Рятувати оборонпром

Ніколи не було секретом, що Кремль має дуже палкий і, звісно, природній інтерес до української оборонної галузі. Попри стереотипи, які нам нав'язують ті ж-таки путіни-глазьєви, котрим підігравали, скажімо так, "місцеві" азарови-колесніченки, ми маємо потужну оборонку.

Фото: EPA/UPG

Для необізнаних людей така теза звучить несподівано. Адже в рамках повальної антиукраїнської пропаганди, пропаганди проти євроінтеграції України та інших стратегічних чи короткострокових інформаційних кампаній – нам доводили, що ми неповноцінні, нічого не виробляємо, нас ніде не чекають і змінити цю ситуацію ми не здатні.

Проте, це зовсім не відповідає дійсності. Український оборонпром конкурентоспроможний і займає чільне місце у світі.

Так, Україна виробляє для Росії ракети, які надалі обслуговують українські фахівці. Виробництво розташоване в Дніпропетровську. На Миколаївському суднобудівному заводі виробляють корабельні двигуни. Самим об'єктом неабияк цікавляться представники РФ, які за останні роки регулярно навідувалися на підприємство.

Запорізький "Мотор Січ" виробляє двигуни для російських вертольотів та літаків, а частка у 70% від числа всіх двигунів для вертольотів вказує на залежність від українського виробника. Експерти вважають, що налагодження виробництва російських аналогів у такій кількості займе не менше 3-ох років за найоптимістичнішими прогнозами.

25 квітня Путін заявив про занепокоєння долею українського ВПК. За його словами, "розрив зв'язків із РФ може стати для нього критичним".

Не забув він "пожаліти" і працівників оборонних підприємств: "І ми з вами прекрасно розуміємо, що можливий розрив коопераційних зв'язків може стати критичним для оборонно-промислового комплексу України, для людей, які працюють у цій галузі, і для їхніх сімей… Це само собою зрозуміло, маючи на увазі неясні перспективи отримання заробітних плат і розвитку самих підприємств. Збереження спільно створеного наукового та конструкторського потенціалу відповідає, між тим, інтересам як Росії, так і України".

Нам, знову ж таки, натякають, що те, що ми виробляємо – нікому не потрібно. Тобто, нові ринки Україні не світять.

Це абсолютно не відповідає дійсності.

Україна вже виконувала замовлення, зокрема, у виконанні досліджень у рамках проекту НПРО США, про можливість протидії ракетам "Тополь-М". Неодноразово також лунали заяви про те, що деякі західні країни готові робити замовлення та розміщувати в Україні ліцензійне виробництво. Це означає, що вони цілком готові до стратегічної співпраці, більше того, такі речі знаменують певну залежність замовників.

Отже, український ВПК не просто конкурентоспроможний, він затребуваний, перспективний. Уже йде реалізація спільних із Польщею програм, бельгійці купують українську продукцію.

Заява Путіна – не що інше, як прояв побоювання того, що українську оборонку буде переорієнтовано на інші ринки. Особливо Кремль турбує можливість більш тісної співпраці Києва із Заходом у цій галузі. Москва прекрасно розуміє, що це можливо, а через останні події починає виглядати неминучим.

Не випадково Путін почав грати на почуттях працівників цих підприємств, які за його словами, можуть залишитися без засобів для існування через розрив співпраці з Росією.

Це звичайна гра на почуттях, покликана викликати соціальні коливання. Це – тисячі людей, які можуть у критичний момент сказати своє слово й відноситися до цього слід максимально серйозно.

Київ має негайно реагувати.

Безумовно, переорієнтація й пошук нових ринків збуту буде процесом складним, і втрати будуть. Але це загалом необхідно, крім того, про стимулює модернізацію виробництва. Це, у свою чергу, позитивно позначиться на якості продукції та послуг.

Враховуючи зазначене вище, серед причин та завдань, які ставить Кремль, здійснюючи агресію проти України, – отримання контролю над ВПК стоїть далеко не на останньому місці, а можливо, на одному з перших.

Росіяни не змогли налагодити деякі виробництва самостійно, наприклад, газових турбін для військових кораблів. Або повноцінний цикл виробництва військово-транспортної авіації – цю проблему повинно було вирішити отримання контролю над ДП "Антонов".

Якщо раніше мова йшла про отримання контролю над відповідними підприємствами шляхом приватизації, іншими правдами й кривдами, нейтралізації підприємств-конкурентів – то тепер більш ніж реальний варіант з їх банальним захопленням у результаті військового вторгнення.

І навіть якщо армія РФ буде змушена рани чи пізно відступати з території України, нема сумнівів, що устаткування, матеріально-технічна база, креслення й тому подібне із цих підприємств зникне у відомому напрямі. А те, що не вдасться вивезти, знищать. Це ж так по-московськи…

Щодо підприємств-конкурентів, то це визначення йде в розріз із тим самим стереотипом про нашу неспроможність.

Так, газета "ДТ" ще в грудні минулого року писала: "В Україні досі існує цілий ряд заводів, які випускають більш якісну оборонну продукцію, ніж РФ. А саме, ДККБ "Промінь" (високоточні засоби ураження), ХКБМ (завод імені Малишева (танки та бойові броньовані машини), Конотопський завод "Авіакон" (ремонт вертольотів), ДП "Укроборонсервіс" (ремонт засобів ППО З-300 і ЗРК "Бук") та деякі інші.

Ці заводи заважають РФ на світовому ринку озброєнь, і бажання контролювати або змінити профіль роботи таких підприємств навряд чи зникне".

Враховуючи все це, більш ніж очевидним є те, що влада має негайно розпочати заходи з підготовки евакуації всіх цих підприємств на захід країни – наскільки це взагалі можливо.

Так вдасться зламати плани агресора щодо отримання контролю над базою українського ВПК. Ми зможемо врятувати й зберегти унікальне устаткування, а також забезпечити його роботу, на скільки це також можливо на оборону української держави в тому разі, якщо території розміщення підприємств будуть захоплені окупантами.

Це завдання можна вважати одним із першочергових. І ставлення до цього як до недоцільного чи другорядного є злочином.

Безумовно, зробити буде важче, ніж сказати, але результат виправдає зусилля та витрачені ресурси.

Значну частину таких підприємств уже колись евакуювали вглиб СРСР після початку військових дій на Східному фронті під час Другої світової війни та стрімкого наступу німецької армії в 1941 році. У тилу вони запрацювали, і так чи інакше, свою справу зробили.

Досвід є. Сьогодні можливості для того є достатніми, і територія менша.

Потрібно лиш провести відповідні заходи.

Олександр Солонько Олександр Солонько , Юрист, політичний аналітик, громадський активіст
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook