Тараса знаю з дитинства

На пам’яті довга холодна зима, великі сніги 1964 року. Нарешті прийшла весна. Одного дня у нашій школі, яка стояла під Чорним лісом, що на Кіровоградщині, пройшла вістка, що під орудою вчителя малювання Павла Юхимовича Кучерявого скоро будуть ставити виставу – «Назар Стодоля». Хто такий Стодоля і чому його будуть ставити, дітлахи не розуміли. Та згодом світло пролив мій старший брат, шестикласник Віктор. Він сказав нам, що у школі незабаром будуть святкувати 150-річчя українського поета Тараса Шевченка, а отой суворий дід на портреті у кожусі та високій шапці і є Шевченко.

Великий гарний портрет Шевченка напередодні свята повісили на вході до школи та прикрасили його вишиваними рушниками. Заходячи в школу, весь час відчував на собі його уважний погляд та торкався верхньої губи і думав: чи і в мене виростуть такі гарні вуса?І ось довгоочікуваний день вистави настав. Зав сільським клубом Матвійович привіз до школи гарні дерев’яні шаблі, вишивані сорочки, шаровари, смужкові шапки та червоні чоботи, кунтуші та кілька кожухів. Учні з дому поприносили різні народні речі: рушники, старовину, прядки, рубель, дерев’яні ночви.

Але найбільша інтрига серед школярів була в тому, що артисти-старшокласники задумали замість компоту налити в кварту червоного вина…

До актової зали школи набилося чимало жителів села, прийшла вся школа. Нарешті завіса розкрилася і почалася вистава. Ми поринули у трагічну долю чарівної Галі, сміливого Назара. Засуджували підступного Кичатого, кричали на хитрих сватів…

І ось я вже тримаю в руках кольорового Кобзаря. Перегортаю сторінки. Вдивляюся в сумні очі Катерини, болію за братів, «які на панщину ходили, поки лоби їм поголили». Разом із Тарасом передумую його думи, «що стали на папері сумними рядами», чую, як ніколи актуальне - «аби ви вчились так, як треба».

На пам'яті відвідини нами-студентами пам’ятника Тарасові біля Червоного корпусу університету. Не раз і не два співали в Голосіївському лісі з товаришами «Реве та стогне Дніпр широкий», згадували сумну історію українського козацтва, вели дискусії навколо постатей Богдана та Мазепи. Сотні раз брав до рук Кобзаря, сотні раз його перечитував, відкладав і знову брав до рук.

Сьогодні ми пошановуємо нашого Батька, відзначаємо його 200-річчя. Чи правильно ми все робимо, чи ні? Напевне ні! Бо якби не чубились, пани не зраджували свій народ, а гетьмани – і Кучма, і Янукович не були б такими дрібними і жадібними, то певно не було б сьогодні і жертв Майдану, не підкралася б до нас біда від північної сусідки. Але попри все мусимо вставати з колін, берегти Тарасове слово в серці, підніматися на весь зріст і заявити на весь світ, що Україна – це не помилка, а це Велика Держава з Великим Народом. Робімо ж все для цього!

Станислав Николаенко Станислав Николаенко , Ректор Национального университета биоресурсов и природопользования Украины (НУБиП)
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter