Я й не помітив, як пролетіли ці дні. Кілька ефірів на телебаченні, виступи на місцевому Майдані, зустрічі з людьми... Я був вражений тим, наскільки тепло мене зустріли львів'яни та надзвичайно вдячний їм за це. Намагався бути справжнім і щирим, і люди відповідали мені взаємністю.
Я вкотре закохався у це місто та його мешканців. У їх очах я побачив той революційний вогник, якого інколи не вистачає всім нам. Після багатьох годин спілкування з ними змушений визнати: галичани - молодці, скорити їх неможливо, їхній патріотичний дух незламний, як річка, що, навесні пробиваючи кригу, бурхливо несеться до моря...
Я звертався до них із сцени з закликами діяти рішуче і радикально, не здаватися, не зупинятися на півшляху. Але я лише повторив їхні думки. Вони погодилися зі мною у тому, що Україна потребує реальних революційних змін. Навів у приклад Боснію та Герцоговину, де революцію провели за три дні, скинули президента-корупціонера та ще й подякували нам за те, що надихнули їх на такі дії. Мені, звісно, приємно, що ми подаємо гарний приклад нашим браттям-слов'янам, але хотілося б, щоб і у нас самих революція відбувалася не на словах, а на ділі. І львів'яни - це ті люди, які здатні своїм патріотизмом надихнути іншу частину українців на радикальні дії, стати справжнім двигуном революції.
Я переконаний, що Львів - це П'ємонт української демократії. Особливо - українське студентство, найбільш нарване, найбільш рішуче та пробивне. На нього уся надія. Досить ходити по колу. Треба іти тільки вперед. Львів'яни, я вас люблю і обов'язково повернуся у ваше чудове місто, коли знову захочу ковтнути свіжого повітря та підживити революційний дух.
Слава Україні!