ГоловнаБлогиБлог Вадима Трюхана

Jamais vu. Матриця дала збій

Незважаючи на те, чим закінчиться всеохоплююча криза, яку маємо в країні, останні два тижні увійдуть в її новітню історію як найбільш героїчні, хоча й безпрецедентно трагічні. Вперше маємо вбитих невинних людей у мирний час, вперше маємо вже систематичні тортури та вивезення на мороз в ліс знесилених активістів… по суті на смерть, десятками горять машини, без розбору хапаються на вулицях «правоохоронцями» прості люди, список безкінечний. На вулиці запахло 37-м…

Фото: Макс Левин

Водночас з’явилися нарешті й нові політичні гравці, які ще не стали політиками, проте народ до них вже тягнеться більше, ніж до реєстрових опозиціонерів. Єдина проблема, - дізнаємося про них не з програм чи конференцій, а в ситуаціях екстриму, коли їм ледве вдається вирватися зі смертельних лещат бандитської влади або ж в паузах між бойовими діями на барикадах…

Матриця по-українськи

Драматичне прискорення подій, їх тотальна непрогнозованість змушують знову і знову замислюватися про першопричини. Як же так сталося, що на 23-му році незалежності України ми постали перед реальною загрозою перетворення країни на тоталітарне гетто під началом нелегітимних самозванців або її розпаду в результаті кривавої громадянської війни, у порівнянні з якою Балкани 90-х чи сучасна Сирія здадуться найбезпечнішим місцем на землі?

Причин насправді багато. По-перше, совєтське минуле. За 70 років розбудови комунізмів, комісари зробили все для того, щоб витравити у людей «кальоним желєзом» гідність і сміливість, натомість прививши підлабузництво, слухняність, готовність не думати й не аналізувати. Не скрізь це вдалося зробити однаковою мірою. Захід України був під совєтами менше, тому дух свободи там не змогли вбити остаточно, так, як це вдалося на Донбасі, в Криму чи Херсоні.

По-друге, - спрацювала українська забавка-гра, - «після мене, хоч потоп». Кожна партія, лідер чи олігархічна купка людей при владі, весь цей час не думали про те, як будувати державу, закладати основи, творити справедливі правила, жити по закону. Бажання було одне, - побільше набити кишені, а далі якось воно буде. На жаль, винятків досі не спостерігалось.

По-третє, стратегічно помилилася Європа. З розпадом СРСР нам давали якусь типу допомогу. Проте без вимог здійснювати реформи, будувати ринкову економіку, провести десовєтизацію інститутів влади. Відносно наших західних сусідів стратегія була зовсім інша, тому і якість демократії там відповідна.

В результаті по факту отримали країну з… навіть не розколом, а тектонічним розломом по лінії держава – народ. Найпростіше цю ситуацію можна охарактеризувати словом матриця. Люди перебувають у стані батарейок для живлення тих, хто при владі, причому незалежно від прапорів та рівня кормушки – президентський портфель, міністерський чи районного відділення якогось надцятого органу державної влади.

Система будувалася скрупульозно протягом років. Були прикрі збої. Наймасштабніші серед них, - шахтарські страйки 90-х, які змусили Президента Кравчука піти на дострокові вибори та помаранчева революція, внаслідок якої було проведено так званий третій раунд президентських виборів. Проте загалом вони не приводили до зміни самої системи як такої. При владі залишалися все ті ж, навіть з’явилися «сімейні підряди», а народ задовольнявся існуванням у відведеній йому ролі в матриці.

І раптом сталося jamais vu

Ніби все те ж. І країна, і вулиці, й майдани, й обличчя опонентів. Проте побудована матриця дала збій. Народ став іншим. По суті він вперше втрутився у міжсобойчик владних «еліт». Став суб’єктом і, як виявилося, єдиним борцем за країну! При цьому в матрицю він ні за які коврижки повертатися знову вже не бажає.

Наслухавшись на щонедільних вічах пустих закликів від так званих лідерів опозиції, народ сказав досить і вирішив сам брати в свої руки перебіг подальшого ходу української історії. Спочатку звучали крики «провокатор» до тих, хто кинув перше каміння чи коктейлі молотова в тих, хто заважав йти до наміченої цілі. Проте дуже швидко виявилося, що таких «провокаторів» тисячі, то були прості люди, доведені до відчаю і не готові відступати назад в загниваюче стойло, в якому звикла тримати їх влада.

Після затишшя завжди приходить буря (?)

Після 19 січня, з початком народного повстання, зроблено вже чимало. Зірвано сценарій поступового спаду активності на євромайданах, недопущено введення надзвичайного стану, продемонстровано силу людей шляхом захоплення адміністративних приміщень. Як наслідок, місцеві князьки перелякалися, при чому так, що в своїй реакції на події стали відверто смішними. У Дніпропетровську відгородилися від народу колючим дротом, в Одесі - бетонними блоками, у Криму й Донецьку - тітушками, які навіть встигли порозквашувати у міжсобойчиках собі ж пики, в Луганську - якимись бутафорськими казАками, схожими більше на пенсіонерів, а в Харкові навіть договорилися до створення «Українського фронту» для боротьби з «фашистами, як в 40-х».

Все це робиться або за кошти місцевих бюджетів, або за гроші спонсорів. А чим будуть боронитися від людей, якщо перекрити фінансові потоки? А якщо переконати підприємців в тому, що вони викидають гроші на вітер, адже в бізнесі кожну інвестицію скрупульозно вираховують? І це в той час, коли посольства за кордоном вже другий місяць не фінансуються взагалі, почалися проблеми з соціальними виплатами бюджетникам, а про якісь капітальні видатки годі й говорити.

Наразі перемир’я. Народ його не проголошував. Про нього оголосили реєстрові. Проте використовується цей час по-різному. Влада нагнітає, намагаючись силами своїх поплічників залякати народ. Проте не вдається. Навіть символ супротиву – одного з лідерів Автомайдану Дмитра Булатова, який чудом залишився живим після викрадення бойовиками від влади, – довелося відпустити на лікування за кордон.

Натомість повстанці вже не соромлячись ставлять перед фактом і владу і опозицію, що у разі, якщо 4-го лютого не будуть звільнені з-під арешту всі затримані активісти, відновляться повноцінні дії «в рамках Конституції» і «поза її межами».

Залишається декілька годин до часу Х. Всі у цейтноті…

А що ж далі?

Сценаріїв вже не багато, реалістичних лиш два.

Перший, - Президент Янукович нарешті йде на зустріч законним вимогам українського народу і дає команду своїй фракції негайно ухвалити закон про звільнення без жодних передумов з-під арешту всіх активістів та закриття відкритих проти них кримінальних справ. Далі починаються публічні переговори за участю громадянського суспільства та міжнародних посередників, під час яких вирішуються коротко- та середньострокові питання. Повернення до конституції 2004 року, Виборчий кодекс, ЦВК, технічний Уряд, дострокові вибори Президента і парламенту тощо. Як це не дивно звучить, але в нинішній ситуації всі ці речі набули якогось другорядного значення у порівнянні з першою, ключовою вимогою.

Не піде на це наш гарант, тоді вже навряд чи хтось утримає ситуацію під контролем. Запуститься другий, не виключено, що фатальний для України, сценарій – Революція. І залишатиметься лиш сподіватися на те, що вона швидко закінчиться поразкою режиму, а не втратою всієї країни. Народ дозрів до цього сценарію, причому, на жаль, вже не йдеться про префікс «євро». І ніякі беркути чи тітушки його не зупинять.

Дай нам Боже стати свідком першого сценарію, а другий хай залишиться лиш в чорних прогнозах.

Вадим Трюхан Вадим Трюхан , Голова правління ГО "Європейський Рух України"
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook
Темы: