Як ТСН інформацію про загиблого бійця спотворила і про те, як народний депутат Руслан Сольвар похорони воїнів іґнорує

У селищі Кожанка, що на Київщині, поховали бійця АТО Андрія Сабадаша.

Фото: Надано Сергієм Іщенком

Він загинув ще першого лютого у боях біля міста Дебальцевого. Снаряд влучив у БРДМ, на якому хлопці доправляли боєприпаси своїм товаришам, що опинилися в оточенні. Тіло Андрія потрапило до рук «деенерівців» і знадобилося кілька тижнів важких перемовин, аби забрати його в сепаратистів. Тоді наших мертвих хлопців обміняли на живих бойовиків, що перебували в полоні української армії. Після проведення усіх необхідних військово-медичних експертиз тіло Андрія привезли на малу батьківщину і поховали в рідній землі. Він став уже другим кожанчанином, який згинув на Донбасі за час проведення так званої антитерористичної операції. В середині лютого селище провело в останню дорогу іншого свого земляка – Сергія Гуріча. Обоє загиблих служили у 25-му мотопіхотному батальйоні «Київська Русь». Разом з ними пліч-о-пліч воював і їхній односелець Сергія Макаренко, який зазнав контузії в Дебальцевському котлі і донині проходить курс реабілітації в одному зі шпиталів. В день похорону він відпросився в лікарів, щоб особисто попрощатися з бойовим побратимом.

Аби належно вшанувати пам'ять Андрія Сабадаша, кожанські активісти, ще за кілька днів до поховання, взялися обдзвонювати ледь не всі центральні телеканали. Прохали головних та випускових редакторів, щоб ті відрядили свої знімальні групи для висвітлення цієї скорботної події. Але на слізні умовляння земляків загиблого майже ніхто не зглянувся. Відгукнувся, та й то не одразу, лише один телеканал - «1+1». В усіх решти телекомпаній знайшлися свої відмовки. В когось похорони бійця не вписувалися в редакційну політику («про кожного ж не знімеш сюжет», як пояснили нам, зокрема, на ICTV), в інших у їхніх щільних графіках для цієї зйомки просто не знайшлося місця. «Тут щойно Нємцова вбили і з цього приводу будемо збирати коментарі, тож резервних камер у нас, вибачайте, немає», - так дали нам відкоша на ТРК «Україні».

Після низки безрезультатних звернень до представників вітчизняного телеменеджменту на думку спали гіркі слова котрогось з наших воїнів, які той виклав в одній із соцмереж після важкого бою. В його висловлюваннях відлунювала гірка констатація того незаперечного факту, наскільки різниться в суспільстві сприйняття людської загибелі, хай якої героїчної, але не покритої ореолом зірковості від смерті добре знаної усім особистості. Боєць тоді з болем написав, що того самого дня, коли в результаті ДТП розбився Кузьми Скрябін, в його батальйоні також загинуло кілька чоловік. І про них, на відміну від знаменитого музиканта, ніхто ніде не спогадає, хіба що пан Лисенко, коли вчергове оприлюднюватиме бойові втрати за день, та й то без зазначень конкретних імен та прізвищ загиблих. Тобто, для більшості співгромадян і самі воїни і обставини їхньої загибелі так і залишаться невідомими. Телевізійники приїжджатимуть на їхні похорони вкрай вибірково. Показуватимуть мало. Не влаштовуватимуть звідтіля ні прямих увімкнень, ні онлайн трансляцій. Добре буде, якщо хоча б на скупі повідомлення в нічних блоках новин сподобляться.

Що ж стосується знімальної групи телеканалу «1+1», то, забігаючи наперед, скажу таке: можливо було б краще, якби вони й зовсім до нас не приїздили. Чому так різко висловлююся? Бо такого недбальства і безвідповідальності при підготовці сюжету до ефіру не доводилося спостерігати уже давно. У куцому хвилинному, не те що репортажі, а звичайнісінькому б/з з синхронами, журналістка разом з ведучою Наталею Мосейчук примудрилися видати стільки неперевіреної та спотвореної інформації, що впору було кричати «Пробі!» На мою думку, журналістці з ТСН варто було б ще заздалегідь з’ясувати, в який населений пункт вона відправляється на зйомки, або ж принаймні розпитати про це докладно у місцевих мешканців. Де ці КожАни на географічній мапі Україні ніхто з моїх односельців не знає. Усі вони (як і я) народилися, а дехто й вік свій звікував у КОжанці. По-друге, шановна пані Мосейчук, прізвище нашого загиблого героя аж ніяк не СабОдаЖ, як Ви його охрестили і не СабадаЖ, як вказано на сайті ТСН, а Сабадаш. І служив Андрій у 25-му мотопіхотному батальйоні «Київська Русь» та аж ніяк не в 128-ій закарпатській гірсько-піхотній бригаді.

Таким легковажним поводженням зі словом Ви разом зі своєю колегою-журналісткою відважили доволі дзвінкого ляпаса бойовим побратимам покійного. А чимало з них прибули на похорон в одностроях з шевронами своєї рідної частини і дізнатися про їхню військову «прописку» було не так вже й складно, чи не так, пані репортерко? Ще одне посутнє зауваження. Андрій воював біля Дебальцевого не в останні місяці (про що знову ж таки сповістила на всю країну телеведуча), а перебував там ще з літа. Тобто, відразу, щойно потрапивши на фронт, опинився в самому епіцентрі безнастанних бойових суточок з ворогом. Чому так акцентую на цьому увагу? Бо вже з сумом передбачаю ситуацію, коли Андрієва родина, бажаючи отримати бодай якусь пільгу чи дрібну компенсацію від держави у зв’язку з загибеллю годувальника, наштовхнеться на непробивний бюрократичний мур. Адже обов’язково знайдеться якась тилова чиновницька морда, яка візьметься прискіпливо на пальцях обраховувати, скільки днів провів боєць на передовій, а відтак, чи можуть розраховувати його рідні бодай на якісь матеріальні виплати. 

Можливо, для когось це дрібниці. Мовляв, 1+1 слід навпаки подякувати, що, на відміну від інших телеканалів, ХОЧА Б ЩОСЬ ПОКАЗАЛИ, але занадто вже багато ляпів було допущено в такому коротенькому відеозвіті. Неабияк здивувала й занадто пихата реакція продюсера телеканалу «1+1», яка на запитання: «Коли ж дивитися сюжет про Андрійка?», коротко відрубала: «Стежте за програмою і не відволікайте мене від роботи».

Якби там не було, а ми, Андрієві земляки, не могли змиритися з тим фактом, щоби про нашого славного козацюру було показано та розказано лише абияк про людське око. Тож власними зусиллями відзняли сумний відеореквієм (на жаль, уже не перший у нашому творчому доробку), присвячений його світлій пам'яті. Цього разу намагалися не лише розповісти про чергову гірку подію, про це страшне непоправне лихо, яке знову спіткало нас, а й крізь призму смертей наших хлопців передати сьогоднішні думки, почування більшості кожанчан. А наслухалися та набачилися навіть за нетривалий час до та після похорону таки багато. Такої ядучої критики на адресу влади (що місцевої, що центральної), здається, не доводилося чути навіть за режиму Януковича. Жінки ридма ридають, що працівники військкомату, призиваючи до війська їхніх синів, чоловіків, наказують родинам самотужки стягуватися і на бушлати, і на каски з бронежилетами. А для багатьох це дуже значна, для декотрих так просто таки непідйомна сума.

У райдержадміністрації зарадити їм безсилі. Проте очільник району Євгеній Липовченко на всі похорони приїздить у військовій уніформі, чим страшенно дратує людей. Так уже кортить чоловіку уподібнитися хлопцям з АТО? Так, по-моєму, існує дуже просте рішення цієї проблеми.

Фото: Надано Сергієм Іщенком

А ось народний депутат Руслан Сольвар останніми місяцями так узагалі став іґнорувати похорони загиблих бійців, щоразу відряджаючи замість себе котрусь з помічниць.

Фастівський воєнком і той не особливо рветься провести в останню дорогу полеглих на війні земляків. А це все ж таки його колеги, хоч і не по зброї, так хоча б по військовому цеху. Адже з моменту призову і військовий комісар, і рекрутовані ним до війська хлопці належать, як не крути, до однієї організації. Важко ж собі уявити ситуацію, коли в лікарні помирає хтось із медперсоналу чи перестає битися серце у когось із вчителів, а їхнє начальство не з’являється на похорон, правда ж? На мою думку, тут існує пряма аналогія. І така байдужість посадовців до людського горя не може мати жодних виправдань. І з цим треба щось робити.

Нижче викладаю вірша, який присвятив Андрію і сумне відео з його похорону.

Знову в Кожанку наспіла сумна новина:

Не вернувся з поля бою взводний старшина.

Згинув смертю страстотерпця Андрій Сабадаш,

Боронячи рідну землю, яко вірний страж.

До останнього у всіх жевріла надія,

Що не буде в чорнім списку нашого Андрія.

Може ранений, в полоні в далекій сторонці

Та крах усім сподіванням в скупій похоронці.

Не посрамив свого роду та імені чесного,

Стала душа його в стрій воїнства небесного.

Карбуй крок, козаче, твердо на Божій дорозі,

А ми тут тебе спом’янем, в в земнім некролозі!

Відгримлять на твою честь постріли салютів,

Всі ми, сущі, пред тобою в довічній покуті.

Півча скорбно проспіває тобі «Вічну пам'ять»

Та так жалібно, що спазми хрипом горло здавлять.

В побратимів, що прибули в коротку відпустку,

На рукавах пов’язано по ситцевій хустці.

Поставали, мов сироти, а всі хлопці гожі.

Як не кріпись, таке горе хоч кого знеможе.

Он Сергій-земляк, в такому обкрутився вирі,

Що душа ось-ось, здавалось, відлетить у вирій.

Згадує вояк крізь зуби війну проклятущу…

Знав ще в мирний час Андрія, там здружились дужче.

А жіноцтво слізьми тими всі очі зросило:

Стихне одна, так вже інша ридає щосили.

Рідний брат закляк у тузі… Скільки буде жити

Втішатиме всю родину. Що там говорити…

Мама Клава з онукою – донькою Андрія…

Серця рвуться розпукою й нічого не вдієш!

Любив тато своє чадо і в батьківських мріях,

Чого тільки вже не зичив донечці Марії.

Любив людям помагати, чого не попросять:

Там привіз, звідти одвіз - згадують і досі.

Романівський голова спомина з зітханням,

Що й сусідам не відмовив Андрій в постачанні.

А будинок молитовний зводили коли,

Взявся сам допомагати, ніхто й не просив.

І пресвітер це засвідчив іменем Христовим:

Хлопець завше на виручку був прийти готовий.

Жив він як велить Писання: «Без діл - віра мертва!»

Тож по смерті й заслужив на вдячну пожертву.

А начальство із району взяло таку моду,

В камуфляжі наряджатись перед всім народом.

Не в бушлати, що просякли порохом та димом,

Їх наряди без одмітин бойового гриму.

Щось не видати воєнкома, хоча з Андрієм був знайомий.

Вручить повістку – тут як тут, прощатись не велить статут?

Де ще одна персона знана, не бачим Сольвара Руслана,

Якому ми дали мандата. Агов, шановний депутате,

В нас на село аж два гроби, а хлопцям знов голять чуби.

Каску, жилет за свої гроші, отак-то, пане мій хороший!

Ви знов прислали помічницю, авжеж, Вам ніколи, діла в столиці,

Але ж, їй-бо, яка дурниця ховатись за чужі спідниці.

Кому смерть болить твоя, всі ми тут, Андрію…

Над труною над твоєю скрушно вітер віє.

Воював боєць відважно, сталося найгірше,

Та образ твій незабутній оживе у віршах.

Знову й знову про смутне писать вкотре мушу,

І словами прогірклими роз’ятрювать душі!

Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook