ГоловнаБлогиБлог Романа Горбика

Путін, Пушкін і Майдан

Чимало вірять, що підтримка дій Путіна в Росії – наслідок зомбування кремлівськими ЗМІ і що, варто лише обвалити рубль, прибрати пропаганду і відкрити доступ до інформації, росіяни стануть думати інакше. Це самообман.

Жодна пропаганда не може бути дієвою, якщо не спирається на результати довготермінових впливів. Ворожість до Майдану – а саме вона в серці нинішньої ворожості до України – прописана, прошита в інтертексті російської культури.

І хоча багато кому видається, що мова, висока культура не винні в тому, що відбувається, їхня роль, навпаки, визначальна. Будь-яка війна – це війна світоглядів. Мова диктує все, що може бути сказане; ознака класичних творів у тому, що вони завжди є співучасниками того, що відбувається. Як увесь Майдан – без жодних жартів про план у «Кобзарі» – міститься між першою й останньою сторінками книжки Шевченка, так Дмітрій Кісєльов і Сєрґєй Лавров говорять голосом із «Клеветникам России».

Інтелігенти люблять згадувати пушкінського «Бориса Ґодунова», якого ще більше увиразнила опера Мусорґського. У «царе-Ироде», за якого молитися «Богородица не велит», ми радо бачимо персоніфікацію лихого володаря: Сталіна, Путіна. Але для долі Ґодунова визначальним є питання не злочину, а легітимності.

Чи не іронічно, що тисячі людей замордовано з наказу Івана Ґрозного, а архетипним образом царя-злочинця став майже «ліберал» Борис Ґодунов, з чийого наказу нібито загинула одна дитина, та й ця жертва не є історичним фактом?

Справді, якби Пушкіну йшлося про тему кари царя-злочинця, набагато яскравішим був би образ Івана Ґрозного. Порівняно з ним Ґодунов аж ніяк не вирізнявся жорстокістю, і текст драми це розуміє: «Придумаю я злую казнь! Такую казнь, что царь Иван от ужаса во гробе содрогнётся».

Ґодунов, навпаки, був цілком прогресивним для тогочасної Московії правителем. Він намагався по-своєму модернізувати і європеїзувати свої володіння і провадити реформи («своей земле я мнил найти отраду»), зближував відносини із Західною Європою (запланований шлюб дочки з німецьким принцом), просував абсолютизм – розвиненіший політичний лад – проти боярської олігархії.

Але добрі наміри зазнають краху, бо в їхній основі був злочин – і злочин цей полягав головним чином не у вбивстві дитини. Іван перебив незрівнянно більше безвинних людей, серед них і дітей. Злочин Бориса, який значно більше цікавить Пушкіна, ніж ексцеси жорсткості Ґрозного, полягав у тому, що царевича вбито заради насильницької узурпації влади і нелегітимного правління.

Вбивство дитини – зло не саме по собі, а тому, що має злу мету. До добра неможливо прийти через злочин не тому, що він злочин, а тому, що цей конкретний злочин підриває сакральність і легітимність влади. Саме тому всі добрі наміри царя зазнають краху, заморські женихи мруть, країну охоплює голод і смута, а саме правління триває недовго і уривається важкою смертю суверена.

Майже для всіх росіян Майдан і вся нова українська влада перебувають у становищі Бориса Ґодунова. Нема сенсу доводити прогресивну роль Майдану, порівнювати Межигір’я з економ-класом Яценюка, говорити про добрі наміри чи толерантність учасників революції. Прогресивні росіяни можуть навіть погодитися з цими аргументами. Але зміна влади шляхом, не прописаним у законі, ще й за допомогою сили, виконує в цьому сюжеті ту саму функцію, що й убивство царевича в «Борисі Ґодунові». Це замах на сакральність легітимної влади – поняття, практично відсутнє в українській культурі, але основоположне для російської.

Не випадково виник сюжет із розіп’ятим хлопчиком зі Слов’янська. У російській свідомості скинення правителя-злочинця і вбивство безвинної дитини перебувають у сусідніх комірчинах культурної пам’яті.

Звичайно, кожен текст і кожна культура містять різні, часом протилежні елементи. І все-таки «дитя окровавленное», яке переслідує Бориса, веде саме до етичної, а не тільки правової неприйнятності вбивства, і «народ безмолвствует» - чи не тому, що загіпнотизований своєю ж вірою в сакральність влади? Росіянам, які б хотіли зробити «другую Россию» бодай трошки реальною, довелося б акцентувати саме цю етичну семантику, на противагу правовій семантиці нелегітимності.

Але факт у тому, що обидві спаяні в тексті й пам’яті настільки міцно, що цієї єдності не розірвати ніколи.

Роман Горбик Роман Горбик , Експерт-міжнародник
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook