Від ініціативності України залежить безпека Європи і світу

Сьогодні світ живе у ситуації глобального протистояння. Ми вже стали свідками і учасниками бряцання зброєю, чергових випробовувань ракет, чергових збитих мішеней, наукових досліджень у військовому секторі, зростання військових бюджетів.

Фото: пресс-служба СНБО

Але насправді це багатовимірне протистояння – у військовій, економічній, дипломатичній, інформаційній, ідеологічній сферах. Це протистояння ціннісне і світоглядне. А відтак питання безпеки перестає бути виключно питанням потужності збройних сил. Значною мірою відповідь на питання зовнішньої безпеки лежить у внутрішній спроможності суспільства, рівня його розвитку та здатності до усвідомлення небезпек.Усталена система світової безпеки зазнала краху. Чи може вона у такій ситуації забезпечити мир і стабільність в Європейському регіоні та світі?

Зовнішній рівень: ЄС та НАТО

Безпекова ситуація у Центральній Європі сьогодні виглядає не краще, ніж всередині самої України, де вже п’ятий рік триває війна. Розширення НАТО на країни регіону не вирішило проблеми. Адже навіть між країнами-членами НАТО цієї частини Європи часто виникають суперечності. Напружені відносини навіть між самими державами-засновниками НАТО: Францією і Німеччиною, США і Німеччиною, у певних моментах США і Францією.

Ще складніша ситуація між умовно новими членами ЄС (НАТО) і Україною. Складається враження, що такі країни, як Угорщина, Румунія, Польща, знімають напругу у відносинах між собою за рахунок того, що періодично вступають у суперечку з Україною. Тут, переконаний, Україна має проявляти виважену, але рішучу політику щодо західних сусідів. Нам треба позбутися інфантильності, не поводитися як слабший чи молодший.

Чи є у системі ЄС, НАТО, ОБСЄ, ООН гарантія того, що і всередині, і по контуру цих безпекових організацій не може відбутися ніякого конфлікту? Анексія українського Криму свідчить, що гарантії не спрацювали. Це усвідомлюють усі. І це підтверджується появою нових ідей. Зокрема, минулого року уже йшлося про створення європейської системи безпеки, яка б доповнювала систему безпеки НАТО. Але наразі це лише одна з можливих перспектив.

Тепер виникає запитання – чи варто тоді Україні прагнути до членства в НАТО? Скажу так: це потрібно і Україні, і самому Північноатлантичному альянсу. У НАТО свідомі того, що Україна сьогодні власними силами робить значно більше, ніж те, на що здатен Альянс у випадку прямих загроз. Не випадково приїжджають сюди, спостерігають і навіть вчаться вже у нас. У НАТО в порівнянні з нами немає такої кількості частин, які злагоджено пройшли бойові дії в умовах реальної війни. Тому так, з точки зору нинішньої ситуації ще треба подивитися, хто кому більше потрібен – НАТО нам чи ми НАТО.

Внутрішній рівень: суспільство та інституції

Внутрішня запорука безпеки – це консолідоване суспільство та інституційна спроможність держави. У фундаменті Української держави виникла велика тріщина. Уже нема чого лагодити чи реформувати. Будівництво треба починати з нуля. Для цього необхідний уряд, який буде займатися безпекою та обороною, а не бізнесом. Необхідне сильне самоврядування, яке не дозволить розхитати країну зсередини та спрямувати невдоволення людей політикою проти існування самої держави.

Щоб наша держава могла вистояти, тримати оборону свою та європейську, нам треба також серйозно зайнятися реформуванням сектору оборони. Натомість все, що відбувається у цьому напрямку, – суцільна ретуш і показуха. Законопроект «Про національну безпеку», який влада прагне прийняти до саміту НАТО у липні, – пустий. Просто робота для галочки. Його поспішають продемонструвати країнам Альянсу, але насправді підходи у безпеці та обороні, пропоновані цим документом, дуже далекі від натівських. Законопроект не міняє ціннісних пріоритетів у ставленні до звичайного солдата.

Це той випадок, коли ми плентаємось далеко позаду НАТО і повземо до цих натівських стандартів зі швидкістю черепахи. Основною цінністю на війні має стати солдат, офіцер, їхні сім’ї та їхнє забезпечення. Є над чим працювати. Треба міняти законодавство, армійські статути, саму концепцію національної безпеки. Адже український сектор безпеки і досі залишається уламком радянської моделі.

Також я ніколи не зрозумію, як за чотири роки війни Україна не змогла відродити свій військово-промисловий комплекс.

Окремо наголошую, що сектор безпеки – це не тільки армія. Це також суспільство. В нинішніх умовах Україні дуже важливо хоча б розпочати розмову про так звану територіальну цивільну оборону. Ця тема взагалі зараз відсутня. Йдеться про цивільних осіб, які пройшли первинну підготовку володіння зброєю, злагоджених дій у разі нападу противника, тренування на випадок хімічної, ядерної загрози. Цивільна територіальна оборона дає відповіді на питання, як у момент реальної загрози повинні співпрацювати суспільство та військові. На сьогодні цими питаннями ніхто не займається. Тут також є над чим працювати.

Женева 1.0

І ще один важливий момент української, європейської та світової системи безпеки – бачення того, як реально завершити війну на Донбасі.

На п’ятий рік війни в України немає однієї чіткої стратегії щодо тимчасово окупованих територій. Немає дорожньої карти, за якою працювали би всі міністерства, відомства і служби. Так само держава досі не розробила чіткого бачення, як звільнити з російського полону всіх українців, які опинилися у російських тюрмах. Так, вони стали жертвами Росії. Але так само і жертвами української невизначеності і боягузтва. Ці в’язні не мають статусу військовополонених, не захищені відповідним міжнародним правом тільки тому, що на п’ятий рік війни влада нашої держави не спромоглася юридично назвати цю війну війною.

Коли я кажу про відсутність бачення того, як вирішити проблему Донбасу, то маю на увазі не лише Україну. Конфлікт на сході України – це багатошаровий «пиріг», кожен шар якого треба розбирати окремо. Це і внутрішній соціальний конфлікт в Україні, і конфлікт з Росією, конфлікт Центральноєвропейського регіону, континентальний, а також світовий. На нього треба дивитися з відкритими очима і тільки тоді стане зрозуміло, як вилізти із цього трясовиння.

У цьому зв’язку мене дуже насторожує бачення лідерів європейських держав, навіть такого політика новітньої генерації, як Еммануель Макрон. Всі вони останнім часом апелюють до Мінських домовленостей. Я закликаю не робити ікону із Мінського процесу, не молитися на нього. Він зараз перебуває у напівмертвому стані, оживити його майже нереально. Він, звичайно, буде прокидатися. Наприклад, в результаті чергових обстрілів на лінії розмежування. А потім знову засинатиме.

Тому мене і турбує, що світові лідери посилаються на Мінські домовленості та Мінський процес. Небезпечні для України тенденції прослідковуються зараз у трикутнику Брюссель-Вашингтон-Москва. Вони між собою домовляються, їздять один до одного на зустрічі. А Україна в той час, вибачте за грубість, обмежується об’їдками з їхнього інформаційного столу. Пора вже самим проявляти ініціативу.

Добре, якщо вони продовжують апелювати до Мінського процесу, то я б пропонував Україні творчо підійти до цього питання. Вийти за рамки. Умовно кажучи, можна запропонувати Мінськ-3 або Женеву 1.0. Переформатування Нормандської четвірки у п’ятірку (включно зі США). Треба брати ініціативу у свої руки. З історії знаємо, що Україною вже двічі розраховувалися за континентальні кризи. Не можна допустити, щоб це повторилося знову.

Україна сьогодні має ключове значення. Ми можемо стати як точкою розв’язання глобального конфлікту, так і причиною глобальної війни, яка знищить світ. Який з цих сценаріїв втілиться у реальність, великою мірою залежить від нас.

Роман Безсмертний Роман Безсмертний , політик, колишній віце-прем’єр-міністр України
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter