ГоловнаБлогиБлог Дарії Глущенко

Вітер змін приносить сміття або люди проти брендів

Одеса підтвердила статус столиці гумору: понад 13 тисяч голосів на виборах міського голови подано за Дарта Вейдера (1,5% за даними екзит-полу). Останнім з цього жарту тепер сміється Гурвіц. Сумнівний результат регіонала Труханова уже легітимізовано поспішно прийнятою ним присягою мера. Київ теж проявив почуття гумору. Дарт Вейдер 1,61%. Його білборди «Дякую за довіру» стоять на центральних вулицях. Радикальна партія Олега Ляшка отримала другий результат за партійними списками.

Фото: EPA/UPG

Феномен політиків-фріків існує в будь-який демократичній країні, а російський політикум складається з них на 85%. Власне український феномен полягає в тому, що Ляшко в пасторальному стилі (з вилами) або в мілітаристському (в однострої) подобається виборцю навіть у той час, коли над країною ставиться страшний експеримент з ведення війни нового типу, а самі вибори є реальним завоюванням Майдану, де більше сотні людей поклали за це життя. Очевидні порівняння ініціатора війни в Україні з Гітлером уже зробили Хіларі Клінтон та Принц Чарльз.

Помилки перекладу не було в обох випадках. Проте, в Україні навіть на страшній темі реальних бойових дій політик-фрік заробляє собі відсотки. Коли він показує, що у багажнику авто має кілька сепаратистів в трусах, це додає відсотків. Бренд радикалізму Ляшка виявився настільки привабливим для киян, що навіть на мажоритарних округах достатньо було виставити кандидатуру від партії Ляшка і обратися, нічого не зробивши, окрім бідненької поклейки свого фото в мікрорайоні. Так відбулося в 19-му окрузі на Троєщині. Очевидно, спрацювала тема патріотичності самого Ляшка (заголовки «Батальон Ляшка продовжує звільняти Україну» - це сильно). Троєщина, попри негативні стереотипи про орди гопників, населена патріотичними притомними людьми. В Верховній Раді її представляють «Свобода» та «Батьківщина» в особах Іллєнка та Яворівського.

Партія «Удар» виявилася справжнім бронепоїздом. Окрім безперечної першості на виборах мера та першого результату за партійними списками, партія провела мажоритарників, біографія яких взагалі заперечує ударівську ідеологію чесних, опозиційних та нових. В самому центрі Києва, на 56-му окрузі, де основна проблема – це дикі забудови в історичній та парковій частині – вибори виграла Валентина Мандрик, представник забудовника Льва Парцхаладзе, яка згадується в ЗМІ підкупом виборців на минулих виборах до парламенту. Цікаво, що саме Мандрик передали документи з громадської приймальні попереднього депутата від цього округу Володимира Дейнеги, і це відбулося ще до дня голосування. З невеликим відривом їй програв Олександр Аронець від «Свободи», а Юрій Левченко, який двічі був другим проти Пилипишина на 223-му окрузі, таки виграв Лук’янівку (міський округ № 57).

Дарниця, лідер із споживання гречки, знову обрала гречку. Можливо, в Дарниці найменше підключення до Інтернету, бо про команду Черновецького, в тому числі під надійною парасолькою «Удару» було написано досить багато. Багато, як для такої короткої виборчої кампанії, По суті, вона складалася лише з презентаційного етапу і постійно гальмувалася в очікуванні відкритого російського вторгнення. З іншого боку, одіозні прізвища Столар чи Супруненко мали б викликати безумовний рефлекс відрази у киян.

Печерськ показав, що він найбільш крутий: Алла Шлапак. «Удар» просто підіграв, висунувши слабкого кандидата – подружку Шлапак. Через упевненість у власній перемозі або брак терпіння Шлапак знахабніла настільки, що навіть використала символіку «Удару». Адже це працює набагато результативніше, ніж її убогий креатив з минулих виборів: «Київ – це кияни». Цікаво, чи не образом «харизматичної» Шлапак надихнувся Іван Семесюк, коли зобразив жіночу іпостась українського політика – Ларису Дракулу із подібним, але нецензурним гаслом.

Брак часу завадив донести до виборців правдиві історії про людей, які завдяки фотошопу посміхалися з бордів разом з Кличком і Порошенком. Не велика таємниця для української політики, як можна отримати таку щасливу можливість. Про брак часу говорили в багатьох штабах мажоритарників, і більшість розпочала активну кампанію лише після 9 травня, тобто, всього два тижні агітації.

Якщо взяти за приклад кілька округів в різних районах, то нормальний кандидат, скажімо, громадський активіст з реальними справами для громади або активіст Майдану, посідав 4-5 місце. 12% отримала справжній боєць з незаконними забудовами Марина Соловйова на 56-му окрузі, поступившись представникам «Удару», «Свободи» та «Батьківщини». Мінімальне фінансування кампанії, залучення кількох волонтерів, відсутність грамотної реклами, брак власного досвіду у веденні агітації та моральна неготовність дискредитувати дискредитованих – це об’єктивні фактори поразки непартійних кандидатів. Додати сюди суб’єктивні - характерну інтелігентність киян, яка неодноразово дозволяла найбільш нахабним та цинічним пролізти до міської влади, та якусь столичну розслабленість. До дня виборів майже 60% не могли назвати свого фаворита на виборчому окрузі, а багато хто, спостерігаючи за президентськими та мерськими перегонами, забув про існування мажоритарних виборів і нічого не дізнавався про кандидатів.

Мажоритарні округи так і залишилися мобілізаційним ресурсом для лобістів і корупціонерів. Ставлення киян до самих місцевих виборів відображено в парадоксальній соціології – лише 13% вважали ці вибори важливими, хоча начебто всі чекали на них з 2010 року! Судячи з результатів голосування, люди не розуміють прямого зв’язку між міським депутатом від свого округу і станом справ на своєму окрузі, не розуміють обсягу повноважень такого депутата. Не останню провину тут можна покласти і на відсутність нормальних комунальних медіа з рейтингом, які б мали фокусувати увагу на виборах до Київради.

Неймовірність президентських виборів в один тур не є дивом. Це результат розумно проведеної кампанії штабу Петра Порошенка. На жаль, в Києві мобілізаційну технологію ліквідації невмирущої команди Черновецького не придумали. Мало хто з кандидатів на округах, часто в силу власної недосвідченості або наївної віри в революційні настрої, вдався до контрагітації та боротьби з тими, хто втратив репутацію, грабуючи Київ у складі команди Черновецького, Партії регіонів чи ГАКу. Часто штаби покладалися на твердження, що партіям більше не довіряють і прагнуть побачити нові імена і кардинально нових, інших за суттю людей. Хоча варто було принаймні натякати на реальні причини, з яких певні особи пішли не за списком партій-лідерів, а виставили кандидатури на округах. При чому такі кандидати не є старими відданими партійцями. Справедливо було хоча б спитати, скільки ж вони сплатили за використання популярного бренду. Цю підозру ніхто виборцям не закинув.

Штаби мажоритарників знову проігнорували той факт, що в Києві багато бідних людей, які сприймають передвиборчі індивідуальні та колективні подарунки як зобов’язання проголосувати «за». Кожні вибори ці люди просто вирішують свою ситуативну задачу, приймаючи від кандидата новий дитячий майданчик в обмін на голос і гарантовану можливість не бачити його всі роки депутатської каденції. На жаль, агітація не ідеями, а майданчиками і подарунками працює навіть після Майдану, куди їздили люди і з Дарниці, і з Солом»янки і з Печерська.

Взагалі, було мало злості і забагато інтелігентності. Ми не побачили розлючених киян з чітким бажанням знести в Києві усіх. З таким бажанням українці вимагали відставки Януковича. Воно тримало на куражі весь час до виборів, з ним була хороша явка (в 2007 році в теплу травневу неділю всі поїхали на пікніки, окрім бабусь Черновецького) і готовність вистояти в чергах. Але такого бажання і високого рівня свідомості не було на виборах до Київради: обрати європейського мера Кличка і протягнути на окрузі родича Черновецького – це не громадянська свідомість, це поки що совок або толерування совка. Дивним чином, кожен виборець ніби мав дві модальності – войовничу – для зміни президента, і мирну – для збереження болота в міській владі.

Спритні люди цинічно перемінили вивіски, на хвилі революційних настроїв створили нові безликі бренди типу «Права воля України» (Пабат проскочив на окрузі), перефарбувалися, вдягнули червону футболку «Удару», який виявився не менше цинічним, беручи їх на борт. І це спрацювало, як спрацювали і фальсифікації у виборчих комісіях. Бо ці кандидати завжди йдуть в одному пакеті з фальсифікаціями. Цікаво, чи це приведе до майдану на кожному окрузі, коли почнуть виносити з влади тих, хто там уже бував. З огляду на резонанс вкраденої перемоги «Демальянсу», це може статися набагато раніше.

Дарія Глущенко Дарія Глущенко , Політолог, спічрайтер, киянка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter