Стоматолог Максим Макаренко: «ПДМШ має існувати. Він об’єднав лікарів»

Кожна медаль має дві сторони, кожна монета – аверс і реверс. Моє останнє інтерв’ю з лікарем-добровольцем ПДМШ було з проктологом, сьогодні – зі стоматологом. Проктолог походив із сім’ї, де лікарями були всі її члени. Родина стоматолога жодного зв’язку з медициною не мала. І в цьому, схоже, є якийсь знак, бо ці, на перший погляд, протилежності об’єднав добровольчий шпиталь. Хай нас простить Nokia, але ПДМШ також connecting people.

Стоматолог Максим Макаренко
Фото: надано автором
Стоматолог Максим Макаренко

Утім, якою б не була спеціалізація лікаря в мирному житті, поблизу фронту він є насамперед просто лікарем, а вже потім – вузьким спеціалістом. Це довів стоматолог Максим Макаренко, який у березні 2017 р. приїхав до Попасної на Луганщині у складі цілком мирного «медичного десанту» для проведення профілактичного огляду дітей, але поряд з цим йому довелося брати участь у порятунку життя поранених українських бійців.

Максим народився 28 травня 1980 р. у м. Вишгород Київської області. Як я вже згадував, його батьки жодного стосунку до медичної професії не мали, і цей вибір сином життєвого шляху став для них, за його словами, шоком. Мати Максима, Людмила Опанасівна, закінчила автодорожній інститут, працювала у сфері енергетики. Батько, Валерій Михайлович, працював на авіаційному заводі, потім перейшов на завод «Укркабель» (на жаль, у червні 2019 р., лише за кілька днів до інтерв’ю, Максим поховав батька).

Закінчивши дев’ять класів середньої школи у Вишгороді, Максим вступив до Дарницької медичної школи де отримав спеціальність зубного техніка. У 2003 р. закінчив Національний медичний університет імені О.О. Богомольця. До цього працював медичною сестрою дитячого відділення Вишгородської ЦРЛ, потім – лікарем-стоматологом двох приватних клінік, асистентом кафедри дитячої стоматології Дніпропетровської медичної академії, де у 2015 році захистив кандидатську дисертацію «Обґрунтування сумісного використання кверцитинвмісного гелю і озону в комплексному лікуванні хронічного катарального гінгівіту». Повернувшись із Дніпра, у 2016 р. разом із дружиною створив у Києві клініку – ТОВ «iStomatolog», де суміщає посади директора і лікаря-стоматолога (і так само у філії цього ж ТОВ).

Варто також додати, що Максим Макаренко має ще дві вищі освіти: магістр з державного управління у сфері охорони здоров’я (2014, Національна академія державного управління при Президентові України) і бакалавр із правознавства (2017, Національна академія внутрішніх справ України).

У 2010 р. Максим став депутатом Вишгородської міської ради. На місцевих виборах 2016 року його знову обрали депутатом, але рік тому він добровільно склав мандат. У рідному місті разом з однодумцями він заснував три громадські організації: ГО «Вишгородський форум», Вишгородську міську громадську організацію «Рідне Місто» і Вишгородський культурний центр «Інфанта».

Активний учасник Революції Гідності, а з початком війни – волонтер.

Ми зустрілися для інтерв’ю у філії його клініки на Лівому березі.

«Ми з друзями хотіли зробити з міста «картинку»

Є такі кліше: «людина з активною життєвою позицією», «небайдужа людина». Я не люблю кліше, але, схоже, про тебе інакше не скажеш: ще до війни у Вишгороді ти став співзасновником трьох громадських організацій, двічі тебе обирали депутатом міської ради. Яку мету ти ставив перед собою як громадський активіст?

Коли я став депутатом Вишгородської міської ради, перші сесії я взагалі не розумів, що я там роблю. Лікар-стоматолог і… проекти рішень, які потрапляють йому в руки. Що з ними робити, як? Потім узяв собі нормальних помічників, юристів. Вони показали мені де, що і як.

Ми з друзями хотіли зробити з міста «картинку». Створили ГО «Вишгородський форум». Ми зробили інтернет-платформу, на якій планували дати посилання на всі органи державної влади і місцевого самоврядування у місті та районі, лікарні, телефони лікарів, ЖЕКи тощо. Тобто зробити так, щоб усе, що є в місті, було на одному сайті, «підтягувати» на цей форум активних людей, збирати ідеї та виносити їх як проекти рішень на сесію міської ради. Але це все зрештою закрилось.

Потім ми заснували організацію «Рідне місто». Справа в тому, що ми готувались до наступних виборів, але не хотіли йти від якоїсь із відомих політичних партій. У Сумах тоді створили політичну партію, яка називалась «Рідне місто», і від неї багато людей пройшло до Сумської міської та обласної рад, бо люди хотіли нового бренду. Тож ми створили громадську організацію з такою назвою, зареєстрували її як гілку партії. Розраховували отримати більшість у Вишгородській міській раді. Але не так сталося, як гадалося: почався Майдан. А коли я став розбиратися в усіх цих процесах, виявилося, що засновником тієї партії був такий Ігор Молоток, колишній регіонал. І ми зрозуміли, що вони зробили цей бренд саме для того, аби потім зайти до місцевих рад. Ми одразу «поховали» цю партію у своєму місті, і на другий строк я пройшов самовисуванцем.

У місті бракує освітніх закладів для дітей, тому ми вирішили створити позашкільний культурний центр «Інфанта». У нас було приміщення. Я працював лікарем і власним коштом наймав викладачів. Діти приходили до центру після школи, займалися фотографією, малюванням, іноземними мовами тощо. Проводили дитячі свята.

Тобто головна мета всіх цих організацій – залучити активних людей міста, аби можна було робити щось корисне для Вишгорода.

У 2018 ти склав мандат депутата міської ради. Чому?

Коли я прийшов до ради на другий строк, ми «завели» туди свого мера, який був моїм товаришем (підкреслюю: «був») з третього класу школи. Тобто ми його дуже добре підтримали на виборах. Але… Скажімо так: він не виправдав наших сподівань. Тому я склав повноваження депутата. То був своєрідний демарш з мого боку.

А як ти взагалі дійшов до такого життя, що став активістом, депутатом?

У депутати я пішов перший раз цілком випадково. Колись, як пам’ятаєш, у Києві були районні ради. У мене є товариш, Іван, який балотувався до Деснянської райради, а я був його помічником. Саме Іван умовив мене балотуватися до Вишгородської міської ради.

Я поспілкувався з представниками кількох партій, але вони вимагали гроші, аби потрапити до їхнього списку. І я подав документи як самовисуванець на окрузі, де живу, де всі знають мене й моїх батьків.

Під час виборчої кампанії спілкувався з людьми, і мене це захопило. Розмовляв з бабусями, дідусями. Потім молодь підтягнулася. Так і пройшов до ради.

А вдруге я балотувався, вже маючі чітко визначені цілі – що і як потрібно робити в місті.

До речі, знаєш хто мені допомагав, коли я балотувався вперше? Сергій Петрик [хірург Національної дитячої спеціалізованої лікарні “ОХМАТДИТ” та медичної мережі “Добробут”, ініціатор та учасник дитячих «медичних десантів» ПДМШ].

То ти його давно знаєш?

Давно. Це – людина-мозок. Я не вмів спілкуватися з людьми, як належить під час виборчої кампанії. А Сергій ходив за мною в костюмчику з папочкою, розповідав що і як казати. Був моїм політтехнологом.

«Ми тітушок не били – привезли в автобусі на Майдан і влаштували трудове виховання»

Ти став медиком-волонтером у січні 2014 р. під час Революції Гідності. Розкажи, будь ласка, про це детальніше.

За день чи два до побиття студентів друзі покликали мене взяти участь у ході. Я тримав прапор України, тому потрапив до об’єктивів фотокамер журналістів. Мені потім дехто казав: навіщо воно тобі потрібно, чого ти туди поліз? На Майдані я познайомився з Василем Гацьком, співголовою партії «Демократичний альянс» – вони стояли біля Лядських воріт. Я їм привозив кошти, провозив покришки (я лікую багатьох людей у погонах, і завдяки цьому мене пропускали). Якось я запропонував Гацьку: ми – п’ять-шість людей із Вишгорода – будемо на зміну приїжджати сюди та охороняти цю територію, де вхід до ТЦ «Глобус». Потім вони поставили невеличкий медичний намет біля «Глобусу». Там були дівчата в білих халатах – мабуть, студентки. Ми в цьому наметі накладали пов’язки, надавали першу допомогу пораненим. Цим я щоденно займався після роботи. А в робочий час ми з дружиною приймали протестувальників на Оболоні, де я орендував клініку.

На Майдані в нашій компанії був Устим Голоднюк – той хлопець у блакитному шоломі, який загинув 20 лютого. Перший раз йому надавали медичну допомогу, коли побили студентів. А загинув він саме тоді, коли ми помінялись – наші вишгородські пішли, а хлопці з Демальянсу заступили. Він був серед них. Дуже активний хлопець.

Якось ми з моїм товаришем, Владом, відвезли на моїй машині пораненого до Лікарні швидкої допомоги. Там стали відбуватися дива: приїхала міліція, хотіли забрати цього пораненого. Прийшов адвокат, і з його допомогою хлопця врятували. А за три дні на Петрівці харківські тітушки побили битами самого Влада, проломили череп. Його також швидка відвезла до ЛШД. Ми знайшли тих тітушок в гуртожитку на Нивках, подзвонили Гацьку: що з ними робити? Приїхало близько 40 автомобілів. Люди повиходили з ланцюгами, трубами. Зупинилось п’ять машин міліції, серед яких дві – з «Беркуту». Вони подивилися, скільки там наших, та поїхали. Гацько каже: тільки не бити! Везіть їх на Майдан – будемо розбиратися.

Ми їх не били. Привезли в автобусі на Майдан і влаштували «трудове виховання» – вони у нас прибирали.

А Влад десь тиждень пролежав у лікарні, і йому також цей адвокат допоміг, бо його теж міліція хотіла забрати.

Як удома ставилися до твого «нічного життя» на Майдані?

Удома таке було, що ого-го! Мама, тато, дочка, дружина – всі були проти. Ледь до розлучення не дійшло.

«Ми стільки шкарпеток навезли на фронт, що хлопці їх використовували як разові»

Ти продовжив волонтерську діяльність, коли почалася війна?

Так, втягнувся у цю справу.

Що саме ти робив як волонтер?

Я та багато моїх друзів із Вишгорода вирішили йти воювати. Але я серед них був єдиним офіцером, лейтенантом медслужби. Друзі потрапили до 25-го батальйону «Київська Русь», перша рота (їх спочатку забрали в учебку «Десна»). А мені у військкоматі сказали, що лікарі зараз не потрібні. Потім мені зателефонував вишгородський воєнком: збирай речі – виїжджаємо. Я думаю: нарешті поїду до друзів. Приїжджаю, а мені кажуть: тебе відправляють на ДВРЗ [район Дарницького вагоноремонтного заводу в Києві] якимось заступником якогось начальника – будеш там проходити службу. Я кажу: «Ви що, на приколі? Мої друзі будуть там, а я – тут?» І відмовився.

За якийсь час мені знову телефонують: ми вас забираємо на ДВРЗ. Я кажу: «Дякую, до побачення».

І поки були ці дзвінки, я та Олексій Момот (тоді також депутат міськради, який потім став мером Вишгорода) їздили по вихідних на схід. Виїжджали у п’ятницю ввечері, поверталися в неділю. Їздили до Дебальцевого, Фащівки – до 25-го й 11-го батальйонів «Київська Русь».

До речі, ми не збирали гроші, як багато інших волонтерів. Я Олексію кажу: ми з тобою – депутати, зробимо простіше. У нас є своя газета – «Рідне місто». Ми там напишемо адресу, куди приносити те, що люди хочуть передати: речі, харчі. Аби жодних грошей взагалі не було.

Дуже допомагав нам депутат Верховної Ради від нашого 96-го округу Ярослав Москаленко: за свої гроші купував для наших добробатів провізію, військову форму, автомобілі. Якось подзвонив: «Я купив три машини – джипи на литовських номерах. Можете перегнати, коли будете туди їхати?» Ми завантажуємо ці машини та їдемо.

Везли те, що нам приносили люди. І самі купували – хлопці з батальйону нам дзвонили й казали, що їм потрібно. В основному – харчі, шкарпетки, термобілизну. Ми стільки шкарпеток туди навезли, що хлопці їх використовували як разові.

Купували форму. Привезли якось класну, як нам здалося, камуфльовану теплу форму – 470 комплектів на зиму. Один танкіст одягнув цю форму, заліз у ній до танку, виліз і каже: «Хєрня, можете забрати. Віддайте комусь іншому чи викиньте». Чому? «Спробуйте самі!» Я одягнув її і… ледь проліз до танку. Крім того, тканина для форми була з синтетикою, яка плавиться.

Якось у 2015 році ми підвозили одного майора з Вишгорода до Дебальцевого. (Це було якраз після того, як загинув комбат «Батя».) З Дебальцевого ми поїхали до Фащівки, проїхали блок-пост і заблукали – повернули не туди. Їдемо. Я за кермом. Зі мною Олексій Момот і ще один хлопець, Боря. Дивимось: якийсь жигуль на узбіччі горить. Олексій каже: «Щось ми не туди їдемо». Я дивлюсь на GPS – все нормально. «Ні, – каже, – не туди». Повертаємо, за п’ять хвилин знову під’їжджаємо до блок-посту, а там за цей час відбулася зміна, два снайпери і кулеметник. «Стояти!» Поклали нас на землю, почали шмонати. Знайшли у мене травматичний пістолет ПМ (з документами, але більше я його із собою не брав). Борі до голови приставили кулемет. «Хто такі, звідки?». Я кажу, що щойно тут проїхали, майора привезли. Заздзвонили тому майору, він прибіг і звільнив нас. Але було досить лячно, якщо чесно.

Так ми їздили, поки не здали Фащівку та Дебальцеве і ще трохи після цього. Останній раз я був там півтора року тому – вітали своїх хлопців з Новим роком. Тільки ми поїхали звідти – до бліндажу вдарила 120-мм міна. Поранило двох хлопців, серед них – мого друга Олега Кузьменка.

«Нас чекали, як богів. Були в захваті від того, що ми приїхали до них із самого Києва»

Яким чином ти опинився в ПДМШ?

Після тієї останньої поїздки, мені зателефонував Сергій Петрик. Каже, що йому потрібен дитячий лікар-стоматолог, аби з’їздити в Попасну оглянути дітей – ПДМШ формує «дитячий медичний десант». Я його запитую: що таке ПДМШ? Це політична організація? Ні, каже, громадська. Добре, кажу, записуй мене.

І за кілька днів ми поїхали.

«Десант» ПДМШ мені сподобався, і я сказав, що можна на мене розраховувати, як будуть знову виїжджати. Я взагалі вважаю, що ПДМШ має існувати. Він об’єднав лікарів, показав, що всі лікарі – рівні, будь ти хоч столичним професором, хоч практикуючим лікарем із села. Ми – лікарі, які були в «десанті» – досі спілкуємося, консультуємо один одного, допомагаємо один одному.

Коли ми поїхали вдруге, мій товариш з 25-го батальйону був у Троїцькому біля Попасної. У нього була проблема з шиєю (грижа), і потрібно було постійно приймати таблетки. Я мав їх йому передати. Троїцьке тоді обстрілювали, і порівняно з Троїцьким Попасна виявилася «курортом». Як стемніло, я, Сергій Петрик і ще один хлопець на швидкій [голови БФ «Патріоти України», водія швидкої «Айболить»] Сергія Кисельова виїхали до Троїцького – з автоматами, шоломами, бронежилетами. Побачили, що там відбувається. Після того Сергій Петрик, який раніше розповідав мені про «опасну Попасну», день мовчав. У потязі, коли ми вже поверталися до Києва, він зізнався: «Я думав, що тут, у Попасній, я в пі…орізах, а насправді я був на курорті».

Ви проводили профогляди лише дітей? Ти рахував скільки їх пройшло через тебе під час цих місій?

Якщо зверталися дорослі, наприклад, учителі, ми їх також оглядали, консультували. Загалом за три «десанти» я оглянув приблизно тисячу дітей.

Чи важко було працювати «медичним десантником»? Відсутність комфорту, велика кількість маленьких пацієнтів, які люблять галасувати й бешкетувати.

Насправді все було дуже спокійно. Лише іноді було не зовсім зрозуміло: Попасна – це Україна чи не Україна? До однієї школи приходиш і розумієш, що там українці, тобто за Україну, а приходиш до іншої – там трохи є напруження. Це відчувалося з того, як на мене дивилися. Але потім, коли починаєш спілкуватися нормально, і коли ти не тиснеш авторитетом, то все спокійно.

Не було таких батьків, які не хотіли довірити своїх дітей «лікарям хунти»?

Ми оглянули всіх дітей, батьки яких підписали відповідні папери. Якщо хтось відмовився, мені про це невідомо.

Якою мовою ти там розмовляв?

Так само, як у Києві: і російською, і українською – залежно від того, як зверталися до мене. Там теж є люди, які розмовляють українською.

У тебе досить грізний вигляд, особливо через татуювання. Діти не лякались тебе?

Ні, абсолютно спокійно ставилися.

Ти спілкувався з місцевими мешканцями, батьками дітей, яких оглядав? Які враження залишились у тебе від сходу?

Вони нас чекали, як богів. Ми спілкувалися з батьками, викладачами, виховательками. Вони були в захваті від того, що ми приїхали до них із самого Києва. А коли з нами приїхала професорка офтальмолог [головний офтальмолог МОЗ України, завідувач кафедри офтальмології НМУ ім. О.О.Богомольця, Заслужений лікар України Оксана Вітовська] для них це було взагалі щось неймовірне.

Особисто мені сподобалось на сході. Люди, які там зараз проживають, якось згуртувалися. Їм усе одно – Україна, Росія. У них є мета – аби діти були здорові, і з ними все було добре. І щоб не ламався цей процес – процес лікування, викладання в школах. Все повинно працювати.

От були ми в одній із шкіл, куди залетів снаряд. Спілкувалися з директором. Він каже: ми згуртувалися, і це все відремонтували. Приїхав місцевий меценат, який підтримує цю школу. Він два тижні годував дітей, потім дав гроші, і вони відновили дах, через який залетів снаряд.

Як ти оцінюєш стан охорони здоров’я дітей на сході як лікар-стоматолог?

Я був дуже здивований, що стоматологічних проблем у дітей, яких я оглянув у Попасній, практично не було. Бо, наприклад, у Києві дитяча захворюваність карієсом – ціла проблема, хоча ми тут, у Києві, можна сказати, жируємо. А там – війна, залітають снаряди. Із усіх оглянутих там дітей лише двоє чи троє мали ортодонтичну проблему, наприклад, неправильний прикус, і ще у кількох були каріозні процеси. Для мене це був шок.

У мене була тільки одна по-справжньому проблемна дитина, у якої була кіста. Я дав батькам свої координати, аби вони приїхали до мене в клініку, бо в Попасній у мене не було можливості лікувати. Вони мені телефонували, надсилали знімки, я їх консультував, але зробили операцію, здається, в Краматорську.

«Військовим медикам допомагали усі: і дитячий невропатолог, і педіатр. Підняли всіх, бо не вистачало людей»

У березні 2017 р. ти був одним з пироговців, які разом з військовими медиками у попаснянській лікарні рятували чотирьох військовослужбовців, що постраждали під час пожежі, викликаної ворожим обстрілом. Як це було?

Це сталося в один з вечорів під час другого «десанту». Ми сиділи, вечеряли. Було тихо, день пройшов чудово. Спустився медбрат, каже: «Щось підозріло спокійно. Ну, ви там сильно спати не лягайте, бо щось буде». Пішов. Хвилин за 20 прибігає: нам везуть чотирьох поранених: «град» влучив у будинок, у якому вони перебували, і будинок загорівся. Терміново потрібна наша допомога.

Привезли трьох чоловіків і дівчину. Найменше опіків було у найстаршого з них, десь років за 50. Найбільше постраждав наймолодший хлопець – опіки 96% тіла. На жаль, ми його втратили. Наркотичних засобів у лікарні не було. Анестезіолог йому щось колов, але це не допомагало. Морфій ми знайшли через волонтерів. Зробили йому укол, завдяки чому змогли зняти з нього одяг, бо він знімався зі шкірою. Кричав. Ми його ледь тримали вчотирьох, аби зробити укол. У нього не обгоріли лише долоні та стопи.

У дівчини і ще одного хлопця були обпечені голова, обличчя, руки, спина. Коли треба було знімати з них одяг, я перейшов до дівчини. Вона плакала, дуже просила, аби я не зрізав її волосся. Я її заспокоював, казав, що волосся відросте.

Ігорю Буйволу сказали терміново зв’язатися з авіацією. Він з кимось переговорив і сказав негайно везти поранених на гелікоптер. Я їхав у машині з тією дівчиною. З нами також був Андрій Кукуляк – ще один стоматолог з «десанту» – і Буйвол. Ми передали постраждалих на гелікоптер, і далі вони полетіли, якщо я не помиляюсь, на Дніпро.

До речі, дівчина і хлопець, яких ми рятували, потім одружилися.

Звідки у тебе ця інформація?

Ми – друзі у фейсбуці.

Чи весь «дитячий десант» допомагав рятувати наших бійців тієї ночі?

Так, в операційній чи радше перев’язувальній допомагали військовим медикам усі: і дитячий невропатолог, і педіатр, і Буйвол, і водій Сергій «Айболить». Підняли всіх, бо не вистачало людей.

Треба було обробляти рани, бинтувати, знімати одяг і заміняти його чистим, перекладати, завозити в палату. Тобто ми надавали першу медичну допомогу. Це повинен вміти робити будь-який лікар.

«Батьки дізналися, що я вступив до Дарницької медичної школи лише тоді, коли звідти поштою прийшло підтвердження»

Після дев’ятого класу ти не продовжив навчання у середній школі, а вступив до Дарницької медичної школи де отримав спеціальність зубного техніка. Це у тебе з дитинства «свята любов до стоматології», чи були якісь інші причини?

Це було абсолютно випадково. І дуже прикольно.

Після дев’ятого класу я вирішив не йти до десятого, а здобути якусь професійну освіту. Оскільки моя мама – енергетик, вона запропонувала мені поступати до енергетичного технікуму в Києві неподалік від Ленінградської площі [зараз – Дарницька площа]. Сказала, що у неї там є знайомі.

Приїхали ми до того технікуму, подали документи. Але я відчуваю, що не лежить у мене душа до цього закладу. Навіть не знаю чому. Мама поїхала у своїх справах, я – додому. В автобусі зустрів знайомого з Вишгорода, Ярослава (він зараз також стоматолог, живе в Австралії). Ярослав, який на рік старший за мене, тоді вже вчився у тій медичній школі. Він сидів у автобусі та тримав у руках оклюдатор – такий пристрій, що імітує щелепи, який використовують для виготовлення коронок. Я зацікавився цією штуковиною, взяв її, поклацав «щелепами». Мене це зацікавило. Ярослав розповів про свою школу, сказав, що саме зараз відбувається набір.

Ми поїхали разом до енергетичного технікуму, забрали мої документи, і завезли їх до медичної школи. Коли готувався до іспитів, казав мамі, що вчу українську і математику, а насправді учив біологію. Іспити склав нормально. Батьки дізналися, що я вступив до Дарницької медичної школи лише тоді, коли звідти поштою прийшло підтвердження і запрошення на День медичного халату 1 вересня. Вдома був великий скандал.

Вчитися у школі треба було три роки. На другому курсі я вже працював – підзаробляв зубним техніком. Після медичної школи захотів учитися далі – в медичному вищому навчальному закладі.

Те, що ти після медичної школи вступив до Національного медичного університету імені О.О. Богомольця і став лікарем-стоматологом, є цілком логічним. Але навіщо тобі знадобилося потім закінчувати ще й Національну академію державного управління при Президентові України і Національну академію внутрішніх справ України?

Що стосується державного управління: я був депутатом міськради, і мені потрібна була ця «корочка», аби мати можливість зробити те, що я планував – хотів обійняти посаду головного стоматолога у Вишгороді. Тобто мені потрібна була вища освіта за спеціальністю «державне управління у сфері охорони здоров’я». Утім, коли я склав мандат, мені це вже не було потрібно.

Стосовно академії внутрішніх справ, де я вчився за спеціальністю правознавство, то це було виключно заради отримання юридичних знань. Я туди вступив разом із дружиною.

Загалом, якщо переглядати твій фейсбук, складається враження, що ти спеціалізуєшся на імплантах. Це так?

Останнім часом – так. Я починав з терапевтичної стоматології. Потім захотілося чогось більшого. Скористався своїми навичками зубного техніка і став робити протезування. Потім закінчив курси, отримав сертифікат хірурга-імплантолога, і почав займатися імплантацією. Це мені більше подобається – можна спланувати щось із початку й до кінця.

Тобто зараз я можу робити в стоматології все, маю всі сертифікати.

Де ти підвищуєш кваліфікацію – у Швейцарії?

Для імплантологів проводяться різні курси – і у Швейцарії, і в Кореї, і у Франції. Зараз знову хочу поїхати в Діжон у Франції. Там є дуже класний госпіталь щелепно-лицевої хірургії, де роблять справжні дива. Якщо вийде, хочу поїхати туди десь на місяць за обміном.

Клініку «iStomatolog» заснували ви з дружиною?

Ми – власники клініки, а засновники – мої батьки. У нашій країні можуть статися будь-які несподіванки, тому ми так зробили.

Я також є директором ТОВ і директором його філії. І там і там – лікар-стоматолог. Моя дружина Олена – головний лікар.

Тобто ти – двічі директор і двічі лікар в одній організації? Чому так складно?

Закон суворий, але він закон. Коли ми взяли це приміщення на лівому березі (головне у нас на правому), я думав, що ми до наявної ліцензії просто внесемо ще одну адресу. Але нам сказали, що так не можна, і треба отримувати ще одну ліцензію. Тепер у нас ТОВ «iStomatolog» і філія ТОВ «iStomatolog», два окремі рахунки, дві посади директора. Тобто я на пів ставки там директор і тут директор. Навіть не так. На 25 відсотків я там директор і на 25 відсотків – лікар-стоматолог. І так само тут. Це ж наша держава, усе дуже просто (сміється).

Твоя трудова діяльність почалася з посади медична сестра дитячого відділення Вишгородської ЦРЛ. Це так офіційно називалася посада? Хіба не було посади «медбрат»?

В офіційних паперах не було такої посади – «медичний брат». Тому у мене в трудовій книжці написано «медична сестра дитячого відділення».

Знайомі не кепкували з того, що ти – медсестра?

Так, підколювали. До речі, коли я працював медсестрою в дитячому відділенні, я закінчував медуніверситет. З Оленою ми одружилися, коли були на останньому курсі. Потім була ще інтернатура, а потім у нас народилася донька Анастасія. А тоді дружина ще була вагітною. Я був наймолодшим із медсестер, хоча з бородою. І жінки, які зі мною працювали, постійно мені давали якусь малечу, аби я тренувався. Тож коли мала народилася, у нас не було жодних проблем з усіма цими «газиками й пузиками». Я сам усім цим опікувався.

Ця робота якось була пов’язана зі стоматологією?

Ні – просто медична сестра. Тобто уколи, крапельниці й усе таке. Жодного стосунку до стоматології.

Після закінчення медичного університету ти змінив дві приватні клініки, а потім обійняв посаду асистента кафедри дитячої стоматології Дніпропетровської медичної академії. Це було пов’язано з роботою над кандидатською дисертацією?

Так. Коли я працював у клініці «Екстралайтдент», ми купили апарат, який називався HealOzone фірми KaVo. Коли він з’явився в Україні, ніхто його не хотів купувати, бо дуже дорогий. Цей апарат генерує озон, який вбиває патогенну мікрофлору. Меседж був такий: лікування карієсу без свердління зуба. Тобто якщо є серйозний процес чи якесь запалення, можна було 30–40 секунд обробити озоном – і все.

Я пропонував цей метод усім пацієнтам, яких лікував, описував лікування в медичних картках. І зараз, після 15 чи більше років, до мене приходять люди, яким я ставив пломби після обробки зуба озоном, і в них взагалі немає вторинного карієсу.

Про цей метод лікування я розповів одній професорці, але вона мені не повірила. Я показав їй медичні картки, і вона запитала, чому я це не захистив? Познайомила мене з професоркою з Дніпра. Власне, тому я й вирішив захистити дисертацію. Але захистив не по карієсу, а з профілактики та лікування гінгівітів.

А загалом кажучи, дисертація мені не була потрібна. Просто хотів довести свою правоту.

«Моє амплуа – останній захисник»

У твоїй біографії часто зустрічається слово «дитячий»: дитяче відділення лікарні, кафедра дитячої стоматології, дитячі «медичні десанти»… Це так випадково сталося, чи ти просто любиш дітей?

Дітей люблю. Центр «Інфанта», до речі, був також для дітей.

Скільки зараз твоїй дочці?

Буде 16.

Якої концепції ти дотримуєшся у вихованні дитини – наскільки можливо продовжити дитинство чи хай привчається до самостійності якомога раніше?

Привчаю до самостійності. І я, і моя дружина Олена – лікарі, але дочка каже, що їй стоматологія не подобається, і хоче займатися електронікою, ІТ тощо. Тож буде поступати в КПІ. Я її не відмовляю, не «навантажую». Кажу, що вибір – за нею, а раптом захоче щось змінити, то закінчить інший університет.

Тобто ситуація не така, як була у мене з моїми батьками, які хотіли, щоб я став енергетиком.

Ну, у тебе все чудово склалося: випадково поступив до медичної школи і тепер маєш власну клініку. А якби закінчив енергетичне ПТУ, навряд чи мав би власну електростанцію.

Це точно – у власників електростанцій є свої діти.

Судячи з фотографій у фейсбуці, у вас чудові стосунки в сім’ї.

По-різному буває, але загалом так. Олена підтримує мене, я підтримую її.

Ти своїх дівчат балуєш?

Звичайно! Вони у мене дуже люблять шоколад. Усі мої друзі про це знають і без шоколаду до нас не приходять. Як стоматолог, Олена знає, що багато солодкого – шкідливо. Але без гормонів щастя теж жити не можна.

Ти працюєш разом з дружиною. Чого більше в такій ситуації – плюсів чи мінусів?

Я вже не можу без неї працювати. Гадаю, і вона без мене не може працювати.

Але ти робочий день проводиш з дружиною, і коли повертаєшся додому – там та сама дружина!

І ще всі корпоративи разом з дружиною! Все нормально. У нас із цього приводу жодних питань не виникає.

У тебе є цікаве хобі – зброя. Це ще з довоєнних часів? Як ти взагалі реалізуєш любов до зброї?

У мене є кум, альфовець, я з ним виїжджаю стріляти. Він мене вчить, усе показує. Мені подобається. Зустрічаємося з друзями на полігонах, стріляємо з автомата Калашнікова, кулемета, рушниці. Останній раз стріляв із глока – закохався в нього. Але у нас його офіційно купити неможливо.

А чим захоплювався в дитинстві?

Футболом захоплювався, учився в дитячо-юнацькій спортивній школі. У мене був перший розряд з футболу – ми виграли дитячий чемпіонат України. Моє амплуа – останній захисник. З футболом я попрощався на другому курсі медичної школи, бо не мав часу займатися ним серйозно.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter