ГоловнаБлогиБлог Ольги Будник

В центрі державної політики щодо переселенців – людина чи державний апарат?

В Україні нараховують до двох мільйонів внутрішньо переміщених осіб. Усі вони потребують допомоги від держави. Адже жодна людина не може, втративши абсолютно все – від роботи до дому та друзів, моментально стати на ноги. І коли внутрішньо переміщена особа стоїть на роздоріжжі, не розуміючи як далі діяти, саме держава має підказати їй шлях та допомогти рухатися ним. 

Фото: Александр Рудоманов

Державна політика може бути побудована за принципом людиноцентричності або ж в центрі може стояти сам державний апарат. В першому випадку основні політичні рішення приймаються з метою задоволення потреб Людини, громадянина, а в другому – з метою накопичення владного ресурсу. Основною проблемою, яка в черговий раз оголила істинну сутність державної політики в Україні, стала правова зарегульованість, що суттєво загальмувало процес соціальної реінтеграції внутрішньо переміщених осіб. Більшість із внутрішньо переміщених осіб і досі мають проблеми із реєстрацією через велику кількість законодавчо неврегульованих моментів. Звісно, що дехто із них і сам не зацікавлений у отриманні допомоги, бо має страх переслідування після можливого повернення додому. Невелика кількість переселенців не звертається за допомогою через те, що цілком інтегрувалася без участі держави. Фактично, наявність статусу ВПО, у ситуації, коли подальша доля територій попереднього проживання не вирішена, дає людям відчуття певної соціальної захищеності.

Під час моніторингу, який провели експерти Центру “Ейдос”, було виявлено розбіжність між кількістю фактично зареєстрованих ВПО і оцінкою представниками органів влади кількості тих, хто реально проживає в області. Так, у областях віддалених від зони АТО, переселенців проживає більше, ніж зареєстровано. І навпаки, у областях, які межують із зоною АТО, за рахунок фіктивних реєстрацій, знаходиться на порядок менше переселенців, ніж зареєстровано. Тож нинішня система реєстрації не дозволяє прослідкувати за реальною кількістю переселенців та оцінити скільки з них потребують допомоги від держави.

Окрім проблем реєстрації існує також масштабна проблема із реалізацією права на житло. Головна перешкода – неможливість для переселенців вирішити це питання у спосіб, прописаний у законі.

За законом ці питання можуть вирішувати органи місцевої влади, якщо вони мають відповідний фонд житла. У всіх областях констатується відсутність (недостатність) такого фонду у комунальній власності. Навіть за умови існування на балансі місцевих органів влади житла, яке могло б бути передано переселенцям у користування, виявляється, що воно залишається незатребуваним через специфіку розташування і особливості самої категорії переселених (неготовність жити у сільській місцевості, відсутність роботи за фахом тощо). Проблемою є також включення до баз резервного житла приміщень, які фактично для житла не пристосовані.

Постанова КМУ від 01.10.2014 № 505 "Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг" перекладає відповідальність за розміщення ВПО на самих ВПО. На сьогодні переважна кількість переселених у всіх регіонах орендує житло.

Також існують питання щодо реалізації права на працевлаштування. Важливим технологічним моментом у покращенні ситуації є розвиток комунікацій між службами на рівні регіону. Наразі більшість з тих ВПО хто працює, знаходили роботу самотужки, по об’явам в Інтернеті або через знайомих, а не через Центр зайнятості. Показово, але успішні варіанти адаптації довелося спостерігати у випадках якраз не надмірної/достатньої зовнішньої допомоги, а саме малої зовнішньої допомоги або відсутності такої взагалі.

Однак не обійшлося і без “перемоги”. Це стосується права на матеріальне забезпечення переселенців. Реальне матеріальне забезпечення ВПО є різним, але більшість з опитаних, за їх твердженнями, існують лише завдячуючи фінансовій допомозі держави: соціальних виплат, різноманітних пільг, гуманітарної допомоги. Люди, маючи статки вище середнього, часто «проїдають» запаси, намагаючись усіма силами зберегти колишній рівень життя. Цих грошей часто вистачає на невелику оренду, комунальні і харчування. Через складнощі з працевлаштуванням низка ВПО вдаються до хитрощів, оформлюючи допомогу і в Україні, і на її окупованих територіях. Наприклад, через фіктивне розлучення забирають до себе людей літнього віку з буферних, «сірих» зон, часто мігрують між двома територіями, заробляють на спекуляції, ввозять товари на окуповані території тощо. Тобто шукають альтернативні офіційному працевлаштуванню варіанти отримання коштів.

Регіональні органи влади бачать свою головну функцію переважно у розподіленні та контролі державних фінансових надходжень і формуванні списків під запит різних донорів щодо допомоги конкретним групам ВПО. Додаткові фінансові внески на регіональному рівні мають точковий характер (оплата комунальних послуг у модульних містечках; допомога сім’ям з дітьми для придбання шкільного приладдя). Інколи передбачається підключення ВПО до вже існуючих в регіонах програм, які фінансуються з місцевих бюджетів.

В тій ситуації, коли внутрішньо переміщених осіб з кожним днем стає все більше, а їхні проблеми все глибшими, то вирішенню питання не тактично, а стратегічно може посприяти лише зміна центральних орієнтирів державної політики. Україна має стати тією державою, в центрі якої стоїть Людина, а не державний апарат.

Ольга Будник Ольга Будник , Виконавчий директор Центру "Ейдос"
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram