ГоловнаБлогиБлог Олени Задорожної

Постмайданний стресовий розлад

У наближенні п’ятої річниці загибелі Небесної Сотні в моїй свідомості викристалізувалась думка, що травмуючі події Майдану так і лишилися з нами непрожитими.

Революція Гідності і її «штаб-квартира», розгорнута в серці столиці – чи не найкращий на сьогодні приклад самоорганізації українського соціуму. Це утворення трималося найперше на особистій мотивації, відповідальності, глибокій залученості в процеси, бажанні змін наявного порядку речей і самовідданості. Звісно, кожен може навести приклади на противагу цьому, але загальний фон був саме таким. І саме тому Майдан взагалі був можливим.

Фото: надане Оленою Задорожною

Однак разом з цим зразком високоорганізованого кластеру соціуму (до слова, там нікому не заважали порозумітися статуси і статки чи їх відсутність, головним був якийсь глибокий посил людяності і співпереживання), у наше життя увірвався великий і тяжкий в своїх наслідках стрес. Убивства людей в центрі столиці, в серці мирного життя стали ударом не тільки для безпосередніх учасників подій Революції Гідності, а для тих, хто стежив за тим усим, переглядаючи стріми, не відлипаючи від екрана смартфона чи комп’ютера.

Ми поховали своїх героїв, а менш ніж за тиждень почалась війна. І чимало майданівців поїхали з караванами допомоги на Схід, подалися до госпіталів, стали добровольцями і так далі.

У 2014 році у суспільстві чи не вперше з практичної точки зору заговорили про наслідки стресу і почули, що таке ПТСР у військових. Крок за кроком розгорталась робота навколо цього питання, шляхом проб та помилок, фахових суперечок і консенсусів розвивалися різні форми і осередки допомоги. І цей процес триває нині з більшим чи меншим успіхом.

Але поза спиною залишилося те, що я особисто не вважаю на сьогодні видимим – стрес суспільства від пережитого на Майдані. Всупереч тому, що війну можна вважати продовженням тих подій в контексті відстоювання державності і формування нових принципів взаємодії всередині соціуму, події на Сході і в центрі столиці не є тотожними. А учасники і ті, хто співпереживає, перетинаються лише в якійсь частині.

В площині тих, хто потребує допомоги і досі, гіпотетично можуть бути ті, чия присутність на майдані не була надто видимою, але значимість важливою – ті, хто набігами приносив речі чи їжу, хто роздавав чай, займався якимись побутовими процесами. Потік людей на майдані був іншим, аніж наприклад, на війні. Не треба спеціальних навичок чи дозволів, аби принести баклажку води чи в’язані шкарпетки. І якщо на війну ці речі передавалися через посильних-волонтерів, то до наметового містечка люди зазвичай все носили самі. А отже бачили і відчували. Кров і вибухи. Попечені лиця. Дерев’яні щити в крові. Те ж саме, що бачать люди на війні. І люди з війни повертаються надломленими і потребують допомоги. Яку так чи інакше мають змогу отримати, бо потроху налагоджуються і працюють реабілітаційні програми. Тоді як потреба допомоги цивільному сектору, на мою думку, не є виявленою як така. Принаймні, мені не відомі групи, які б станом на тепер працювали з майданівцями. Психологічна служба Майдану була важливим компонентом, тим якорем, який тримав баланс – знову ж таки, психологи звідти великою мірою потім занурилися в розв’язання проблематики того, що тягне за собою війна. Рук і голів завжди бракує – ми заново розпочинаємо одночасно купу справ, якими ніколи не займалися.

Особисто я виявила в собі непрожитий травматичний стан на контрастах, коли занурилась у деякі свої воєнні спогади і свідомість тепер фіксує їх як архівні записи, позбавлені емоцій і повторного проживання. Але зовсім інші рефлексії на події Революції Гідності: світлини того часу підтягують запах і відчуття, «Пливе кача» неодмінно призводить до сліз і дрожі, картини, коли повз сцену несуть труни з тілами – чіткі, ніби відбуваються тут і тепер. Відчуття того морозного дня, коли йшли похоронні процесії, і незвично теплого ранку після розстрілів. Відчуття нереальної тиші, в яку був занурений майдан після того, як стріляти перестали. Фахівці знають, на що вказують ці ознаки. Для чистоти експерименту я поговорила з людиною, яка була фізично травмована внаслідок подій на Майдані і побачила аналогічні реакції, які спричиняють болісні згадки про ті дні.

Фото: надане Оленою Задорожною

Я говорила з іншими людьми, які досі не здатні перебрати і посортувати світлини з Майдану. З тими, хто починає плакати від споминів. Чи варто говорити про те, як діє пісня, що стала поминальною...

Я припускаю, що чимало людей, травмованих психологічно після перших убивств і потім в час розстрілів Небесної Сотні, повернулися в свої звичні моделі життя іншими, пробуючи відокремитися від того, що приходить зі спогадами про ті події. Не розуміючи природи того, що з ними відбувається. Не маючи сил, вони цілком могли відсторонитися від війни – інтуїтивно прагнучи самозбереження. Чи є вони видимими тепер? Чи усвідомлюють вони причину своїх реакцій? Чи можуть вони отримати допомогу? І найголовніше – чи розуміють те, що їм ця допомога потрібна? Особисто я не маю відповідей на ці питання. Але продовжую їх шукати.

Олена Задорожна Олена Задорожна , Журналіст, волонтер
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter