ГоловнаБлогиБлог Олега Шинкаренка

“Забуття” Тані Малярчук, або як вписати смерть у грушевий сад

Кожен, хто ледь відкриває новітній роман Тані Малярчук “Забуття”, спочатку отримує цілковите враження, що книга ся є продуктом модного тренду, започаткованого відомою українською мисткинею та громадською діячкою Оксаною Забужко, а саме - книжки, яка у найяскравіших кольорах живописує події минулого часу, коли у муках та судомах народжувалася славетна українська державність. Картини сих мук та судом ми маємо вже радість спостерігати під численими палітурками видань відомих сучасних літераторів, чиї твори встигли стати надбанням і предметом обговорень широкої та добре поінформованої громадськості, що і не є жадною дивиною, адже саме потяг до коріння українськості є найпершою ознакою існування нашої нації, яка під загрозою московської навали та зросійщення все одно впевнено прямує до вільної родини европейських народів.

Але другий погляд на роман Тані Малярчук вже не дає нам такого беззаперечного враження, яко перший, а навіть і навпаки - думки спадають у голову діаметрально протилежні. У романі зображені дві паралельних сюжетних лінії: перша - приватна історія дівчини-студентки філологічного факультету, яка досліджує життя українського політика початку ХХ сторіччя В’ячеслава Липинського за архівними документами, і друга - історія життя самого В’ячеслава Липинського. Насамперед у період прочитання сієї книжки уважний читач помічає, що ми не знаємо ані імені цієї дівчини, ані імені її коханця, а все її життя подається у сірих тонах, повсякчасно викликаючи враження його несправжньості, ілюзорності. Таня Малярчук ніби постійно каже нам: це життя штучне, воно придумано нашвидкуруч з певною метою, про яку стане відомо дещо пізніше. Життя ж В’ячеслава Липинського зображено у яскравих кольорах із найдрібнішими деталями, ми знаємо навіть про що він розмовляв із своїм секретарем і чим кидала у голову його тітка його дядькові під час родинної сварки. Врешті читач починає здогадуватись, що це не студентка пише про Липинського, а Липинський пише про студентку, бо навіть у хворого на туберкульоз і забутого українського діяча набагато більше вітальності, його палітра має більше фарб, ніж ця студентка, яку читачу навіть важко собі уявити. Що се може означати, якщо ми уявимо собі, що роман цей пише не Липинський, що було би із будь-якого погляду надзвичайно малоймовірно, а студентка, яка просто вирощує із себе життя політика, мов певний яскравий елемент? Чому минуле є таким яскравим і спокусливим, теперішнє - примарним, а майбутнього і взагалі не існує?

Авторка роману ніби намагається нам сказати: ось у минулому були люди-гіганти, справжні прометеї, здатні на непідробні пристрасті. От вони й боролися за Україну насправді, не те, що зараз. Липинський пробуджував українське селянство, Доманицький героїчно упорядковував “Історію України”, а безіменна студентка пише реферат про око чи то хруща, чи то кліща. Сама себе вона називає “королевою плісняви”, а друзів - “лицарями ордену пива”.

Втім у цієї картини є одне суттєве протиріччя: студентка повідомляє, що вона кожні два роки випускала збірку оповідань. Оскільки нам відомо, що вона - небагата, значить, вона видавала оповідання не власним коштом. Нам відомо також, що видавці неохоче видають збірки оповідань, бо вони майже не користуються попитом у читачів. А отже, якщо автор видає збірку оповідань кожні два роки, це означає, що оповідання ці є шалено популярними або самі по собі, або через медійну гіперпопулярність авторки, і вона - не королева плісняви, а дуже модна і відома письменниця. Ця деталь - справжня горошина, на якій спить головна героїня книжки. Скільки не підкладай перин - зручно вже не буде. Тобто стає зрозуміло, що дослідниця життя Липинського говорить нам неправду про себе. Пізніше цю неправду розкриває в останній розмові з нею її перший чоловік. І далі це стає ще більш зрозуміло, оскільки в її розповіді починають з’являтися геть фантастичні деталі, наприклад, така, що у дитинстві вона любила читати книжки про види каліцтв солдат Першої Світової війни, які вона брала у бібліотеці. Коли автор вдається до деконструкції реальності, то це завжди робиться із критичною метою, аби показати, що ж там всередині не так. Наступне враження, яке викликає у читача подібна стратегія: авторка роману вирішила створити певний механізм для проекції життя В’ячеслава Липинського, своєрідний декоративний театральний бінокль із склом, яке має нульовий оптичний коефіціент, тобто не збільшує. Якщо це бінокль, то навіщо йому мати ім’я та цікаву, сповнену пристрастями та пригодами, біографію? Але у процесі створення цього механізму авторка так захопилася, що наділила цей пристрій власними рисами, наприклад, здатністю випускати кожні два роки збірку оповідань, яка викликає незмінне зацікавлення читачів: як ми знаємо, за дванадцять років у Тані Малярчук вийшло рівно шість збірок оповідань. Дуже показовим для ідентифікації оповідачки є її діалог із безіменним чоловіком:

“- Це ти? - шепнув сплячий?

- Не знаю, - відповіла я, лягаючи поряд.”

Залишається два питання: яка існує дистанція поміж оповідачкою та автором і наскільки свідомо ця дистанція час від часу порушується? Ці запитання набагато серйозніші, ніж може здатися на перший погляд, адже відповідь на них може пролити додаткове світло не лише на механіку побудови роману Тані Малярчук “Забуття”, але й на механіку побудови літературного твору взагалі, і от чому.

Важко сперечатися із тим, що людина є поєднанням певних психічних ознак, які визначають її діяльність, адже саме це поєднання обирає собі найбільш придатну мету та шляхи для її досягнення. Наприклад, якщо людина лінива та боягузлива, але легко навіювана, то під впливом російської пропаганди вона не поїде воювати на Донбас, а задовольниться тим, що буде “воювати” за нього в Інтернеті. Інші співвідношення дадуть нам цілу низку різноманітних шляхів до різноманітних результатів. Щодо “Забуття” може бути декілька версій:

1. Таня Малярчук створила посередницю-механізм, бо створення роману про життя Липинського не було її безпосередньою метою.

2. Таня Малярчук хотіла створити саме роман про життя Липинського, але його форма виключала лінійну послідовність подій.

3. Таня Малярчук хотіла написати роман про себе, але для привертання уваги якомога ширшої аудиторії вона вирішила прикрасити його розповіддю про Липинського.

4. Таня Малярчук вирішила написати роман ні про що, але для придання йому форми роману та відповідної привабливості в очах читачів вправно замаскувала це історіями з життя Липинського та анонімної студентки філологічного факультету, яка містифікує нас, переповідаючи історії з життя Липинського.

Як не дивно, найбільш логічним тут видається саме останній варіант, оскільки у певний момент в романі з’являється явний фантастичний симулякр - персонаж на ймення Іван Франко, який має покалічені руки, бо постійно мастить їх собі по лікоть креозотом, щоб у такий спосіб відганяти примару давно померлого українського культурного діяча Михайла Драгоманова. Зауважимо, що креозот - це вкрай токсична речовина, яка може викликати сильне отруєння і смерть, навіть якщо вдихати її пари. Історія свідчить про те, що “Франко страждав від тяжкої психофізіологічної недуги (за сучасними медичними даними — інфекційний ревматоїдний поліартрит), унаслідок якої мав деформовані й паралізовані руки”. Очевидно, що містифікацію із божевіллям Франка та креозотом придумала або сама Таня Малярчук або її альтер-его - студентка-філолог. Таким чином ми виходимо на одну з головних її функцій: можливість безкарно продукувати фрагменти абсурдного марення у нібито історичному тексті, який від цього не втрачає свою історичність.

Власне, епізод з Іваном Франком виглядає тут, мов тимчасовий глюк операційної системи, якщо порівнювати цей роман із компьютером. Навіщо ж він потрібен? Свідомо спровокований глюк - це деконструкція, деконструкція - це критика загально визнаних стереотипів. Очевидно, Таня Малярчук намагається таким чином трохи посунути фокус суспільної уваги, що для неї Франко давно перетворився на “якогось поета з двадцяти гривень”, на реального Івана Франка, який дійсно мав проблеми з руками. У подібної провокації є й ще одна досить прозора мета: перетворити теоретично занудний історичний роман з його переповіданнями подій та цитат з промов на несподіваний текст, де на кожному кроці читача очікують провокації і не можна бути впевненим на сто відсотків у тому, що відбувається. Таким чином несподівана і дозована деконструкція створює саспенс, якого Андрій Кокотюха так прагне досягти за рецептами з підручників драматургії.

Без креозоту та зомбі-Драгоманова фраза “Давня мрія стати свідком того, як постає держава, мала от-от здійснитися” в епоху Facebook, Instagram та кишенькових FullHD відеокамер звучить, мов натуральне знущання з читача, вибачте вже за такий напад лампового стім-панк-позитивізму. Власне, саме за таким принципом Рауль Руіс зняв свій біографічний фільм “Клімт”, де “розповідь складається, мов вигадлива мозаїка з марення вже вмираючого художника”. Ще більше парадоксів та пародії допускав у свої біографічні картини Кен Рассел: варто лише переглянути його біографічний серіал про Анрі Руссо, де ризиковані жарти та явні містифікації не перешкоджають довірі глядача до автора. Тут варто також зауважити, що деконструкція наближає читача до автора, а сухий документальний текст взаємно віддаляє їх, адже для втілення першого методу треба мати яскраву авторську індивідуальність, а із другим теоретично впорається навіть нейронна мережа Google. Коли ми дивимося біографію Анрі Руссо в інтерпретації Кена Рассела, то розуміємо, що паралельно бачимо дві біографії, бо Рассел розповідає нам також і про себе. Точно так само про себе у біографії Липинського нам розповідає і Таня Малярчук. Але оскільки межа фантастичного у романі “Забуття” не є чіткою, то ми ніяк не можемо зрозуміти, наскільки розповідь автора є правдивою. У певний момент ми погоджуємося на певну долю неправдивості, якщо текст викликає нашу цікавість, бо розуміємо, що художній текст апріорі є неправдивим, а головний критерій його якості - внутрішня логіка, навіть якщо вона дуже химерна. Власне, втрату логіки у діях своєї альтер-его наприкінці роману Таня Малярчук пояснює її психічним розладом. Трапився він, швидше за все, тому, що Липинський почав буквально висмоктувати зі своєї дослідниці її психічне життя.

Доля В’ячеслава Липинського менше за все нагадує детективний або авантюрний роман. Здебільшого від нього лишилися листи та теоретичні праці з історії і політології, які сьогодні мають дуже сумнівну цінність, адже Липинський був прихильником конституційної монархії. Чи не єдина його адекватна ідея полягала у принципі територіальності, тобто самоідентифікації громадян України не за національним, а за територіальним принципом. На жаль, практика показала, що і цей, начебто, здоровий принцип зовсім не працює, бо Крим раптово може “перетворитися” на Росію, а Донецьк - на “ДНР”. Сучасники взагалі писали, що ідеологія Липинського - це “індивідуалістична схоластика, уражена релігійним містицизмом”. І це ще доволі м’яке визначення з багатьох. Але все ж варто зауважити, що герой книжки “Забуття” є одним із стовпів української політичної думки, який сформував корпус її класичних текстів. І ці тексти не є догмою, а лише запрошенням для полеміки.

Написати захопливий роман про політика-невдаху, який все життя помирає в еміграції від туберкульозу - задача абсолютно нездійснена, але Тані Малярчук вона вдалася, хоча й коштом значних художніх узагальнень та навіть драматизації фотографій і окремих речень.

Олег Шинкаренко Олег Шинкаренко , Журналіст Української гельсінської спілки з прав людини
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter