Нині Україна перебуває в перманентному процесі цивілізаційних модернізацій та формування нових, інноваційно-мотиваційних підходів до вищої, середньо-спеціальної та середньої освіти, змінюючи полюси уваги та принципи педагогічної парадигми. Наші освітні новатори-туристи із захватом розповідають про стандарти і можливості британської, американської, скандинавської тощо системи освіти і мріють про запровадження чогось подібного у нас.
Та в експертно-консалтингових колах вже доходять висновку, що в сучасних умовах розвитку людства діюча освітня система демократичного Заходу перестала бути досконалою і не відповідає на виклики часу епохи глобалізації. Все більше голосів роздається на підтримку ідеї радикального оновлення якісних експертиз освітньої системи загалом і окремо – в національних межах держав, що опікуються ефективним і загальнодоступним правом на освіту та науку.
Під час нещодавньої конференції для наукової молоді «Економічне майбутнє України», яка проходила у Києві, головний виконавчий директор Всесвітньої академії наук і мистецтв, американський письменник Гаррі Джейкобс сказав, що необхідно рішуче виходити за межі звичних процесів, які вже стали ортодоксальними. Зведення навчання до заповнення тестів-відповідей призводить до імітаційності, бо в сучасному світі немає, на думку, вченого, абсолютно правильних відповідей, а значить і вичерпної кількості правильних питань. Тому, як вважає Джейкобс, завдання освіти – навчити ставити своєчасні, оригінальні, оптимальні, а відтак правильні питання і розробляти нові рішення.
Ось тут і постає проблема суто національного масштабу – ми все ж таки маємо наздоганяти світ, орієнтуючись на здобутки освітніх систем провідних країн чи попробувати запропонувати тому ж світові щось оригінальне і обов’язково своє? Вважаю, що саме з цієї позиції варто розглядати перспективи сучасної вітчизняної освіти, в цьому випадку знань, настроїв і зрештою емоцій, які вона несе всім нам, від батьків і дідів до дітей.
Досить часто доводиться бувати в громадах, спілкуватися з людьми, вивчати їхні проблеми, щоб допомогти або, принаймні, поділитися баченням і розумінням партнерської співучасті на шляху до правильних, а значить оптимальних рішень. Звернув увагу, що нині в багатьох середовищах життя втрачається (чи вже втрачений) темп підтримки і розбудови потужного чинника розвитку і самовдосконалення такого громадського інституту людяності як місцева бібліотека. Це відверто засмучує, адже кращого «намоленого» (начитаного поколіннями) місця для комунікацій у громаді годі й шукати. Особливо, якщо підійти до цього інноваційно, в парадигмі креативного дизайну культурних індустрій.
Однак давайте розберемося – що таке вміння читати і писати? Це просто грамотність, без чого неможливо існувати у сучасному світі чи щось інше? Схиляюся до думки, що вміння читати і писати є необхідними умовами творення особистості, отого приватного утаємничено-містичного, а значить ментально-романтичного світу особи, яка мислить категоріями простору життя, ідентифікації, самопізнання, самореалізації та перспективами щасливого майбутнього. Тоді ці навички варто розглядати як складові приватно-колективної і одночасно індивідуально-власної лабораторії, де «людина розумна» є центром «квантового стрибка» цивілізації у гуманні світи справжньої людини.
Але як таку державницько-суспільну цінність і лабораторію зробити постійно діючою, тобто як вийти на рівень усвідомлення того, що в умовах сучасної конкуренції використання і грамотне застосування загальних і спеціалізованих знань, даних, текстів і контенту загалом є життєвою необхідністю, а вміння читати, писати, думати, мріяти, продукувати енергію і настрій щастя – обов’язком людини ХХІ століття?
Одним із варіантів вирішення цієї проблематики, як на мене, є переосмислення ролі і ваги сучасних закладів (як сервісів та інфраструктурних комплексів) культури, зокрема бібліотек. Насамперед бібліотек середовищ життя, сучасних громад і особливо – шкільних. Та й в дитсадку без книги нікуди, та й в сім’ї, якщо її немає, то енергія знань і емоції позитиву вивітрюються як дим.
Тут виникає питання змісту та технологічно-креативних наповнень просторів бібліотек. Бо лише нагромадження книг у спеціалізованому приміщенні зараз не можна вважати достатнім для того, щоб відповідати призначенню.
Бібліотека сучасності має стати інфраструктурно-сервісним середовищем, де пануватиме ігрова стилістика спілкування з відвідувачами, а основним двигачем цього процесу буде модерація позитивних енергетик та настроїв, унікальні дизайнерські моделі мотивацій і заохочення. Тобто там має бути цікаво і дорослим, і дітям, туди має тягти, там має бути тепло від людяності спілкування.
Щодо працівників цього новітнього освітнього закладу, то там повинні працювати непересічні особистості, які мають поєднувати в собі якості контентного сомельє та терапевта-діагностика людяності. Незвичним таке поєднання видається лише на перший погляд. Бо якщо ми виходимо із перспектив розвитку мирної цивілізації, то такий підхід до спеціалізації працівника є найточнішим. Якби фахівці такого ґатунку дійсно з’явилися у наших школах, ми б вже за кілька поколінь отримали нову і незвідану за можливостями і потужностями Україну.
Та для того, щоб сталося бажане варто вже зараз вибудовувати образ майбутнього для України і кожного українця. Це завдання не в змозі виконати окремо ні влада, ні суспільство, особливо якщо зберігатиметься традиція взаємного поборення. Тільки синергетичне єднання зусиль всієї України, без поділу на владу, громаду чи населення, може дати бажаний ефект. Чи здатні ми до цього, стане відомо найближчим часом.