ГоловнаБлогиБлог Миколи Голомші

Брюссельсько-берлінський Будапешт

У серпні 2009 року Тернопільська обласна рада ухвалила заяву до Президента України, Прем'єр-Міністра України, Голови Верховної Ради України та Посольства Російської Федерації в Україні, в якій, зокрема, вимагала від української влади розірвати Будапештський меморандум 1994 року, відновити ядерний статус України, припинити участь України в ЄЕП, вийти із СНД, вивести російські війська з Криму.

Подписание Будапештского меморандума
Фото: europebetweeneastandwest.wordpress.com
Подписание Будапештского меморандума

Такою була реація тернополян на звернення тодішнього Президента Російської Федерації Д. Медвєдєва до Президента України В. Ющенка, в якому офіційному Києву висувались звинувачення у відході від принципів дружби і партнерства, перегляді спільної історії, бажанні вступити до НАТО, «неправильній» енергетичній політиці тощо. Насправді, це були відверті погрози Кремля і попередження про негативні для України наслідки в разі відходу на безпечну відстань від кремлівського «старшого брата». 

Звісно, тоді цією заявою обурились не лише тернополяни. Але зараз в їхньому бажанні припинити дію Будапештського меморандуму є щось від політичних захисників-провидців, що переймалися здоров’ям міжнародного права в найбільшому його вимірі — цивілізаційному.

Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 5 грудня 1994 року між Україною, США, Росією та Великою Британією про неядерний статус України був підписаний 5 грудня 1994 року у Будапешті Україною, Російською Федерацією, Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії і Сполученими Штатами Америки. Згодом до цього документу приєдналися Франція та Китай.

Зважаючи на запевнення високих сторін «утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України», «утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги», «домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об'єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї» українська влада та суспільство розцінили їх як гарантію незалежності і територіальної цілісності країни. Насправді ж, державою-агресором Російською Федерацією, документ видається як просто папірець про наміри з підписами перших осіб провідних держав, і має цінність хіба що в торгах на Sotheby's. І це ж чомусь через неактивне і безсистемне недостатнє реагування сприймає український істеблішмент.

Варто сказати, що згодом українська влада, особливо після низки агресивних провокацій і різного роду «війн» на кшталт газової, сирної тощо все ж таки піднімала питання про підготовку міжнародного договору про гарантії безпеки та заміни ним Будапештського меморандуму, але не зрозуміло, як саме, у який спосіб, визначений міжнародними нормативами? Чи піддавались ініціативи скликання країн-учасниць «Договору про нерозповсюдження ядерної зброї», - формалізації у міжнародних інституціях, та чи супроводжувались публічно через засоби масової інформації? Чи може світова громада просто проігнорувала свою пряму відповідальність не стільки перед українським народом, як перед майбутнім своїх націй, і які тому є докази?

У 2014 році ця індиферентність до питань національної безпеки і байдужість грандів міжнародної політики до України як такої вихлюпнулась на світ брутальною агресією путінського режиму проти суверенної держави, попранням міжнародного права і системи колективної безпеки, руйнуванням мирного життя і жертвами населення Криму і Сходу України. Попри всі запевнення у дотриманні Будапештського меморандуму у 2014 році ми опинились із ворогом один на один і вже пятий рік втрачаємо найкращих звитяжців своєї нації на полі бою.

Усвідомивши безрезультатність прямого фізичного поневолення України путінський режим розробив, чи пак продовжив реалізацію планів завдання відчутних втрат країні в інших сферах — економічній, фінансовій, екологічній, освітній, соціальній...Так з’явилась ідея (і реалізація) Керченського транспортно-логістичного плацдарму інфраструктурної агресії. В цьому ж ряду — будівництво Південного та Північних міжнародних газових потоків довкола України. Українське суспільство і влада намагаються реагувати на такі дії агресора, доводячи міжнародним партнерам істинність геостратегічних задумів Кремля. І до певного часу надія на те, що нас почують існує.

Однак після спільної заяви міністра економіки і енергетики ФРН Петера Альтмайєра і віце-президента Єврокомісії у справах енергетичного союзу Мароша Шефчовича про те, що «Брюссель і Берлін обіцяють гарантувати транзит газу через Україну після будівництва газопроводу «Північний потік-2» ця надія похитнулася. Європа купилась на досить сумнівні з точки зору глобальної перспективи фінансово-економічні вигоди і, очевидно, певні особисті преференції.

Відтак ми отримали ще один Будапештський, а вірніше Брюссельсько-берлінський меморандум про «добрі наміри» Європи але ж, зважте, вкупі із путінською Росією щодо майбутнього України і загалом Європи. А відтак і світу. Ну ніяк не збагнемо як це виглядає, а може ми помиляємось? Що на це відповідять світовій спільноті підписанти?

Це означає, що у нас є неповні два роки (компанія Nord Stream-2 планує почати будівництво “Північного потоку-2” в 2018 році і завершити його до кінця 2019 року) для того, щоб зробити неможливе — переконати таких довірливих, але все ж таки партнерів із Європи, в необхідності і перспективності створення газового хабу в Україні на базі української газотранспортної системи. А до цього продумати і почати реалізовуати бачення перспектив України без опори на газові потужності, як і на інші виключно інфраструктурно-транзитні чи сировинні запаси.

Шлях, що відкривається нам завдяки (на жаль, саме так) безпрецедентній гібридно-месіанській агресії путінського режиму, співзвучний загальноцивілізаційному руху в парадигмі промислової революції 4.0 — іноваційні зміни у всіх сегментах економіки, державного управління, суспільного життя. Для цього потрібно не так вже й багато — політичної волі сучасних очільників влади і власного бажання кожного з нас.

Микола Голомша Микола Голомша , Голова політичної партії "Патріот"
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter