Чому Генпрокуратура закрила кримінальне провадження проти Олександра Єфремова, порушене за підозрою в розпалюванні ним міжнаціональної ворожнечі? Чому склад злочину у діях Єфремова несподівано випарувався? За якими такими «реабілітуючими обставинами» було згорнуто розпочате щодо нього слідство? Чому Юрій Бойко, за словами однопартійців, є «останньою людиною, проти якої порушать кримінальну справу»? Чому цьому одіозному діячу часів Януковича нема, що пред’явити в якості обвинувачення? Бодай ті ж таки знамениті «вишки Бойка» – бурові установки, на яких він нагрів руки щонайменше на 400 мільйонів доларів…
Чому колезі Бойка по уряду Азарова – екс-міністру юстиції Олександру Лавриновичу – повернули закордонний паспорт? Чи не для того, бува, аби він приєднався десь на просторах матінки-Європи до Юри Іванющенка? Невже справа про розтрату ним 8,5 мільйонів гривень вже втратила актуальність?
Чому, нарешті, успішно пройшла тести для довічного призначення одіозна суддя Оксана Царевич? Незаконні вироки у справі Автомайдану, які постановляла ця суддя, вже знято з порядку денного? Люстрацію скасовано й оголошено загальну амністію? Чому ця дама плює в очі соціуму, заявляючи, що в кримінальному праві немає такого поняття, як «справи проти Майдану»?...
Дивлячись на все, що відбувається зараз, розумієш, що покійний Михайло Чечетов – як, мабуть, найбільш вразлива людина з усього «регіонального» оточення Януковича – дарма взяв на душу гріх, наклавши на себе руки. Якщо він боявся правосуддя – то воно в Україні відсутнє як явище. Якщо він боявся власного сумління, то, значить, він був винятком із загального правила. Бо сумління у чиновників відсутнє також. Як у колишніх, так і у нинішніх.
Зрозуміло, що без санкції Банкової жодні рухи по перерахованим вище персонажам були б неможливі. Надто помітними є ці персонажі, надто резонансними ухвалені щодо них рішення. Відносно Іванющенка нардеп Сергій Лещенко пише прямо: ситуацію розрулили безпосередньо в АП. Мотивація по Бойку зрозуміла також: ймовірний губернатор ОРДЛО не повинен мати клопоту з правоохоронними органами. Єфремов та Лавринович теж, мабуть, знайшли доводи на користь своєї невинуватості. А суддя Царевич?... Таких суддів відповідні режими цінують на вагу золота.
Відтак що маємо у сухому залишку?
Залишимо в стороні репутаційні мінуси України та стрімку втрату довіри українців до постмайданної влади. По-перше, це очевидні речі, а по-друге, за такою ефемерною річчю, як «втрата довіри», стоїть цілком конкретна й дуже невесела реальність.
Адже не так важливо те, що Іванющенко і решта подібних до нього персонажів уникнули правосуддя в Україні. До України їм діла мало – їхні активи знаходяться за кордоном. А цей самий «закордон», бажаючи у 2014-му допомогти «молодій» постреволюційній Україні, наклав арешт на рахунки переважної частини януковичівської кліки.
І якщо щось й могло діткнути цю саму кліку, так це якраз блокування доступу до банківських сейфів. Але розблокування вже близько, бо за відсутності позитивних рішень українських судів щодо провини колишніх «регіоналів» санкційний список ЄС буде танути як роса на сонці. Що, власне, й відбувається просто зараз. Місяць тому – в березні 2016-го – зі списку вже випала одна персона – екс-міністр охорони здоров’я Раїса Богатирьова.
Щодо 16 інших колишніх чиновників санкції було продовжено. По окремих персоналіях – до середини поточного року. В чорному списку, знаходяться, зокрема, Віктор Янукович та його син Олександр, а ще – Сергій Клюєв, Дмитро Табачник, Олена Лукаш тощо. Там же перебуває (чи вже перебував?) і Юрій Іванющенко. За умови, коли Україна власноруч знімає його з міжнародного розшуку, скасування санкцій можна чекати навіть не з дня на день, а з години на годину.
Зрозуміло, що відсутність кримінального процесу на батьківщині унеможливлює будь-які репресивні дії щодо чиновника за кордоном. Грубо кажучи, кому це більше треба – нам чи Європі?... Навіщо Євросоюзу тримати під арештом чиїсь рахунки, якщо їхнього власника у його рідній країні мало чи не гладять по голові?
Отож, першим наслідком надмірної толерантності до потенційних злочинців стане виключення їх з санкційного кола. Що своєю чергою означатиме НЕ повернення в Україну вкрадених з держказни чи отриманих внаслідок корупційних дій коштів.
Другим наслідком – розширення переліку «амністованих». Немає сумнівів, що наступними, хто скине дамоклів меч слідства, стануть три Сергія – Клюєв, Арбузов та Курченко. Можливо, з них зніматимуть обвинувачення в іншій послідовності, але ці три прізвища – імена «найтовстіших» януковичівських гаманців – ми незабаром обов’язково побачимо в числі судово-санкційних ньюзмейкерів.
Третій наслідок означає пряму констатацію того, що провадження у відношенні екс-чиновників планомірно та цілеспрямовано «вбивають». Робиться це за натхненням голови держави та за участю всіх його (на сьогодні їх вже троє) генпрокурорів. Кожен з яких, зауважимо, був звільнений за «профнепридатність».
Свого часу Віктор Ющенко теж не домігся покарання тих, кого засудила і усунула від влади Помаранчева революція. За його правління Боделан, Бакай, Білоконь чи Щербань тікали за кордон, відсиджувалися у безпечних місцях, підстраховували себе подвійним (якщо не потрійним) громадянством. А відтак дехто повертався назад – пересвідчившись, що в Києві їм нічого не загрожує.
Третій президент України, так саме як і п’ятий, долучився до творення загальнонаціонального тренду – допомоги злочинцям в уникненні відповідальності. Але за часів Ющенка йшлося принаймні тільки про економічні злочини. За часів же Порошенка ми говоримо про те, що люди, згадані у цій статті, хай і непрямо, але причетні до кровопролиття, влаштованого Януковичем.
То невже особистий чи вузькоклановий інтерес, котрий змушує нинішню владу тиснути руку посібникам вбивці, вищий за бридливість від такого рукостискання? Відповідь на це знає Порошенко «і іже з ним», і відповідь ця, на жаль, надто очевидна, аби зупинятися на ній довше.