ГоловнаБлогиБлог Михайла Поживанова

Без суду, слідства і майна

Противників закону про спецконфіскацію називають «новими Януковичами» та лобістами олігархату. Хто не з нами – той проти нас, заявляють автори документу і до словесних аргументів додають ще й невербальні. Хоча віце-спікера Оксану Сироїд, гадаю, тяжко віднести до безпосередньо зацікавлених у збереженні статус кво в питанні неповернутих в Україну активів. Аргументи Сироїд гранично прості: при наявності щирого бажання конфіскувати вкрадене поплічниками Януковича можна й без додаткового закону. Досить і тих актів, які вже прийняті і діють станом на сьогодні.

Фото: Макс Требухов

До того ж, додам від себе, неможливо ухвалити закон з такою вузькою направленістю – виключно на команду екс-президента. Якщо закон буде прийнято в цілому, він запрацює, а відтак може бути застосований щодо будь-якого громадянина України. Твердження про те, що той, хто не крадій, не має чого боятися, звучить як мінімум наївно, а як максимум – злочинно. Просто нинішні автори закону про спецконфіскацію – Пашинський та Чорновол, а також урядовці, котрі його підтримують (той таки прем’єр Яценюк, наприклад) ніколи не були у шкурі людини, котра дійсно не порушувала закон, але потрапила під його каток.

В цьому контексті я хочу сказати про себе – не тому, що мій досвід є унікальним, а тому, що він є типовим. Свого часу мені інкримінували привласнення державного майна. Підстави були очевидні: я, як й інші члени команди Тимошенко, відповідали не за скоєнні правопорушення, а за близькість до ЮВТ. Не вдаючись у подробиці, двома рядками нагадаю хронологію подій: я був змушений виїхати за кордон (і залишатись там до 2014 року), а на моє майно був накладений арешт. В січні 2011 року старший слідчий 4 відділу 1 головного слідчого управління СБУ Юр В.М. виніс відповідну постанову. А у січні 2014-го старший слідчий з особливо важливих справ Генеральної прокуратури Баклан Т.В. цю постанову скасував – «враховуючи відсутність правових підстав».

Між цими двома документами минуло три роки. Закон про спецконфіскацію на той момент не існував й у зародку, тому, перебуваючи в тимчасовому «екзилі», я був відносно спокійним за своє майно. Воно було під арештом, але не відчужене, не конфісковане, не продане випадковим людям. Уявімо, що все було навпаки: закон був би прийнятий і діяв – тоді, навіть не очікуючи рішення суду (а моя справа, абияк зліплена на політичне замовлення, до суду так і не потрапила), мене могли б позбавити всього мого майна. І коли я повернувся би додому, з’ясувалося б, що обвинувачення з мене знято разом з моїми статками.

Можливо, переді мною б навіть вибачилися (хоча слідчий Юр В.М. цього не зробив і жодної відповідальності за фальсифікацію справи не поніс), але яким чином це допомогло б мені? Можливо також, мені б навіть відшкодували збитки й повернули ту суму, на яку було продано моє майно, у цінах 2011 року й за тодішнім курсом долару. Навряд чи це підняло б настрій моїй родині, котрій довелося б будувати життя спочатку. Ось що означає на практиці застосування закону про спецконфіскацію.

Я зараз свідомо не торкаюсь питання, чи дійсно лобіюють автори закону свій власний шкурний інтерес. Журналісти видали на цю тему досить публікацій, та й, власне, суть навіть не в цьому. Припустимо, що Пашинський та Чорновол керуються виключно найкращими намірами – це все одно не виправдовує ті методи, за допомогою яких вони йдуть до заявленої мети. Адже неможливо усунути одне беззаконня, вчиняючи натомість інше. Не можна підвісити на волосинці сокиру, сподіваючись, що вона падатиме на голови тільки «поганих» людей, оминаючи «добрих».

Стаття 41-ша Конституції України говорить про право кожного володіти та розпоряджатися своєю власністю. Вона також декларує те, що «конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду». Таким чином, закон про спецконфіскацію суперечить не лише здоровому глузду, а й положенням Основного Закону. Його треба буде узгоджувати з Конституцією або просити роз’яснень у Конституційного Суду. В кожному разі – це не ті клопоти, якими слід обтяжувати й без того погано працюючу Раду.

А якщо посилань на невідповідність закону Конституції замало, згадаймо закордонний досвід, котрий ми любимо брати за взірець. Якийсь час тому назад у Відні був заарештований банкір Юліус Майнль, голова Meinl Bank`у та виробник кави Julius Meinl. Прокуратура Австрії видала ордер на його арешт, підозрюючи останнього у шахрайстві та зловживанні службовим становищем. Наразі слідство триває, проте майно Майнля лишилося неторканим. Часто буваючи у Відні, я бачу його розкішний особняк майже в центрі міста і знаю напевно, що ця нерухомість й досі належить фігуранту кримінального провадження. Принаймні доти, доки суд не вирішить інакше.

…Час від часу, коли окремі політичні сили піднімають тему смертної кари, всі їхні доводи розбиваються об один непохитний та неспростований контраргумент: в разі судової помилки (а її ніколи не можна виключати), життя людини вже не повернути. Те саме стосується і приватної власності, котра в усьому цивілізованому світі є недоторканою, і котрій нині загрожує український закон про спецконфіскацію. Так, за наслідками неправомірне застосування смертної кари не можна навіть порівняти із конфіскацією майна. І все таки споріднює їх одне: неможливість «прокрутити платівку» назад.

І хай втрата нерухомості чи інших статків – далеко не найтрагічніше, що може статися з людиною. Тут йдеться навіть не про матеріальний бік справи, а про права та свободи громадян. А цього вже не купиш й не відшкодуєш за жодну ціну.

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter