Війна як карма

Фейсбуком гуляє тупуватий анекдот, що слугує підводкою до одного риторичного питання. Анекдот про Івана-Дурня, який пішов до озера напитися води, побачив там Змія Горинича і заходився рубати йому голови. А оскільки на місці кожної відрубаної голови відразу виростали три нових, Горинич спостерігав за оскаженілим Іваном не без іронії. І коли Іван зовсім вибився з сил, співчутливо спитав, навіщо той взагалі забрів у ці краї. «Водички попити», – відповів Іван. «То хто ж тобі води не давав?», – відповів Змій.

Фото: EPA/UPG

За цією байкою починається ціле філософствування – хто ж не давав спокійно жити російському Івану, коли той поліз в Україну з танками та з БУКами? Питання справедливе, хоч і риторичне. Інколи на ньому й зупиняються, а інколи розганяють мудрування ще далі. Була, мовляв, собі Росія – без санкцій, без обваленого рубля, без ігнору з боку світових лідерів – «рукопожата» і загалом майже пристойна країна, і це треба ж було її дурним владцям самим собі накликати біду.

Те, що Росія стикнулася з сьогоднішнім обсягом санкцій, говорить лише про те, що Україна важить для Європи більше, ніж решта держав, які Москва намагалася втопити у крові. Але аж ніяк не про те, що вторгнення на Донбас було першим «гріхом» Росії. По суті, РФ мала втратити свою «рукопожатість» вже давно, задовго до подій на Донбасі. Дуже прикро, якщо українці вважають, що Росія зіпсувала карму лише півтора роки тому.

Для кращого розуміння ситуації згадаймо чотири трагедії, які спричинила Росія і роковини яких припадають на серпень-вересень. Одна з них – трагедія «внутрішня» – 15-річчя аварії, яка сталася з підводним човном «Курськ» (12.08. 2000). Решта три – «зовнішні». Цьогоріч виповнилося 16 років другому вторгненню Росії у Чечню (7.12.1999), 7 років нападу РФ на Грузію (8.08. 2008) та 11 років трагедії у Беслані (1.09.2004).

Мусувати українську реакцію на події в Грузії стало доволі модним трендом серед нашого політикуму. Піднімаються стенограми засідань Верховної Ради, з лупою в руках вивчається те, що казали / думали / робили 7 років тому Ющенко та Тимошенко, а також те, де був / що затівав / чого уникав Порошенко чи Яценюк. По великому рахунку, у тому, що Грузія не отримала належної підтримки, винні ми всі.

Будемо відвертими бодай наодинці з собою: так, ми всі вважали, що повтору Грузії на нашій землі бути не може. Це здавалось просто неймовірним. Чому ми були сліпцями – питання окреме, важливіше спитати себе, чому ми лишаємось сліпцями й досі. Виокремлення однієї лише Грузії з цілого ряду злочинів, скоєних Росією, теж є однобокістю. І підлістю по відношенню до тієї ж таки Грузії (та решти постраждалих) є думати, що якби не Донбас, Росії вдалося б зберегти свою респектабельність.

Жодної честі та гідності, жодного обличчя, жодного реноме путінська Росія ніколи не мала. У війні з Україною вона перейшла межу європейської до неї толерантності, але провина українських можновладців в тому, що вони не наблизили цей Рубікон. Більш зріла позиція України, помножена на європейську підтримку, могла б розставити інакші акценти і у долі Південної Осетії, і у долі Чечні.

Проте ми продовжували мовчати, а прокинулись лише тоді, коли біда торкнулась нас самих. Хоча, власне, і зараз голосу української влади як такої не дуже й чутно. Ми непристойно довго зволікали з санкціями – Європа ввела їх (у зв’язку з анексією Криму) ще в перших числах березня 2014-го, а Україна тягнула з цим ще мінімум півроку.

Ми й далі підтримуємо економічну співпрацю: у нас працює Сбербанк Росії, пиво марки «Оболонь» розгортає виробництво на теренах РФ, по українському телебаченню транслюють рекламу російської «Чістой лініі». Не кажу вже про те, що з Росією збережені усі дипломатичні контакти – так, ніби й немає між нами війни і 5 тисяч українців не наклали у ній головою.

Але повертаючись до інших жертв Путіна. Нещодавно вийшов дитячий щоденник Поліни Жеребцової – російської Анни Франк, політемігрантки з РФ, яка нині живе у Фінляндії. Жеребцовій було дев’ять років, коли до Грозного прийшла «перша чеченська». «Грані.Ру» надрукували її лист до Михаїла Ходорковського, де цитуються уривки з цього щоденника. Це абсолютно пронизливий текст, з якого я дозволю собі навести лише пару цитат:

«Ми шукали, де сніг чистіше, набирали його і цідили крізь тканину, щоб пити. Сніг був не білий, він темно-сірий і гіркий, тому що навколо пожежі. Горить нафтовий завод, горять цілі квартали. Перш ніж дістатися до живої людської плоті, бомби терзають камінь і залізобетон. А будинки повні людей, і їм нікуди бігти. Ми падали від голоду, тицяючись в кути квартири, що наполовину провалилася в підвал. А щури тулилися від холоду до наших ніг і пищали. Щури спали зі мною в коридорі на дощатій обмерзлій підлозі, і я не ганяла їх, розуміючи, що від «російської демократії» страждають навіть вони! Наші коти і кішки померли, не витримавши дієти з солоних помідорів, якими їх годували один раз на кілька днів. Щоб добути хоч якусь їжу, потрібно було ходити по чужих підвалах, де завойовники залишали тонкі сріблясті нитки, наступивши на одну з яких, можна було відправитися в рай».

Поліна пише, що їй протягом року не вдавалося отримати закордонний паспорт – її, свідка чеченського пекла, дуже не хотіли випускати з Росії. Ходорковському же, цьому позірному опозиціонеру, закордонний паспорт люб’язно піднесли до трапу приватного літака. «Я дуже співчувала Вам, коли Ви були в ув'язненні, – пише Жеребцова, звертаючись до Ходорковського. – Я вважала винесені Вам вироки несправедливими, політичними. І зараз вважаю, що на Вас, можливо, чинили тиск. Але Ви в інтерв'ю сказали: «Путін не слабак. Я готовий воювати за збереження Північного Кавказу у складі країни. Це наша земля, ми її завоювали!» Подумайте, Вам адже доведеться розділити відповідальність за ті військові злочини, які на Кавказі не є побічним ефектом «завоювання», а є його суттю».

Мені б дуже не хотілося, аби ми були такими собі ходорковськими – шукали співчуття до себе, забуваючи про інших при найменшій зміні погоди. Я не стану зараз цитувати тих українських політиків та журналістів (які нині теж стали політиками), котрі у недалекому 2008-му не тільки не підтримували, а й засуджували Грузію у її боротьбі за свою територіальну цілісність. Емпатія – річ заразна, так само, як і її відсутність. Вибір між чорним і білим має бути зроблений раз і назавжди, ставши константою. А підлаштовувати під злобу дня своє засудження чи схвалення не тільки аморально, й не практично. Тож не плакатимемо за майбутнім Росії, яке «івани-дурні» підставили під удар. Краще думатимемо про своє власне, заздалегідь підбираючи собі союзників і не зраджуючи їх.

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter