Бійці АТО та парад обіцянок

Перед тим, як взяти у роботі півторамісячну паузу, народні депутати ухвалили закон щодо допомоги сім’ям учасників бойових дій на Сході України. Закон цей ледь-ледь перевалив через прохідний поріг у 226 голосів («за» проголосували 229 депутатів) і майже загубився на тлі децентралізації та конституційних змін. А дарма. Закон цікавий, як і ситуація з виплатами постраждалим в цілому. Особливо якщо порівнювати обіцяне з тими обсягами фактичних витрат, про які час від часу звітує міністерство оборони.

Фото: Ольга Голубева

Отож, закон обіцяє фінансову допомогу родинам загиблих військовослужбовців у розмірі 750 прожиткових мінімумів, або 882 тисяч гривень. Міноборони каже, що станом на травень 2015 року 1127 сімей загиблих отримали сукупні виплати на 678 мільйонів гривень. Це означає, що на кожну родину припало 601,5 тис. грн. Між тим за даними все того ж міністерства оборони, в АТО загинули 1930 військовослужбовців. Мені ця цифра видається значно применшеною, але якщо відштовхуватися від неї, виходить, що 803 сім’ї загиблих не отримали взагалі ні копійки. А це – мало чи не кожна друга родина. Звідси закономірне питання: якщо держава не має можливості забезпечити виплати у розмірі бодай 600 тисяч гривень, який сенс піднімати планку до 882? Іще один приклад популізму на крові?

Тим самим законом встановлюються і розміри компенсацій за отриману на війні інвалідність. Інваліди І групи отримують разову грошову допомогу у розмірі 375 прожиткових мінімумів (441 тисяча гривень), ІІ групи – 300 прожиткових мінімумів (352 тис. грн.), ІІІ групи – 225 прожиткових мінімумів (264,5 тис. грн.). А тепер – трохи цифр від міністерства оборони. Знову таки, станом на травень 2015-го 670 пораненим бійцям було виплачено 35 млн. грн. Іншими словами, на кожного постраждалого припало десь 52 тисячі гривень – значно менше, ніж депутати пообіцяли виплачувати інвалідам «найлегшої» ІІІ групи.

Проблема із пораненими в тому, що їхнього статистичного обліку, вважаймо, не існує. А за неофіційними даними, на кожного вбитого припадає троє поранених. Тобто найскромніші підрахунки говорять, що нині постраждалими від бойових дій є майже 6 тисяч бійців – вдесятеро більше, ніж це випливає з інформації міноборони. Пригадується, що однією з обіцянок прем’єра Яценюка була гарантія безкоштовного протезування для учасників бойових дій, котрі втратили кінцівки. Знову таки, обліку таких постраждалих держава не веде, відтак відстежити виконання Яценюком своєї обіцянки неможливо.

Питання протезів має купу додаткових нюансів. Яценюк пообіцяв виділяти по 600 тисяч гривень на протезування, але річ у тім, що протез руки коштує утричі дорожче, ніж протез ноги. А тим часом «штучні ноги» мають різний ступень рухливості – від нульового до четвертого, що також відбивається на їхній ціні. Четверта ступінь рухливості – це можливість займатися спортом, друга – здатність пересуватися закритим приміщенням, без сходинок та бордюрів. Постраждалі мають обґрунтовувати, що вони зацікавлені у тій чи іншій мірі рухливості, а це саме по собі доволі дико. Звісно, держава могла б відразу запропонувати їм кращий варіант, але на практиці за нього доводиться боротися.

Тепер до обіцянок іншого роду. У січні 2015-го міноборони оприлюднило ініціативу президента Порошенка, згідно із якою тим військовослужбовцям, які воюють безпосередньо у зоні АТО, грошове забезпечення збільшується вдвічі (а в разі проголошення воєнного стану – навіть втричі). В якості ремарки зауважу, що традиція пустопорожніх обіцянок бійцям АТО бере початок саме від Порошенка. Ще в якості кандидата в президенти чинний глава держави заанонсував для учасників бойових дій зарплату у тисячу гривень в день плюс страхування життя та здоров’я на один мільйон. Насправді ж солдати-контрактники отримують близько 3 тисяч гривень на місяць, а в разі переміщення їх у зону АТО – вдвічі більше, тобто 6 тисяч. Це в п’ять разів менше, ніж те, що обіцяв їм Порошенко.

Однак повертаючись до того, що оприлюднило міноборони в січні. На додачу до підвищених зарплат бійцям була обіцяна винагорода за знищення техніки противника. За знищення автівки – 10 мінімальних зарплат (12 тисяч гривень), танка – 40 мінімумів або 48 тисяч гривень, системи залпового вогню – 60 тисяч гривень, бойового літака – 121 тисяча гривень. У травні міноборони відзвітувало про те, що на винагороди, які дісталися 342 бійцям, було витрачено 2 мільйони гривень. І тут арифметика у чиновників з МО шкутильгає як ніде інде, адже якщо розділити 2 мільйони на 342 людини, вийде, що кожен з українських вояків знищив по пів-автомобіля, навоювавши винагород на 5847 гривень і 95 копійок. Між тим, за даними «оборонців», самих лише літаків було знищено 6 штук, що вже «тягне» на 726 тисяч гривень.

Зобов’язання перед учасниками АТО з боку держави мають і земельно-квартирний вимір. Бійцям АТО було обіцяно, що вони можуть ставати в черги на квартири і розраховувати на позачерговість в цьому питанні. Це – в теорії. На практиці ж ніхто не поспішає наділяти землею чи житловою площею навіть родини загиблих (на цю тему телевізійниками відзнято вже безліч сюжетів). Восени минулого року в селі Биківня під Києвом для бійців АТО було виділено 11 гектарів землі, які досі… шукають своїх власників. З листопада 2014-го по червень 2015-го єдине, на що спромоглася Київрада, так це скласти список з 90 родин, котрі можуть претендувати на цю землю. Передбачалося, що перші 10 соток отримають сім’ї загиблих, потім – родини поранених тощо. Але справа не пішла. Чому? Тому що департамент з землеустрою при КМДА досі розробляє проекти відведення земельних ділянок. У кращих совкових традиціях вже створена не одна комісія, покликана пришвидшити справу, проте просувань таки нема.

Можливо, найбільш ганебним моментом є навіть не відсутність землі чи вчасних виплат, а те, що статус учасника бойових дій учасникам АТО доводиться буквально вигризати зубами. У вересні минулого року для надання такого статусу була створена спеціальна державна служба – «У справах ветеранів війни та учасників АТО». Передбачалося, що з моменту створення цієї структури жодному бійцю не доведеться особисто клопотати про документування свого статусу – подання на воюючих осіб автоматично надходитимуть з їхніх військових частин. Так мало бути в ідеалі, але де-факто довести, що ти справді був в зоні АТО, доволі складно. Особливо, коли мова заходить про ті чи інші компенсації та преференції.

Держава дуже не охоче розстається з тим, що вона має, проте продовжує чимало обіцяти. Це єдине, що їй нічого не коштує, окрім, звісно, репутаційних втрат. Та проблема в тому, що у період між виборами владу дуже мало хвилює те, як вона виглядає в очах своїх громадян. Можливо, згаданий мною на початку закон якраз і сигналізує про ймовірне «перезавантаження» Ради – інакше звідки така щедрість?..

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter