Коли вибори – «наше все»

Якщо про можливість переобрання уряду говорять більш-менш спокійно, то нові парламентські вибори сприймають як стихійне лихо. Найбільш розповсюджений контраргумент проти виборів – скільки можна тринькати бюджетні гроші на перманентне «перезавантаження» парламенту. Між тим боятися не варто ані першого, ані другого. Почну з виборів.

Фото: Макс Требухов

Коли ми обирали Раду в 2014-му, логічно було створити парламент, котрий був би плоттю від плоті нашої Революції гідності. І дзеркалом вже розпочатої проти України війни. У парламентарі йшли комбати і журналісти – рушійні сили змін та оборони. Можливо, це було не надто прагматично, зате доволі символічно. 

Власне, те, що прагматикою тут і не пахло, довели у подальшому доволі специфічні голосування новообраних парламентарів – хтось не розібрався, за що саме він голосує, хтось «кнопкодавив» з метою нібито провокативною. Все це можна списати на ексцес новачків. Важче зрозуміти інше: чому так довго й тяжко Рада не ухвалює (ба навіть не розглядає) вкрай необхідні країні закони.

Найяскравіший приклад – це, звісно ж, закон про вибори. Із ним тягнули до останнього. Дедлайн настільки порушено, що для того, аби встигнути з новим виборчим пакетом, нардепам доведеться, мабуть, продовжувати сесію. Хіба що станеться диво, і голосування відбудеться вже цього тижня.

Але суть навіть не в цьому. В історії українського парламентаризму були лише два випадки дострокових парламентських виборів. Перший раз – у 2007-му, коли у такий спосіб було покладено край розростанню мега-коаліції під егідою Партії регіонів. Ще б трохи, і монструозне об’єднання ПР, СПУ та КПУ отримало 300 голосів.

Другий випадок – власне, 2014 рік. Які б справедливі претензії ми не висували до чинного парламенту, він, безумовно, знаменував очищення від «тушок», зрадників і просто фріків, яких доволі накопичилось у Раді VII скликання. В цьому відношенні новий склад ВР свою функцію «санітару лісу» виконав і перевиконав: бодай якась частина одіозних постатей була відсіяна. А за те, що в парламенті більше немає Компартії – окрема велика подяка.

Але треба йти далі. І якщо зараз призначити нові парламентські вибори, можна отримати вищу якість Ради, ніж та, котру ми маємо на сьогодні. Відлущиться ще якась частина популістів та демагогів, «нові» обличчя, які не виправдали свою «новизну», теж залишаться за бортом. Ви зауважите, що нові вибори – задоволення не з дешевих? І так, і ні.

На проведення попередніх виборів ЦВК було виділено 980 млн. гривень. З поправкою на інфляцію та стрибок долару збільшимо суму до 2 млрд. Так, це чимало. Але одні тільки комунальні підприємства Києва нанесли бюджету збитків на 452 мільйони гривень – а що, як спробувати ліквідувати більшість з них? Або радикально «урізати» чиновницький апарат? Причому як на рівні міста, так і на рівні держави.

Словом, було б лише бажання. Що ж до решти нюансів, то важливо не забувати про головне: більше жодних закритих списків! Звісно, нові вибори треба проводити за новою системою. Аби замість котів у мішку отримати «робочих конячок». Спонсори партій більше не повинні йти у другій двадцятці, прикриваючись харизматичними іменами на чолі списків. Це – аксіома.

Тепер щодо зміни уряду. Гадаю, Арсенію Петровичу вже давно час у відставку. І не треба боятися, що це з якоїсь причини не сподобається МВФ, Євросоюзу, нашим західним партнерам разом узятим чи іще комусь. Головне, аби український уряд подобався передусім українцям, а все решта – то деталі. Італія донедавна постійно міняла уряди, так що за їхньою чехардою не встигали навіть місцеві оглядачі, але загальні показники розвитку ця країна має кращі, ніж у нас.

А тим часом в Україні при владі знаходиться вже 16-тий з 1991 року уряд. Нашим прем’єрам не звикати: стиль «live fast – die young» є для них нормою. Навпаки: чотирирічне правління Азарова на тлі калейдоскопічних змін попередніх урядів виглядало майже збоченням. Втім, главі Кабміну не обов’язково бути спринтером, йому головне бути чемпіоном. А ось з цим у Яценюка якраз і не склалося.

Чинному прем’єру можна закинути багато що. Я б почав зі ставлення держави, яку він представляє, до бізнесу. На бізнес було обіцяно зменшити податковий тиск – формально це виконано, а фактично – ні. Адже замість старих скорочених податків були введені нові. Крім того, підприємці у більшості своїй так і не змогли скористатися буцімто зниженням єдиного соціального внеску – умови для цього в законодавстві прописані «не підйомні».

Що іще можна закинути очільнику уряду? Гадаю, список претензій відомий кожному. Не була утримана національна валюта. Не збільшені соціальні виплати, не переглянуто прожитковий мінімум, не проінспектовано споживчий кошик. Натомість усі можливі тарифи поповзли вгору. Не скасовані і VIP–пенсії, а на пенсії для працюючих введено 15-відсотковий податок.

Попри те, що Кабмін скоротив чиновників на 10% (що само по собі не густо), їхні посадові оклади зросли вдвічі, а отже, економія відсутня. Ніхто не впровадив страхову медицину, не забезпечив бійців АТО безкоштовними протезами, та й видатки на армію залишають бажати кращого: замість обіцяних 90 млрд. бюджет виділяє на оборону лише 44,6.

Не побудовано стіну на кордоні з Росією, хоча захисний вал планувалося спорудити до кінця вересня 2014-го. Не розширені права органів місцевого самоврядування. Ніхто не бореться з офшорами і не намагається «дістати» звідти незаконно вивезені державні кошти (що також анонсувалось Яценюком).

Не добуто в достатніх обсягах український газ по ціні 70-100 доларів за кубометр. Не повернуто в казну гроші олігархів. Нарешті, ніхто не бореться з корупцією, і хоча Арсенію Петровичу здається, що це ганебне явище подолано «на макрорівні», дані міжнародних інституцій говорять про інше: недарма у корупційному рейтингу Україні відведено 142 місце зі 175 можливих.

Можна, звичайно, терпіти подібний стан речей іще якийсь час. Тим паче, що у прем’єр-міністра України – як у героя одного анекдоту – «іще стільки цікавих ідей». Але якщо ми вже достатньо наекспериментувалися? і наші кури, фігурально кажучи, усі передохли, то, може, варто, пошукати іншого камікадзе? Чи перевелися вже самураї в лавах українського політикуму?..

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter