ГоловнаБлогиБлог Михайла Басараба

Зовсім НЕказус Зеленського

Феномен Володимира Зеленського – лише свіжа і сучасніша реінкарнація Рабіновича й українського Саакашвілі. Зеленський дає просту відповідь на складні питання: фактично заперечує всю політику. Поки Кремль створював інформаційний хаос, правлячий клас України замовчував ці ключові питання. Розчарувавшись в політиках і владі, виборець знайшов віддушину в “антисистемних” популістах”. В протестному голосуванні, як тролінгу. Це емоційний, ірраціональний, тимчасовий вибір – та аж ніяк не зрада виборцями нової України.

Фото: Макс Левин

Феномен Зеленського видався для багатьох настільки несподіваним, що емоції почали домінувати над раціональним осмисленням. А це завжди веде до хибних висновків. Зокрема, чуємо, що перше місце Зеленського – то несправедлива випадковість, яка взялась нізвідки. Інші вважають, що політик Володимир Зеленський постав винятково в результаті змови (причому, насамперед Коломойського). Хтось поспішає виснувати, що лідерство Зеленського у першому турі означає відмову виборців від нової України, масове розчарування у державницькому прозахідному курсі, та відновлення запиту на малоросійство у зовнішній та внутрішній політиці.

Усі три перелічені міркування є хибними. Поясню чому.

Зе сьогодні is Рабінович yesterday, і Саакашвілі the day before

Насамперед, поговоримо про голоси за Зеленського “нізвідки”. Їх поява, насправді, є логічним наслідком п’яти останніх років. Одразу нагадаю про таку ж несподівану появу рік-два тому в електоральних рейтингах Вадима Рабіновича. Тоді на піку своєї популярності він так само, – здавалося б, нізвідки, – набирав за соціологічними опитуваннями 7-8%. На той момент це також здавалося чимось протиприроднім. Рейтинг махрового демагога дивно зростав, як на дріжджах.

Аж потім у рейтингах почав з’являтися Володимир Зеленський. В якийсь момент він просто “замінив” собою Рабіновича. Це було закономірно, бо вони, насправді, актори одного політичного жанру: “антисистемні” популістти. Зеленський витіснив Рабіновича, бо був ще “антисистемнішим”. Рабінович – діючий депутат, а відтак сам представник “злочинної” політичної системи. Зеленський – з-поза політики. Вадим Рабінович – представник відверто проросійської партії. А Зе лише “м’який” українофоб з молодого покоління. Рабінович агітує за повернення до Совка вульгарно, а Зеленський по-модному, через м’яку лірично-побутову ностальгію.

Зеленський невимушено витіснив Рабіновича з ніші, та істотно розширив їхню спільну електоральну базу. Вони, фактично, політичні двійники попри всі особисті розбіжності.

Ми недаремно приділяємо стільки уваги персоні Вадима Рабіновича. Вже тоді його поява в електоральних рейтингах сигналізувала, що із суспільною свідомістю відбувається щось явно не те. Під час війни, на межі виживання держави, у притомного виборця не може бути запиту на цирк і тролінг у політиці.

Що ж з нами сталося? Відповідь давно є. “Аномальна” популярність Рабіновича, перед тим Саакашвілі, а нині Зеленського, стала прямим наслідком двох чинників: програшу інформаційної війни росіянам на своїй території, помноженого на показний і жлобський егоцентризм політичного істеблішменту України.

Абсурдне голосування, бо політику штучно абсурдували

Про те, що каналом російської пропаганди у нас виступає цілий холдинг “українських” ЗМІ, написано достатньо. Нагадаю головне.

Реваншисти й колаборанти зберегли, а навіть динамічно розширюють, свою медіа-присутність в Україні. Вже після 2014 року. Перелік цих телеканалів, газет, радіостанцій і сайтів давно відомий. Минулого року кілька телеканалів цього консорціуму навіть перестали маскуватися: визнали свою залежність від Медведчука.

Прокремлівські медіа, за рахунок якісної дорогої “упаковки” та яскравих “зливів” “компромату”, захопили першість серед новинних ЗМІ, та фактично формували політичний порядок денний для масової аудиторії. “В пакеті” з псевдо-журналістами та псевдо-експертами, зростала й популярність псевдо-політиків.

Поки на фронті говорять гармати, цей кремлівський медіа-холдинг без упину хаотизує суспільну дискусію. Не лише примітивними маніпуляціями, а й через зумисне розширення меж цієї дискусії. Цілеспрямовано піддаються сумніву безумовні цінності й цілі нової України: Майдан; війна за незалежність, добровольці й волонтери; захист української мови й відновлення історичної пам’яті; західний курс України, енергетична незалежність тощо. Головний факт, – факт війни, – не заперечується, але штучно абсурдизується. Оскаржується авторитет Майдану і добровольців. Регулярно вкидаються штампи про насильницьку українізацію і геноцид свого народу, утиски демократії і свободи слова. Все це на фоні умисного наведення фокусу на корупцію, та абсолютизація цієї проблеми.

У студії прокремлівських телеканалів з’являються й ті, хто має протилежну точку зору. Але це робиться винятково для імітації дискусії, формування в аудиторії відчуття ще більшої неоднозначності і хаосу. Своєю присутністю вони фактично легалізують кремлівські темники, які поруч з ними виголошують псевдо-журналісти, псевдо-експерти і псевдо-політики.

Цей штучний інформаційний хаос формував у виборців стале відчуття абсурду, – а відтак і категоричне несприйняття парламенту, Президента, влади. Більше того: московська хаотизація вбиває довіру в суспільстві, ЯК ТАКУ: довіру до політиків, до держави; довіру громадян одне до одного.

Це стало чудовим середовищем для “антисистемних” популістів. Таких, як Саакашвілі, Рабінович, Зеленський. Ці “політики” дають патологічно просту відповідь на будь-яке питання: вони примітивно заперечують всю політику. Обіцяють її всю зламати. Сутнісно протиставляють всьому, що було і є в державі, своє бачення, яке подають як “народне”, “справжнє”, “людське”.

При цьому всі популісти є дуже “медійними”, і добре “вписалися” в створений Кремлем абсурдний інформаційний фон. Популісти стали “попутниками” російської пропаганди. Популізм став трендовою тактикою. Настільки, що ним інколи не гидують на Банковій та в уряді.

Одні підсилювали абсурд бійками в ефірі, матюками в Раді; закликами відрубати руки. Інші цілували корів і їли землю; вправлялися у тролінгових тарифних обіцянках. А Зеленський взагалі побудував свою кампанію на гіперпопулістському телесеріалі про політику.

Верхівка взагалі не відповідала на ключові питання

Не менш важливий чинник появи запиту на Рабіновича-Зеленського - безвідповідальне, короткозоре, показове жлобство нашого політичного істеблішменту. Вони, а передусім йдеться про Президента Порошенка, не збагнули гостроти історичного моменту, в який доля доручила їм очолити країну. Не зрозуміли ані своєї історичної відповідальності, ані ризиків для своєї влади.

Поки популісти, за сприяння Кремля, пропонували примітивні відповіді, - правлячий клас уникав відповідей на ключові питання. Головним з яких, безумовно, є питання про війну, незалежність, і безпеку. Ніхто так не хаотизував це питання, як сам Петро Порошенко. Абсурдизація війни почалася саме з його заяв і рішень 2014-2015 років, а не з телеканалів Медведчука. Порошенко почав більш-менш відповідати на це питання лише з початком сьогоднішніх президентських виборів. Коли вже було пізно і для його рейтингів, і для довіри до політикуму загалом.

Чому так? Верхівка, окрім “дерибану”, була зайнята “мінусуванням” своїх політичних партнерів; “переформатуванням” силових структур і судів під свої бізнес-інтереси; постійними спробами розпустити парламент, послати у відставку уряд. Вони спустили народний порив в унітаз міжусобиць, патологічної піароманії, компромісів з колаборантами і хворобливої жадібності. І це в момент справжньої війни. Таке жлобство неабияк живило фактажем мережу кремлівської пропаганди. Ця мережа із задоволенням обсмоктували кожен такий факт в деталях.

Пересічний українець буквально збожеволів від цієї атмосфери. Реальні загрози відійшли в його уяві на задній план. Все довкола здалося йому настільки абсурдним, несправедливим і несправжнім, що виборець знайшов віддушину в “антисистемних” популістах”. В тролінгу, в театральному запереченні політики й влади. В протестному голосуванні проти всього на світі.

Істеблішмент імітував відповідальну політику. Електорат відповів – імітацією громадянського вибору в день голосування. Додайте сюди ще ефект соціальних мереж та покоління комп’ютерних ігор, який розширює простір ілюзорного мислення. Такий тип мислення молодь застосувала і під час електорального вибору. Результат на табло ЦВК.

Справжні автори проекту “Зе” лише скористалися зораним “ґрунтом”, на якому дуже швидко, без поливу і добрив, зріс феномен Президента-коміка. Виборці вже були готовим до цього. Зеленському варто було лише переступити тонку грань між образом в серіалі “Слуга народу” й реальністю.

Тому виборці не вимагають від нього ні виборчої програми, ні дебатів, ні п’ятірки, ні “десятки” його команди. Виборцю Зеленського пофіг, що за ним стоїть Коломойський. Повірте, їм байдуже, хто буде у його виборчому списку до ВР. Навіть якщо там опиняться Насіров, Портнов, Клименко і Захарченко одночасно. Бо це протестний, емоційний, ірраціональний вибір. Це абсурдна відповідь суспільства на абсурд політиків.

Що робити?

Коротка відповідь: політики й справжні лідери (якщо вони досі є) мусять негайно повернутися до реальності. Їхня реальність, наша спільна реальність – це війна за незалежність, у якій Росія загрожує кожному українцю. Політик, який справді не втрачав або відновив зв’язок з реальністю й віднайшов у собі волю, не втрачений для громадян.

Наголосимо, на ще одному важливому моменті. Не поспішайте стверджувати, що голоси за Зеленського – це кількісний показник тих українців, які зрадили ідеали нової України. Ні, це абсолютно не так. Вони проголосували “по приколу”, бо протестують проти безвідповідальних політиків. Справжнім мірилом українського вибору є Революція Гідності, добровольчий і волонтерський рух, а також соціологія, яка досі (!) показує, що 60-70% українців стало виступають за незалежність, визнають Росію агресором; вимагають захисту української мови; бачать майбутнє України в ЄС і НАТО. Це вибір, який будуть серйозно захищати навіть більшість тих громадян, які емоційно проголосували “по приколу”. Про це, до речі, має пам’ятати будь-який новий Президент і парламент. Тим більше можливий Зе президент.

Михайло Басараб Михайло Басараб , Політолог
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter