ГоловнаБлогиБлог Марины Соловьевой

Хто зайвий у судовій системі?

6 липня 2005 року Верховною Радою України було прийнято Кодекс адміністративного судочинства. Високою метою адміністративного судочинства законодавець визначив захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Фото: Надано автором

Була створена ціла ланка адміністративних судів, покликаних забезпечувати правосуддя за правилами, встановленими Кодексом адміністративного судочинства. На сьогоднішній день в Україні за офіційними даними сайту діють 27 місцевих адміністративних судів, 9 апеляційних адміністративних судів, Вищий адміністративний суд та судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України. В адміністративних судах на сьогоднішній день здійснюють судочинство 1167 професійних суддів та 12 суддів Верховного Суду України. Окрім цього, за правилами того ж самого Кодексу адміністративного судочинства ряд адміністративних спорів мають розглядати місцеві суди, а це ще 4852 професійних суддів. Здавалось, з’явився окремий суд, покликаний розглядати справи виключно із державними органами та органами місцевого самоврядування, та окрема процедура, яка саме на суб’єкт владних повноважень покладає обов’язок доводити правомірність свої рішень, дій чи бездіяльності.

Саме у ті часи мешканці будинку по вул. Велика Житомирська в Києві дізналися про те, що Київська міська влада (за мерства пана Олександра Омельченка) надала земельну ділянку на розі вул. Велика Житомирська та вул. Олеся Гончара Генеральній дирекції іноземних представництв для будівництва багатоповерхівки – представництва посольства Словацької республіки. Якби будівництво на цій ділянці відбулося, єдиний у цьому мікрорайоні сквер було б знищено. Саме тоді довелося знайомитися з Кодексом адміністративного судочинства і подавати позов до Шевченківського районного суду м. Києва за правилами КАС до Київради про скасування рішення про землевідведення. Шевченківський районний суд м. Києва своєю постановою від 23 грудня 2005 року захистив сквер від забудови шляхом скасування рішення Київради, апеляційна інстанція стала на захист забудовника, а Вищий адміністративний суд України скасував обидва рішення та закрив провадження по справі, пославшись на те, що це спір про право, і його слід розглядати за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Але Верховний Суд України став на захист прав, свобод та інтересів жителів Києва у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу місцевого самоврядування. Як кияни раділи! Сьогодні на цьому місті розташований Сквер Інтелігенції з чудовими бронзовими скульптурами птахів.

Паралельно в провадженні Шевченківського районного суду м. Києва розглядалась справа про скасування рішення Київради про землевідведення на Пейзажній алеї. Ця справа розглядалась за Цивільним процесуальним кодексом України, оскільки позов був поданий за часи, коли Вищий адміністративний суд вважав, що такі спори не підвідомчі адміністративним судам. Всі інстанції судів та Верховний Суд України винесли рішення на захист Пейзажки. Громада раділа та впорядковувала свій громадський простір, свою улюблену Пейзажну алею…

Правову визначеність між судами різних юрисдикцій намагався внести Конституційний Суд України, на який Конституцією України покладено завдання офіційного тлумачення Законів України.

 Своїм рішенням від 01 квітня 2010 року Конституційний Суд роз’яснив, що згідно із положеннями Кодексу адміністративного судочинства України до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.

З одного боку, це послугувало підставою для скасування зазначеного вище рішення по Пейзажній алеї та закриття провадження у справі судом, який це рішення прийняв. З іншого боку, здавалось, що Конституційний Суд своїм рішенням встановив певну рівновагу між судами різних юрисдикцій та вніс ясність в процедуру оскарження незаконних рішень суб’єктів владних повноважень.

07 вересня 2010 року Шевченківський районний суд м. Києва, посилаючись на рішення Конституційного суду України від 01 квітня 2010 року, скасовує власне рішення по Пейзажній алеї за нововиявленими обставинами на підставі того, що це спір варто розглядати по Кодексу адміністративного судочинства.

Пейзажну алею ми захистили, не зважаючи на такі складні юридичні казуси. І всі добре запам’ятали, що Конституційний Суд, який має повноваження тлумачити законодавство, визначився раз і назавжди: тепер оскарження рішень суб’єкту владних повноважень по земельних питаннях тільки по Кодексу адміністративного судочинства.

Але історія знову повторюється, вже у вигляді фарсу. Суди цивільної та господарської юрисдикції, навіть через п’ять років після прийняття Кодексу адміністративного судочинства, не готові були розлучитися із земельними спорами і продовжили тягнути ковдру на себе.

В травні 2011 року Вищий господарський суд України постановою Пленуму № 6 визначив, що рішення, дії та бездіяльність органів державної влади та місцевого самоврядування з питань передачі земельних ділянок у власність чи надання їх у користування підлягають оскарженню в порядку господарського судочинства.

В березні 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у постанові Пленуму № 3 вказав, що такі спори слід розглядати за правилами цивільного судочинства.

Нещодавно з публікації у виданні «Закон і Бізнес» стало відомо, що на спільному засіданні Судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах 16 грудня 2015 року, розглянувши справу №6-2510 цс 15, Верховний суд України дійшов висновку щодо законності рішень про земельні ділянки: вимога про визнання незаконним рішення органу державної влади або органу місцевого самоврядування щодо земельної ділянки розглядається як спосіб захисту порушеного цивільного права за п. 10 частини другої статті 16 ЦК України та повинна пред’являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства.

В контексті вказаної боротьби між різними ланками судочинства досить знаковою стала справа по скандальній забудові по вул. Гончара 17-23 в м. Києві. Ми, як розтлумачив Конституційний Суд України, звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва у 2011 році за правилами Кодексу адміністративного судочинства. Судовий процес був складний та довготривалий, пройшло десятки судових засідань, витребувано та проаналізовано величезна кількість документів. Київський апеляційний адміністративний суд задовольнив наші позовні вимоги і скасував рішення Київради, захистивши буферну зону Софії Київської та право киян на охорону культурної спадщини. 20 травня 2015 року Вищий адміністративний суд України знову сказав, що ця справа не підвідомча адміністративним судам, а є спором про право, перекреслюючи чотири роки, присвячені цій справі. Не погоджуючись з такою позицією, ми звернулися із заявою про перегляд до Верховного Суду України. Розгляд нашої заяви призначений на 26 січня 2016 року.

До речі, така ж ситуація склалася по одному із спорів стосовно будівництва на території Олександрівської клінічної лікарні. Роки судового процесу, десятки клопотань і сотні документів були перекреслені Вищим адміністративним судом і ухвалою про закриття провадження у зв’язку з тим, що це спір про право і не юрисдикція адміністративних судів.

Протягом 10 років судова система не може визначитися із тим, хто саме має розглядати земельні спори із участю суб’єкта владних повноважень, створюючи при цьому цілу армію нових суддів, наділяючи їх повноваженнями, забезпечуючи їх апаратом, приміщеннями, використовуючи десятки мільйонів бюджетних коштів для їх утримання. Роками розглядаються справи по першій і другій інстанції, а вищі спеціалізовані суди скасовують всі попередні рішення і закривають провадження по справі. До речі, така позиція також є вибірковою, в чому можна переконатися, проаналізуючи Реєстр судових рішень.

Із цим «складним» питанням не можуть розібратися самі судді. І ніхто не зважає вже на рішення Конституційного Суду України № 1-6/2010 від 01.04.2010 року.

Вважаю, що «складність» цього питання полягає не у спорі про право і не у суб’єкті владних повноважень, ключовим моментом всіх роз’яснень і тлумачень є те, що спори ЗЕМЕЛЬНІ.

Навіщо взагалі створювалась ланка адміністративних судів, якщо будь-який спір можна трактувати як спір про право, незважаючи на участь в ньому суб’єкта владних повноважень?

Хто зайвий в системі судоустрою: Конституційний Суд, Верховний Суд чи, можливо, помилково штучно створена судова ланка адміністративних судів?

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter