Однак у 2010 році, окрім гамбургерів, були переговори про вступ Росії до СОТ, незадовго до саміту було підписано угоду про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, а незабаром після мав відбутися саміт тоді ще Великої вісімки у Гантсвілі в Канаді. У Гельсінкі не було ані гамбургерів, ані змістового порядку денного. Можливо, це не так і погано.«Великої угоди» за рахунок України не відбулося. Визнання американським президентом анексії Криму також. Не було навіть натяків на щось подібне. Це – цілком очікуваний результат. Крим в якості точки відліку кризи світового порядку та її наочне втілення надто цінний для США. Навіть президент Трамп, при всій схильності до прагматизму, розуміє, що пов’язані із Кримом широкі можливості для американської дипломатії на багато років вперед не варті того, щоб обмінювати їх на тактичні домовленості в Сирії або обіцянки щодо нерозповсюдження ядерної зброї, які Кремль все одно не зможе виконати. Червона лінія залишиться там, де була проведена.
Спроба Путіна перетягнути президента США на свій бік згадкою про Мінські домовленості теж, схоже, не стала успішною. Всім своїм виглядом і мовчанням Трамп дав зрозуміти, що й тут не збирається полегшувати завдання Москви. Власне кажучи, навряд чи б і зміг, якщо б навіть хотів. Для тиску, що його на думку Путіна може застосувати Білий дім до Києва, немає ані підстав, ані ресурсів.
Чи можна по завершенні саміту зробити висновок про те, що Україна нецікава для Білого дому? Трамп не згадав про нас і не засудив російську політику в Україні. З одного боку, картинка саміту із Путіним буда справді важлива для нього і, ймовірно, він не хотів її зіпсувати у власних очах. З іншого, Україна перемістилася значно нижче у списку пріоритетів американської адміністрації вже достатньо давно, і в цьому лише наша відповідальність. В нас немає ані успіхів у реформуванні країни, ані позитивного й зрозумілого порядку денного відносин зі США. На самих проханнях про допомогу неможливо побудувати стратегію двосторонніх відносин. Чим для США має бути цікава проблемна недемократична й бідна країна поруч із Росією – відповіді на це питання ми не надали. А питання Сирії та ядерного нерозповсюдження – вони майже вічні.
Не варто недооцінювати той ефект від саміту, на який напевно розраховували в Кремлі задовго до нього: кінець ізоляції Москви. Росія може перебувати поза межами Великої сімки або ПАРЄ, але географія контактів Путіна переконливо свідчить про те, що вона залишається державою, із якою рахуються та хочуть тримати діалог відкритим. Попит на специфічні російські ресурси та послуги зростає у часи міжнародної нестабільності, а сьогодні – саме такі часи. Американсько-російський саміт сигналізує про готовність слухати Росію, нехай і не погоджуючись із нею. Нам варто оцінити довгостроковий вплив цієї тенденції і, можливо, переглянути власні зовнішньополітичні підходи, в яких ставка на різного роду каральні заходи щодо Росії з боку третіх держав виглядає зависокою.
Варто пам’ятати і про інший урок саміту. Відсутність «великої угоди» за наш рахунок не означає зникнення всіх інших ризиків. Діалог із великими державами дає змогу Кремлю просувати власний порядок денний на рівні, значно глибшому за той, на якому це робить Україна. Наша поразка виглядатиме не як чергова редакція пакту Молотова-Ріббентропа, а, швидше, як формування навколо нас умов, в яких не буде іншого вибору, ніж повернутися до сфери впливу Москви. Робота російської дипломатії, судячи із усього кропітка та енергійна, спрямована саме на формування таких умов. А саміт Путін-Трамп може стати одним із важливих кроків на цьому шляху.