ГоловнаБлогиБлог Ігоря Луценко

Як законодавчо врегулювати статус столиці

Зараз ми спостерігаємо, що одним із найголовніших пріоритетів нової влади є встановлення контролю над столицею.

Такий пріоритет може викликати щонайменше подив, оскільки в Україні є регіони, де місцева влада є набагато більшим джерелом проблем, порівняно з київською.

Так, на рівні Києва, дійсно, функціонує величезна кількість корупційних схем, котрі намагаються ліквідувати місцева громадськість. Однак, з точки зору загрози державі, київську ситуацію ніяк не можна порівняти з тим, що коїться, приміром, у Одесі чи Харкові.

Нагадаю, що в Одесі конфлікт між громадськими активістами та місцевою владою давно перейшов у форму відкритого терору других проти перших. І мова йде не тільки про банальну корупцію, але про корупцію, котра тісно переплелася з місцевим сепаратизмом.

Не буде перебільшенням віднести Одесу та Харків до зон ризиків реваншу «рускава міра». І персони міських очільників обох міст не дають сумніватися в тому, що ризик проросійського сепаратизму є безпосередньо їх персональною заслугою. Те ж стосується й великої частини складу місцевих рад.

Тому дивно бачити, що під час російської агресії, підтриманої свого часу регіональними елітами Харкова й Одеси, така шалена енергія Офісу Президента направлена на облаштування персонального складу київських управлінців.

Повторюся: безумовно, київських корупціонерів потрібно карати і по кримінальній лінії, і по політичній. Але, на жаль, ми не спостерігаємо ані помітної активізації роботи правоохоронних органів у розслідуванні кримінальних правопорушень київської влади, ані (принаймні, поки що) політичної волі достроково переобрати Київську владу. Натомість Банкова взяла курс на ліквідацію в столиці навіть формальних ознак місцевого самоврядування, звільнення Віталія Кличка з посади голови КМДА та призначення киянам гауляйтера.

Хто рветься до влади у Києві?

Заміна керівництва Києва без знищення корупційних схем і створення прецедентів покарання винних у грабунку київського ресурсу виглядає нічим іншим, як бажанням особисто грабувати цей ресурс. Така підозра є тим більше виправданою, якщо ми подивимося на персональний склад тих хто зараз займається Київською проблематикою з боку нової влади Зеленського.

Там ми бачимо багаторічного експерта з корупційних схем у Києві Андрія Вавриша, чия постать протягом багатьох років викликає велику критику збоку київського активу. Ще одною знаковою фігурою тут є Андрій Портнов - юридичний консультант Януковича, чиї дії, без перебільшення, спричинили Майдан.

Саме підходи Портнова до управління столицею, його кричущий юридичний нігілізм та невігластво, зокрема призначення гауляйтера Попова, налаштували Київ проти тодішньої влади. Власне, що потім і вилилося в криваве громадське протистояння.

Саме Портнов, за моєю інформацією, так само нині займається юридичним супроводом «вирішення питань» Офісу Президента з київською владою. До чого це призведе - питання риторичне.

Самоврядування - Україні, а не лише столиці!

Головна помилка переважної більшості тих, хто бере участь у сьогоднішній війні за Київ у якості політиків, експертів та представників місцевого самоврядування, полягає в тому, що ситуацію з Києвом представляють лише як окрему місцеву колізію, а не як прояв загальнонаціональної проблеми, характерної для всіх регіонів.

Розмови ведуться про досконалість чи недосконалість закону про столицю, а не про аналогічні параметри Конституції, тобто адміністративно-територіального устрою, що панує на всій території нашої країни.

Що казати зовсім примітивно, то ми чуємо, що в Києві чи щось не так, що там якась аномалія, а ось у регіонах, треба розуміти, усе нормально.

Насправді все з точністю до навпаки! Конституція обмежує на рівні області право на самоврядування всіх українців без винятку. Але киянам дещо пощастило, оскільки двома правовими актами – Законом України «Про столицю України – місто-герой Київ» та рішенням Конституційного Суду України від 21 грудня 2003 року №21-рп/2003 – їм фактично надано право на самоврядування, на відміну від усіх інших регіонів України.

Нагадаю, що здійснювати самоврядування чинна Конституція дозволяє лише громадам сіл, селищ та міст, де обрані населенням місцеві ради формують виконавчі органи влади. Обласні ради таких повноважень вже не мають, натомість Конституція передбачає, що Президент за поданням Кабінету Міністрів одноосібно призначає керівників областей, а також Києва та Севастополя, які адміністративно-територіально за своїм статусом прирівняні до області.

Але щаслива доля киян полягає в подвійному статусі Києва, який не тільки вважається регіоном, прирівняним до області, але одночасно є містом. А, відтак, територіальна громада столиці має право сама вирішувати, хто розпоряджатиметься міським бюджетом чи здійснюватиме інші повноваження місцевої виконавчої влади.

Однак у Києві, на відміну від інших міст, немає міськвиконкому, а його функцію фактично виконує Київська міська державна адміністрація – аналог обласних державних адміністрацій. Саме тому Конституційний Суд ще в 2003 році вирішив, що доки в Києві немає міськвиконкому, сформованому Київрадою, Президент не може призначити очільником КМДА нікого, крім оберненого киянами київського міського голови. Бо інакше жителі столиці будуть позбавлені гарантованого їм Конституцією права на місцеве самоврядування.

Для того щоб розв'язати колізію, що виникла між правом територіальної громади міста на своє самоврядування та нормою Конституції щодо того що головою місцевою державною адміністрації мусить бути представник Президента, необхідно міняти Конституцію, а не ліквідовувати норму, котра робить виняток для Києва. Питання статусу Києва в даному контексті – це питання не закону про столицю, а Конституції України, яка стосується всіх і кожного.

Це спільний інтерес киян і всіх інших українців – щоби забезпечувалась право громадян на здійснення місцевого самоврядування. Щоби будь-якою територіальною одиницею керували виконавчий орган, котрий обраний населенням цієї територіальної одиниці.

Саме це відповідає принципам європейської демократичної традиції. Саме це відповідає курсу на запровадження найкращих практик місцевого самоврядування у нас за європейським зразком.

І навпаки, наявність інституту призначених президентом очільників територіальних одиниць є ознакою недемократичної, корумпованої феодальної держави. Якою ми, на жаль, сьогодні є.

Автор цих рядків неодноразово наголошував на необхідності зміни Конституції в частині місцевого самоврядування. Ця дискусія була заблокована попередньою владою як на рівні парламенту, так і в сфері засобів масової інформації.

Інститут так званих губернаторів, а, по-суті, гауляйтерів, що в інтересах Банкової приглядають за корупційними схемами в своєму регіоні, є основою основ нинішнього українського режиму, наріжним каменем монаршої президентської влади.

Утім, рано чи пізно цей Карфаген мусить бути зруйновано. Краще, щоб це зробили українські громадяни через зміни до Конституції, аніж сама держава розпадеться внаслідок корупції та некомпетентності, котра породжується існуванням такої традиції.

Необхідно запровадити чіткий принцип: виконавчу владу на кожній територіальній одиниці мусять здійснювати обрані територіальною громадою представники, а не призначені зовні посадовці.

Оскільки Україна поділена на області, то керівників областей так само необхідно обирати. Тим більше що існують обласні ради, які є виборними органами – отже областями в оперативному режимі мусять керувати виконавчі комітети всіх облрад, а не обласні державні адміністрації. Керівниками виконавчих органів може бути або безпосередньо населенням обрана особа, або обрана облрадою персоналія. Це є дух і буква самоврядування.

Чим же займатися центральній владі

Функцією центральної влади мусить бути нагляд за дотриманням законності суб’єктами публічного права та однаковим застосуванням законів на всій території держави. В Європі це часто відбувається через інститут префектів.

Але слід розуміти що в Україні цим не займається взагалі ніхто. По-перше, в Конституції взагалі не передбачене повноваження будь-якого державного органу здійснювати нагляд за дотриманням законності в країні. По-друге, у самому інституті так званих "губернаторів" закладено конфлікт інтересів.

Оскільки очільник обласної державної адміністрації сам керує всіма державними процесами на своїй території, то у випадку незаконних дій своїх або підлеглих він не стане їх зупиняти. Самі себе губернатори контролювати не будуть.

Раніше в Україні існувала не ідеальна, але все ж працююча система нагляду за дотриманням та однаковим застосуванням законів і цим займався орган, для якого такий нагляд є природною функцією – прокуратура України. Там працювали юристи, які мали повноваження вносити акти прокурорського реагування, пропонуючи державним органам чи органам місцевого самоврядування самим виправити допущене порушення, а у випадку відмови –звертались до суду, зупиняючи порушення закону та захищаючи права й свободи громадян.

Звісно, прокурорський нагляд не відрізнявся ефективністю, а свої повноваження прокурори нерідко використовували з корупційною метою – так працювали й досі працюють усі державні установи України. Але, принаймні, був орган, в котрий можна було скаржитися і від котрого можна було вимагати дій.

Зараз скаржитися нема кому й вимагати дій немає від кого.

Проти сепаратизму

Головним застереженням, котре висловлюють, коли чують про такі принципи є побоювання щодо сепаратизму окремих регіонів. Але ж, власне, нинішня система й породжує сепаратизм!

Як це відбувається: президент зазвичай продає найбільшим олігархам посади губернаторів в обмін не тільки на матеріальний ресурс але і на зобов'язання по вирішенню його політичних проблем на місцях.

Таким чином, у олігархів – наприклад, як це було в Ріната Ахметова – є пряма зацікавленість створювати загрозу сепаратизму, щоби бути потрібним для її переможного вирішення. До чого це призвело – ми всі бачимо.

Формула, коли президент обмінює лояльність місцевої еліти до України на право цієї еліти безперешкодно грабувати свій регіон, на наших очах призводить до розвалу держави.

Місцеве самоврядування має дуже визначений обсяг повноважень. На відміну від «губернатора», це винятково питання управління власністю територіальної громади - це земля, нерухомість та інші активи, а також місцевий бюджет.

Такі чутливі у національно-державному контексті питання, як робота правоохоронних органів, мова тощо не має бути прерогативою місцевих рад.

Тут ми знову повертаємося до питання, що нема кому наглядати за законністю дій органів місцевого самоврядування.

Якщо, дійсно, якась місцева рада почне виходити за межі своєї компетенції та лізти в питання мови, віри й тому подібного, мусить бути інституція – нехай це буде або префект, або прокуратура, – котра у визначений законом спосіб зможе зупинити через суд незаконні дії місцевих чиновників чи депутатів.

Зараз такої інституції в державі взагалі немає й тому ми щохвилини перебуваємо під ризиком відцентрових процесів.

Ще раз підсумую: державу від розвалу, спричиненого корупцію та сепаратизмом, рятує лише контроль за дотриманням законності суб’єктами публічного права.

Контроль не може бути суміщений з оперативним управлінням. Елементарна логіка: чиновники самі себе контролювати не будуть. Тому потрібно розділити тих хто керує і тих хто контролює.

У нашому випадку це означає відновити в Конституції інститут контролю за законністю, у тому числі й у регіонах. Цей механізм мусить бути максимально жорсткий та компетентний. Але при цьому віддати повноваження по управлінні матеріальними ресурсами (землею, нерухомістю, бюджетом) місцевим громадам – зробити виборними всі посади в територіальних органах.

Що ж стосується Києва, то хотів би застерегти владу від різких кроків проти київської територіальної громади. Невігласи в питаннях права, «рєшали» з колишньої команди Януковича – не найкращі помічники в цій ситуації.

Натомість допомогли б взірцеві покарання київських чиновників за хабарництво, покарання забудовників за знищення Києва, успішні історії щодо захисту історико-культурної спадщини та природного потенціалу столиці. Завоювати цим серця киян дуже просто. Адже жителі столиці дуже знудилися за людським до них ставленням.

Ігор Луценко Ігор Луценко , Народний депутат
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter