ГоловнаБлогиБлог Євгенії Моляр

Образ для биття

Спостерігала учора чергову спробу понівечити пам`ятник чекістам на Либідській. З 2009 року (наказом В.Ющенка було знято памяткоохороний статус) подібні “напади” на цей монумент відбуваються постійно. В 2014 році художник Олексій Золотарьов ініціював процес перенесення “чекістів” із середмістя, в спеціальний експозиційний простір. Тоді ж було отримано дозвіл на демонтаж, однак він не був здійснений.

Фото: Макс Требухов

Наприкінці 2015 року в Департаменті містобудування та архітектури працювала спеціальна експертна комісія, котра надавала рекомендації по 470 об’єктам, котрі підпадали/могли б підпадати під дію закону про декомунізацію. Серед інших було рекомендовано здійснити демонтаж памятника чекістам та передати його на баланс одному з муніципальних музеїв.

Однак представники батальйону “Азов” за участі народних депутатів та під радісні вигуки представників Інституту національної памяті вирішили вчинити власну розправу над скульптурою.

Те як вперто та невтомно наші сучасники “лупають цю скалу” змушує знов і знов замислюватись над тим, яку потужний вплив та яку непереборну силу має мистецтво. Кілька місяців тому Леся Кульчинська (кандидатка мистецтвознавства, кураторка, культурологиня, кінознавиця. Центр візуальної культури) прочитала в Центрі Візуальної Культури лекцію “Насильство образу”, де вона аналізувала чому і як люди бояться художних творів. “Щоб вберегтися, потрібно закрити очі. Але і це не завжди рятує. Деякі образи настільки небезпечні, що мають бути знищені. Чому люди воюють з зображеннями? Як «всього лиш зображення» може бути загрозливим? Що саме під загрозою? Страх перед образом це ознака наївної свідомості, чи нам справді є чого боятися?”. Слухаючи Лесю я постійно згадувала про ті образи, з якими так активно воюють у нас сьогодні - памятники, мозаїки, розписи, барельєфи… Вдаючись до знищення образу, тим самим визнаючи його перемогу.

Коментар до учорашньої події народного депутат Ігоря Луценка “Моя особиста мотивація - це моя особиста декомунізація” дає зрозуміти, що й справді, для багатьох необхідний такий символічний жест, як руйнування. Для тих у кого страх перед образом настільки сильний, шо не може бути подоланий деконструкцією, запереченням або силою духу, так би мовити. Тому необхідний образ матеріальний - ритуальна жертва. І ось вона - чекісти. Вибраний об’єкт надзвичайно вдало - монолітна брила червоного граніту може витерпіти всі знущання. Адже зруйнувати її надзвичайно складно, та і завдати скільки-небудь значної шкоди також. Тож її ще довго можна обмальовувати, колупати, шкрябати… І робити це абсолютно легально. Цей монумент може стати таким місцем, де можна буде у досить радикальний ( і зазвичай заборонений) спосіб висловитись щодо радянського минулого. Це може зняти соціальну напругу в суспільстві та запобігти кумулятивного афекту частини громадян. Бо якщо є суспільна потреба у псуванні скульптур, то потрібно її задовільнити. Крім того, якщо сьогодні подібні вандалістські дії називаються “громадянською позицією”, то має бути законний спосіб її демонстрації. У вигляді інтерактивного “музею червоного терору”, де кожен зможе у міру своїх сил помститися, потренуватися у “смерті ворогам” та декомунізуватися з терапевтичним ефектом.

Євгенія Моляр Євгенія Моляр , Мистецтвознавець, критик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter