ГоловнаБлогиКінофестиваль Docudays UA

Кіно як мистецтво без мети

Програмна координаторка Docudays UA Дар’я Бассель про фестиваль Documenting Ukraine у Лондоні, про мистецтво без мети і фільми-злочини.

Фото: Докудейс

I have nothing to say and I'm saying it.

John Cage

Лондону личать пахощі ванілі і мелодії Еріка Трюффаза. Сіре небо, що без краю розпросторилося над містом, груба подерта газета, яку хтось забув на тротуарі, чизбургер, з турботою залишений на зеленому столі-кущі.

З аеропорту ми одразу їдемо на читку нової п’єси Наталі Ворожбит. Вона відбувається у рамках нашого міні-фестивалю Documenting Ukraine. Двом дням українського документального кіно передують два дні українського документального театру. Ми приїздимо наприкінці другого театрального дня. Маленька галерея. Навпроти бар, з нього висипає купка підлітків. Вони зустрічають нас шампанським і сміхом. У галереї стоїть стіна Жанни Кадрової і камери телеканалу «Інтер». Починається читка, на «сцені» перед стіною з’являється акторка.

Напередодні Ворожбит попередила у фейсбуці, що п’єсу не будуть читати у Києві. Десь посеред читки я думаю: «Чорт забирай, це все неправда. Ця галерея, ця акторка, яка за 40 хвилин повернеться до своєї затишної лондонської домівки, ці діти з шампанським коло входу, ці англійці, які мирно сидять у залі, чоловіки, які ніжно гладять спини своїх супутниць, поки акторка читає їм про трупи і бомбування, і кричить where is my daughter?, це все неправда, – думаю я, – це було би правдою в Києві. Чи у Львові, чи в Одесі, словом, де завгодно, зіграна ким завгодно, це все одно було би правдою». Але правда ще й та, що ми втомилися від цього. Від війни, від розмов про неї, від політичних диспутів, від питань про Майдан. Після читки всі п’ють вино і розчиняються у величезному і несподівано затишному Лондоні.

Фото: Дар'я Бассель / Докудейс

Наступні два дні ми проводимо у Frontline club. Він був створений 2003 року Воганом Смітом на честь колег по Frontline News Television agency, які загинули у гарячих точках. Зовні непримітний, насправді це культовий заклад для всіх журналістів. На першому поверсі – дорогий ресторан. На другому – велика кімната з баром, дерев’яними столами і стільцями, світлими вікнами. Стіни цієї кімнати розбито на комірки, й у кожній з них під склом зберігаються речі загиблих на різних війнах, і не лише там, журналістів. Є й комірка з українським прапорцем. У цій кімнаті ввечері першого дня проходить презентація виставки Олександра Глядєлова «Чуєш, брате?». Поки гості п’ють вино і дивляться чорно-білі світлини про нашу війну, Наталка Гуменюк читає нам цілу лекцію про людей, чиї речі розміщені тут у комірках. Чомусь усе це не викликає злоби або суму, Наталка оповідає дуже весело і просто. Ніби так і треба: гинути за покликом обов’язку. Ніби це геть не страшно. 

Перед цим відбувається показ кількох новел з «Євромайдан. Чорновий монтаж». Після показу – дискусія. «Яка відповідальність лежить на кінематографісті, що знімає у такому місці, як Майдан?», «Вам не було страшно знімати на Майдані?». Я дуже швидко відключаюсь від розмови. Дивлюся на спікерів і розумію, що їм теж нецікаво. Їм уже хочеться про інше, хочеться глибше. Рома Бондарук оповідає історію про те, як на одному Q&A після «Євромайдану» його запитали: «А як далеко Україна від Цюриха?». У залі лунає сміх.

А ще раніше був подвійний показ «Завтра свято» Сергія Буковського і «Мама померла в суботу на кухні» Максима Васяновича. Після цього подвійного показу починається розмова про українське документальне кіно кінця 80-х, про перебудову. Ця розмова передбачувано і неуникно перетікає в питання про нинішню ситуацію в Україні. У режисера Сергія Буковського, як у представника найстаршого покоління документалістів, всі намагаються запитати, яка ж його, художника, роль в усьому цьому. В усьому тому страшному і незрозумілому, що відбувається нині. У тому, що відбувалося раніше, і що відбуватиметься потім. І яка його, художника, мета, коли він робить кіно. Я усміхаюсь і подумки шепочу there is no purpose. І те, що в мистецтва немає жодної мети, як немає її у вітру, моря, й у пір року, видається таким очевидним, що стає дуже смішно.

Фото: Дар'я Бассель / Докудейс

Наступного дня ввечері останній показ фестивалю – фільм Дзиґи Вертова «Одинадцятий» під живий акомпанемент композитора Антона Байбакова. Антон каже, що у цій музиці він намагався привернути увагу до людини, укрупнити гвинтики з людськими обличчями, вимазаними сажею. Але мені здається, що він якраз дуже точно ухопив рух жорен. Ритм, нескінченний, невпинний ритм. Ритм, під який хочеться рухатися, котрий захоплює. Вийшовши після показу, я готова йти будувати світле радянське майбутнє. Ми сидимо у пабі просто навпроти Frontline club, і Саша Глядєлов каже про «Одинадцятий», що він щойно подивився жахливий фільм і більше ніколи не буде його дивитися. Для нього це фільм про те, як згубили прекрасний народ. Це фільм-злочин. Кілька днів по тому я думаю, скільки зараз випускають таких фільмів-злочинів. І наскільки їх було би менше, якби кіно залишалося мистецтвом. Мистецтвом без мети.

Дар’я Бассель

Docudays UA Docudays UA , Блог команди фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook