Хотя мы работаем над целым рядом важных изданий, о которых расскажу позже, этот пост посвящу одному из наших самых интересных и ярких издательских проектов – серии книг, выбираемых и публикуемых совместно с Савиком Шустером. Проект так и назвали «Выбор Савика Шустера». Редко бывают авторы, которых не нужно представлять. Шустер – один из таких.
Он уже около года не живет в Украине. Его канал 3S.TV вынужден был закрыться. Его прямоэфирное политическое ток-шоу, которое привлекало фантастические 30% телевизионной аудитории, оказалось нежелательным.
У Савика много друзей, его внимания и дружбы искали самые влиятельные украинцы, среди которых все президенты и большинство кандидатов в Президенты Украины. Теперь ясно, что у него много и влиятельных врагов.
В течение 12 лет на шоу у Шустера могли высказаться все гости студии. Савик же, как режиссер политической драмы, большую часть времени в эфире молчал, а теперь взял слово на страницах книг. Не является секретом то, что Шустер уже несколько лет работает над собственной, рабочее название которой «От Кремля до Майдана. 10 лет страха, унижения и надежды Украины». В ней он впервые рассказывает о том, что происходило за кулисами его программы и о своих отношениях с Петром Порошенко, Юлией Тимошенко, Александром Лукашенко, Борисом Немцовым, Михаилом Ходорковским и другими украинскими и европейскими политиками. Он описывает важнейшие политические события в жизни Украины, свидетелем которых стал, и откровенно рассказывает о своих неудачах, признает собственные ошибки, выражает свой взгляд на проблемы современной Украины и предлагает неординарные пути их решения.
Пишу эти строки для того, чтобы вы поняли, что Шустер высказывается очень открыто, честно и откровенно. Это меня сильно привлекает в его текстах.
Впервые книга Савика Шустера будет представлена самим автором на Книжном Арсенале в мае этого года.
Первой же книгой серии «Выбор Савика Шустера» станет работа основателя Института международных отношений Франции известного политического аналитика Доминика Муази «Геополитика эмоций».
О чем книга? Она о том, что современную геополитику можно и нужно характеризовать не только экономическими или социальными категориями, но и эмоциональными. Автор назвал это явление «столкновением эмоций».
Затрагиваемая тема только кажется не новой. Хотя психологию масс исследовали и описывали еще сотни лет назад, но в этой работе автор дает оценку не эмоциональной характеристике толпы, как массе людей, а целым геополитическим массивам: Западу, Азии, исламскому миру.
Муази утверждает, что на Западе преобладает и разделяет его страх. Для мусульман и арабов культура унижения быстро превращается в культуру ненависти. Отсюда корни движения Талибан, Исламского государства, террористических атак шахидов по всему миру. В то же время Азия сумела сосредоточиться на построении лучшего будущего, поэтому создает новую культуру надежды. Посмотрите на Южную Корею, Японию и Китай.
Доминик Муази, объясняет, что для того, чтобы понять наш изменчивый мир, необходимо изучать эмоции народов. Он раскрывает движущие эмоции, которые стоят за нашими культурными различиями, очерчивая провокационную и важную новую перспективу глобализации.
Почему выбор пал на «Геополітику емоцій», лучше всего вам расскажет предисловие к ней Савика Шустера, которое я привожу целиком ниже.
Предисловие к книге «Геополітика емоцій»
«За кілька хвилин ви потрапите до дивовижного світу масових емоцій, у якому ми всі живемо, але майже нічого про нього не знаємо.
Ви відразу уявили екстаз на рок-концерті або розлючений натовп протестувальників? Усе значно масштабніше. Засновник Інституту міжнародних відносин Франції Домінік Муазі говорить про емоції, які спонукають цілі народи змінювати плин історії.
Неймовірний світ емоцій так колись вразив іншого француза, культового філософа Жана-Поля Сартра, що він назвав його магічним у своєму «Нарисі теорії емоцій» у далекому 1939 році. Цю магію емоцій Сартр пояснює на прикладі виноградної лози. Уявивши себе в центрі трикутника «емоція – свідомість – світ», засадженого виноградом, Сартр простягає руку, аби зняти гроно, та не може дотягтися – не дістає. Він стенає плечима, опускає руку, бурмотить: «Він усе одно нестиглий», – і спокійно повертається до робочого столу. Але ж щойно виноград здавався стиглим і цілком їстівним. Сартр наділяє виноград бажаною рисою – «нестиглий» – і навіть здригається від кислого присмаку в роті, щоби розв’язати внутрішній конфлікт і зняти напругу. Він магічно змінює світ, у якому опинився.
Гадаю, Сартр міг інакше пояснити собі невдачу. Щоби зберегти в роті уявний солодкий смак стиглих ягід, він міг сказати собі: «Високі люди зробили все під себе, я не можу дотягнутися!» – схопити сокиру й вирубати виноградник до кореня. Отже, приниження, викликане марною спробою дістати виноград, можна скерувати або на творення, або на руйнування.
Але магічний світ емоцій Сартра – це світ однієї людини. А уявіть собі у трикутному (емоція – свідомість – світ) винограднику масу людей. Хто вони? Звідки прийшли? Які в них наміри? Ми намагаємося зрозуміти емоційний стан маси людей, аби передбачити її поведінку. Якщо ці люди сповнені страху, то зроблять усе, щоби сховатися у винограднику і спробувати в ньому вижити; якщо на них тисне приниження, вони можуть зруйнувати виноградник; якщо об’єднані надією, то або побачать тут своє майбутнє й осядуть, або рушать далі в пошуках кращого життя.
Страх, приниження, надія – це три емоції, які, за Муазі, обумовлюють поведінку мас, їхню долю та майбутнє території, на якій вони мешкають. Автор книги намагається осягнути цей світ, значно складніший, ніж «виноградник» Сартра. Муазі проводить паралель між нашою кров’ю та нашими емоціями: як фізичний стан однієї людини залежить від балансу еритроцитів, лейкоцитів і плазми, так і емоційний стан мас визначається співвідношенням трьох базових емоцій. Від балансу між страхом, приниженням і надією залежить «здоров’я світу». Звісно, я спростив, навівши приклад виноградної лози Сартра. І Муазі спростив, використавши образ крові однієї людини. Але у спрощенні є велика цінність: воно складне робить зрозумілим.
Можливо, саме спрощення змусило Муазі створити теорію масових емоцій. Він переконаний, що надміру схематичне, чорно-біле бачення світу Френсіса Фукуями й Самуеля Гантінгтона по-справжньому небезпечне. Перший надто оптимістично оголосив «тріумф демократії», остаточну перемогу західної цивілізації. Другий гранично песимістично провістив битву цивілізацій на ідеологічних кордонах, установлених у ХХ столітті. Але такий однобарвний підхід веде до оман, адже у світі панують відтінки почуттів та їхні напівтони, переконаний Муазі. Саме ця переконаність надихнула його, як свого часу великих мореплавців, замислитися над створенням нової карти світу – емоційної. Не за політичними чи ідеологічними межами, а за кордонами емоцій, які відчувають маси. Різні покоління привносять свої емоції, набуті в різні епохи. Сукупність відтінків і напівтонів страху, надії та приниження стає культурою емоції. Тому Муазі й підкреслив у назві книжки саме культуру страху, культуру приниження й культуру надії.
На відкриття нових земель пішли віки. На розуміння механізму та природи масових емоцій підуть, можливо, десятиліття.
Замислимося над питанням: яка подія XX століття викликала в людства одну з трьох базових емоцій у абсолютному вигляді? Я відповів би так: страх, безперечно, охопив планету після атомних бомб, скинутих американцями на Хіросіму й Нагасакі. Ми досі з ним живемо. Приниження світ мусив відчути, коли дізнався правду про Голокост. Всеосяжну надію дала людству висадка американців на Місяць.
А чи можемо ми передбачити події такого масштабу в XXI столітті? Доки загрози глобального тероризму, масової міграції та ядерної війни залишатимуться основними джерелами страху і приниження? Чи відбудеться подія, яка зніме ці страх і приниження, чи, навпаки, запалить їх із новою силою? А де ми черпатимемо надію в чистому вигляді? Можливо, у всесвітній боротьбі жінок за рівноправ’я, чи в посилюваній переконаності сильних світу цього, що треба поважати слабкого? А може, станеться щось непередбачуване, що радикально змінить емоційний стан людства? Але конкретні події можна передбачити, лише стоячи перед динамічною картою емоцій мас, своєрідним «емоційним сейсмографом».
Безсумнівно, критики звинуватять самого Муазі у спрощенні світу. Проте мислитель чесно попереджає, що зробив лише перший крок до створення теорії масових емоцій. І робить застереження, що Страх, Приниження й Надія можуть мати різну природу, причини та найтонші відтінки.
Головною подією XX століття Муазі назвав 11 вересня 2001 року й від неї рушив до складання своєї карти. Коли він називає дедалі вищі хмарочоси в Дубаї та Малайзії «вежами надії», у моєму розумінні, він має на увазі, що терористи зруйнували у Нью-Йорку «вежі надії» цілого Заходу. Захід через страх відповів помстою. І отримав ледве стримуваний потік людей, які тікають від війни, чуми й голоду, і новий страх, що породив націоналізм. Муазі забарвлює в колір страху Сполучені Штати та Європу. Ісламський світ, що виростив «джихадистів», які підірвали наші «вежі надії», ніяк не може подолати вікове почуття приниження й отримує відповідний домінуючий відтінок на карті Муазі. Колір надії – основний на територіях сьогоднішніх Індії, Китаю, загалом Східної Азії, які опинилися на безпечній відстані від центру виверження страху та приниження.
Який він, колір страху? Чорний? Але в деяких країнах чорний колір означає радість. А надія – вона зелена? Але зелений – це колір ісламу, що перебуває, за Муазі, у приниженні. Навіть кольори на емоційній карті поки не визначені, не кажучи вже про точні кордони. Латинська Америка й Африка і поготів досі залишаються білими плямами на карті масових емоцій. Виходить занадто примітивна карта, скажуть критики. «Але перша географічна карта світу теж була примітивною, – відповів би я, – адже хтось має почати».
Читаючи книжку, трохи засмучуюся, бо емоційний стан України, здавалося б, поруч, а Муазі відмовився туди плисти. Розумію, там штормить. Я питаю себе: яка подія справила найсильніший вплив на емоції українців у ХХ столітті? Проголошення незалежності у 1918 році? Надто недовго тривала надія. Голодомор? Але це були страх і приниження в чистому вигляді, а подія, яка остаточно вбиває надію, не може вважатися головною в емоційному світі. Перемога над нацизмом? Але відразу наспіла помста переможців. Вийшло так, що перемога розколола Україну, і міст над цією прірвою досі не добудований.
У такому разі, головною емоційною подією має вважатися набуття незалежності в 1991 році. У країні загострилися всі три емоції: надія, страх і приниження. Надія у ХХ столітті переважила і тримається досі.
А яка подія може стати головною для України у XXI столітті? Це може бути Помаранчева революція, бо після неї народилася така сама надія, як і в 1991 році. Але вона не тривала й року. Можливо, Революція гідності – через жертву Небесної сотні? Але ж відразу після неї почалася війна; хвиля страху та приниження топить надію. Я сказав би, що в суспільство зараз повернувся емоційний стан приблизно серпня 1945 року: радість після перемоги вщухла, а приниження і страх від голоду, руйнації та репресій лише зростають.
Можливо, головною емоційною подією XXI століття буде втрата Криму, яка стала віхою не лише української, а й світової історії. Незалежна Україна в кордонах 1991 року ніколи не втрачала територій, тому поки що в країні переважає приниження. Але тепер усе залежить від того, у яке річище спрямують своє приниження українці – руйнівне чи будівниче.
Як бачимо, календар історичних дат не завжди збігається з емоційним. Якщо є світ масових емоцій, отже, у ньому є епохи, що вимірюються тривалістю однієї емоційної хвилі. Скільки Америка та Європа проживуть у страху перед терористами й безконтрольною імміграцією, стільки триватиме одна епоха страху.
За якої епохи живе сьогодні Україна? Я відповідаю так: вона перебуває в найбільш непередбачуваному часі – на стикові двох епох. Тридцятирічна боротьба за незалежність, яка переросла у війну, використовує як пальне емоції XX століття, а втрата Криму виплескує емоційне пальне нового покоління.
Щоби зрозуміти, куди рухається Україна, необхідно створити докладну динамічну карту її емоцій.
Саме цьому я вирішив присвятити увагу, прочитавши книжку Муазі. Але доведеться також складати емоційну карту Росії, без якої складно побачити майбутнє України. А з Росією в Муазі, як майже в усіх західних гуманітаріїв, великі проблеми. Він описав у книзі свою єдину зустріч із Путіним. Це було в 2000 році на урочистій вечері в Інституті міжнародних відносин Франції. Муазі поставив йому запитання: «Які портрети лідерів із минулого й сучасності висять на стіні у вашому робочому кабінеті?» Муазі згадує: «Він відповів так швидко, що я зрозумів: він був готовий до цього запитання. “Їх три, – відповів мені Путін, – Петра Великого, Пушкіна й де Голля”». Муазі доходить висновку, що Путін перебудовує Росію точнісінько так, як генерал де Голль – Францію, ним рухає приниження від американської вищості. Та погляд із Парижа дуже відрізняється від погляду з Києва. Ми ж бо з вами знаємо, що Путін виріс у ленінградських підворіттях, де «якщо бійки не уникнути, бити треба першим». Він добре знайомий із громадськими вбиральнями, тому вважає, що терористів найефективніше «мочити в сортирі». І взагалі, він певен, що став президентом Росії надто пізно, оскільки «після Махатми Ганді й поговорити нема з ким».
Минуло три президентські терміни після 2000 року – і до приниження від американців у Путіна додалося приниження від українців, які вирішили жити окремо. Він, вочевидь, давно залишив думку перебудувати Росію, проте вирішив перекроїти Україну. Звісно, дивлячись очима де Голля у 2000 році, Муазі не міг і припустити, що Путін, підтримуваний своїми народними масами, захопить Крим. Інтуїтивно Муазі помітив зростання надії серед росіян, хоча попередив, що воно узалежнене від цін на нафту. А отже, у цієї надії ефемерна міцність. Та ось президентом став Дмітрій Мєдвєдєв – і Муазі відчув подих «хрущовської відлиги», хоча нам у Києві здавалося, що там, у Кремлі, усе як у гарній французькій комедії: кажуть ніби голу правду, а чомусь дуже смішно.
Але першопрохіднику можна пробачити білі прями, навіть якщо це Україна, або омани, як у випадку з Росією. Муазі поділився з нами двома, я певен, епохальними інтуїтивними відкриттями: перше – він виділив три базові емоції, що рухають масами, а самі змінюють світ; друге – автор розмістив поміж цих трьох емоцій приниження. Ви зрозумієте, що почуття приниження в народі – це найбільш руйнівна емоція, якщо її вчасно не помітити й не спрямувати на мирні цілі.
Може виявитися, що відкриття дивовижного світу масових емоцій стане не менш значущим, аніж відкриття засад класичної фізики.
Якщо ви хочете зрозуміти закони руху фізичних тіл, починати треба з Ісаака Ньютона. А щоби відкрити світ страху, приниження й надії, у яких живе людство, вам треба прочитати Муазі».
Савік Шустер