ГоловнаБлогиБлог Оксани Мельничук

Я кидаю виклик міністру Кириленку

Я, вільний громадянин вільної України і маю невід'ємне право на те, щоби моєю державою керували освічені компетентні особистості. Почуття власної гідності, моя громадянська свідомість і професійний статус не дозволяють мені сприйняти невігласа та партійного кар`єриста Славка Кириленка на посаді міністра культури України.

Фото: Макс Левин

Я вважаю, що Славко є професійно непридатним, він нічого не тямить в питаннях культурної політики, що блискуче підтвердив вже на першому тижні свого «царювання» публічними заявами та одіозними публікаціями в своєму твіттері, де погрожує музейникам України. Цей міністр хоч раз зібрав музейників? Він хоч раз зустрівся з керівниками провідних закладів культури України? На якій підставі цей вискочка робить висновки про стан справ в музеях України? Він робив дослідження галузі? Він оголосив про свій план модернізації? Натомість цей нахаба намагається розхитати тендітну інфраструктуру українських закладів культури, дестабілізувати ситуацію і створити хаос в галузі, яка має відігравати ключову роль в консолідації української нації особливо в період реформ. Мій 20-ти річний професійний досвід в питаннях культуротворення дозволяє мені кинути виклик Славку Кириленко і стверджувати, що кожний день його перебування на посаді міністра культури – це підтвердження тези путлєра про неспроможність української держави.

Тому мій відкритий протест я адресую до уваги прем`єр-міністра України, з огляду на те, що в його кабінеті міністрів є чітко персоналізована п`ята колона.

Я не буду тут повертатися до одіозного голосування у Верховній Раді по мовному закону наприкінці лютого, що мало наслідки пострілу Аврори для опонентів Майдану. І не буду нагадувати, хто ініціював це голосування і хто на той час був головою Комітету культури ВР. Нагадаю лише, яку ціну ми заплатили за псевдопатріотизм «кухаркіних дітей», які гадки не мають, що таке державотворення і яку силу має soft power культурної політики.

Ціна невігластва – анексія Криму та війна на Донбасі, тисячі життів і мільйони скалічених доль.

На щастя, ми маємо високоосвічене та свідоме суспільство, яке власними зусиллями знесло тиранію та на власних плечах тримає армію та безпеку України. Якось навіть незручно виходить: а навіщо нам цей баласт у вигляді чиновників? Мабуть для того, щоби у складностях гартувалася наша воля і нам вистачило сил та натхнення, щоби крім усунення наслідків, усувати причини помилок державотворення.

Але повертаючись до горе-міністра культури. Тут ми маємо приклад досягнення того дна, від якого вже час відштовхнутися і почати все з білого аркушу.

Шановний прем`єр-міністр, якщо Ви дбаєте про свою політичну кар`єру і трошки про майбутнє України, Вам слід було би більш ретельно підбирати своїх міністрів культури.

Користуюся нагодою, щоби підказати Вам один закон, який діє безвідносно того згодні Ви з ним чи ні, знаєте Ви про нього чи ні. Якісна соціокультурна політика зводить до мінімуму використання силових структур в середині країни та мінімізує соціальні вибухи, які можуть бути неминучими в період реформ. Цей закон вивів ще Аристотель, тому людство вже мало змогу неодноразово переконатися в його ефективності на прикладі таких видатних політиків та державотворців як Олександр Македонський, Людовик XIV, Шарль де Голь. Дивно тільки, що в Україні він застосувався останній раз аж за часів Ярослава Мудрого…

Державотворення, яке не спирається на осмислену і ефективну культурну політику – це хмародер на піску! Чи ми вже не будуємо ту нову спільноту, яку проголосили на Майдані Гідності – нову європейську політичну націю?

В країнах зрілої демократії те, що у нас прийнято називати «гуманітарною політикою» має назву «соціокультурна політика». А кошти вкладені в соціокультурну політику – це державне інвестування в людей для створення здорової освіченої нації з високою культурою та креативним мисленням, що унеможливлює прояви агресії, соціальні зіткнення та прояви тоталітаризму.

Для охочих економити держбюджет можна нагадати, що імідж держави створюється не надуманими та роздутими концептами так званої «іміджевої політики», імідж держави – це віддзеркалення її внутрішньої політики, позитив якої вимірюється рівнем соціального забезпечення громадян, якістю охорони здоров`я та рівнем розвитку науки та культури.

Все з точністю до навпаки було зроблено за останні 20 років в Україні, і за відсутності державної соціокультурної політики ми втратили Крим і ризикуємо втратити Донецько-Азовський регіон.

Тому Вашому міністру культури і його одіозним заступникам, перефразовуючи вже тепер крилаті слова прем`єр-міністра Канади в Австралії, дозволю собі сказати наступне, «я мала би вступити з ними в контакт, але я скажу їм – забирайтеся геть з процесів державотворення!»

Українська нація сьогодні потребує свого Вацлава Гавела на чолі Міністерства культури! Не сіренької мишки чи «діловара» від культури! Як ніде в інших міністерствах, міністр культури має бути кимось дуже символічним, це не просто міністр, це фігура, яка уособлює собою українство в його найвищих проявах. Це має бути інтелектуал, ерудит, космополіт з універсальними знаннями та сильним характером. Це має бути той лідер, який здатний очолити не просто міністерство, це людина такого інтелектуального та світоглядного авторитету, яка здатна повести за собою авангард нації для досягнення високих цілей – творення української державності. Тому всі ці «із грязі в князі», всі ці колишні інструктори райкомів та партійні активісти, які через кулуарні домовленості посіли крісла в Мінкульті, вибачте, не витримують жодної критики. Ну, а путлєр, звісно, Вам аплодує, Ви йому на блюдечку Україну віддаєте…

Вважайте викладене тут формулюванням критеріїв для майбутніх міністрів культури. Право бути міністром культури треба заслужити не через PR та кулуарні інтриги, право назватися міністром Культури слід заслужити перед громадянами всієї України. Хто на сьогоднішній день може відповідати таким високим критеріям? Хто може стати на один рівень з Вацлавом Гавелом?

Я дозволю собі згадати лише декілька прізвищ, щоби раз і назавжди задати таку високу планку, щоби ніякі вискочки без роду і племені навіть гадки не мали більше думати про таку відповідальну посаду. Мої кандидати: Мирослав Попович, Мирослав Маринович, Ліна Костенко, Тарас Возняк. Принаймні на рівні концептів – для того, щоб кандидати та кандидатки принаймні могли б порівняти себе з цими людьми. Звісно, я назвала не всіх, кого шаную. Звісно, що багато хто не погодиться стати «політичними смертниками» у ці важкі часи. Та ще й у ситуації загального політичного «кидалова» і «западла» - вибачте за новітній політичний сленг. Такі реалії нашої політики. Просто хочу спрямувати вектор наших пошуків в бік, протилежний від авантюристів від культури, які весь час рояться під Банковою.

Чомусь стало звичкою, що як у Міністерстві транспорту чи Міністерстві охорони здоров’я, і у Міністерстві культури всі чомусь очікують міністра-менеджера. І в решті-решт дійшли до того, що в пошуках міністра-менеджера в попередньому уряді скотилися до рівня менеджерів приватних фондів по розподілу коштів їхніх патронів. Але невже ж місія нового десовєтизованого Міністерства полягає лише в розподілі коштів та вмінні управляти культурою? Чи не безглуздо звучить – управляти культурою? Це Путін збирає істориків, та пробує керувати істориками.

Так само міністром Культури не може стати і політичний чи світський «тусовщик», який натоптав стежечку до Адміністрації Президента – і, відповідно «порішав вопрос». А це у нас стало звичкою.

Європейське Міністерство культури має не «управляти» чи «керувати» культурою, але створювати умови для креативного класу, який є рушійною силою розвитку економіки у всьому світі. Для створення таких умов потрібна політична воля, тобто розуміння важливості цього процесу для загального розвитку. І тут ми торкаємося питання світогляду та вміння піднятися над проблемою на висоту, яка багатьом охочим сісти в крісла міністрів, недосяжна. Це стратосфера, на яку мухи не піднімаються. Це питання до стратегів, а не до менеджерів.

Рівень менеджера в культурі – це рівень заступника міністра, директора закладу культури ( театру, бібліотеки, музею, заповідника, концертного залу тощо). Але очільник Міністерства Культури (саме так – з великої букви) – це в першу чергу політик, стратегічний гравець в питаннях стійкого розвитку, член державотворчої команди, який пильно і ревно стоїть на захисті національної культури. Візіонер, якщо хочете. Людина, що бачить Майбутнє. Творить Майбутнє. І не лише Культури – а України.

З огляду на вищевикладене виникає логічне запитання: А до чого в цих процесах Славко Кириленко? Він же точно до стратосфери не долітає! Вважайте цей текст маніфестом нового суспільного руху – руху Культурної Революції. Ви не усвідомлюєте потенціалу креативного класу? Ви ще досі не зрозуміли хто врешті-решт мобілізував Майдан, якого Ви так боїтеся? Новий Майдан вже стукає в Ваші кабінети. Ви маєте вибір: або скористатися потенціалом цієї рушійної сили для розбудови української держави, або безславно зійти з історичної сцени в товаристві Вашого безславного Славка Кириленка.

Оксана Мельничук Оксана Мельничук , Міжнародний експерт з питань культурної політики
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter