Небо затягнуте хмарами, накрапає дощ. Народ починає підтягуватись до клубу, багато хто фотографується під рекламною вивіскою, зробленою в кращих традиціях американських закладів. Однак значного ажіотажу не видно,вже стоячи під сценою, бачу, що зал заповнений менш ніж на половину.
Із появою на сцені британців Mesh вільного простору у залі помітно меншає: народ починає не тільки жваво рухатись, а й активно підстрибувати під електронні ритми, доповнені живими ударними та електро-акустичною гітарою.І все це супроводжує приємний м’який вокал фронтмена Марка Хокінгза. Марк безперервно бігає сценою, усіма можливими способами розкачуючи публіку, яка, втім, зовсім не збирається припиняти своїх запальних танців.
Фішкою виступу Mesh зробили оголошення кожного треку: комп'ютерний жіночий голос називає альбом і номер пісні, після чого на двох екранах на сцені з’являється обкладинка потрібного диску. Дуже органічно з виступом британців поєднується й відеоряд: місцями гіпнотичний та меланхолійний, він затягує в особливу атмосферу і настрій дійства.
Продовжують приємно гіпнотизувати публіку De/Vision. Цього разу до Штефена і Томаса приєднується ударник – хороша заміна комп’ютерного плей-беку і бонус до мінімалістичного синтезаторного звуку. Коронні чудернацькі танці Штефена викликають шалений захват у натовпу. Безліч рук – у повітрі, вони тягнуться до сцени, намагаючись торкнутися свого шамана. За цим магічним обрядом час від часу спостерігає Томас: коли виглядає з-за конструкції із синтезатора та ноутбука, його серйозність враз змінює задоволена посмішка.
Виступ De/Vision якось швидко закінчується. Публіка не хоче відпускати німців, скандує «Ми хочемо ще». Я теж би не відмовилась, але музиканти вклоняються і покидають сцену, яку, до речі, перед хедлайнерами вечора – Camouflage – значно змінили. Прибрали половину моніторів і барабанну установку, на місці якої змонтували широкий подіум.
Ще трохи очікування – і з’являється найбільш очікувана більшістю залу команда Camouflage. Фронтмен у білосніжному костюмі вистрибує на сцену під «We are lovers» – ось це справжня кульмінація вечора! Маркус і хвилини не стоїть спокійно: бігає колами і застрибує на подіум. Словом, енергія б’є фонтаном і, здається, не вміщається у приміщенні.
Спілкування з публікою між треками теж не бракувало. Під час однієї такої паузи Маркус випадково згадує, що вони тільки приїхали з Москви. Зал незадоволено шумить. Вокаліст здивовано піднімає брови і, ніби вибачаючись: «Ну ми лише зіграли там концерт… тільки концерт». Після цього ще не раз прозвучало майже без акценту «Дякую!» – як ще один подарунок українським фанам.
Було надзвичайно добре. Весело, часом меланхолійно. І дуже щиро. Сподіваємось на повторення такого фестивалю: спекотний прийом наступного разу точно забезпечимо.