ГоловнаБлогиБлог Марии Тетерюк

Чому не лякає «Синевір»?

Судячи з фільмів, завершених минулого року, українські кіновиробники переорієнтовуються з масового ринку на нішеві аудиторії. Зросла кількість жанрових картин для поціновувачів, серед яких можна згадати кримінальну комедію «Ломбард», містичний трилер «Тіні незабутих предків», молодіжний трилер «Зелена кофта», дитячий фільм «Іван Сила» тощо. Цей набір залишився б неповним без фільму жахів. На малоосвоєну в українському кіно ниву горрору замахнулися брати Олександр та В'ячеслав Альошечкіни зі стрічкою «Синевір». Хоча вона була завершена ще позаминулого року, через судові позови від інвесторів продюсер Володимир Хорунжий був вимушений перенести прокат аж на 2014 рік.

Перед входом в зал мультиплекса, куди я прийшла на останній нічний сеанс «Синевіру», білетерка стривожено запитала мене: «А ви знаєте, що це фільм жахів? А де ж ваша група підтримки? Хіба ви не боїтеся?». На жаль, її занепокоєння було марним: «Синевір» не лякає, а місцями навіть смішить. Можна припустити, що причинами цього є недосвідченість режисерів та акторів (з братів Альошечкіних режисурою досі займався лише В'ячеслав, та й то в серіалах) та недолугі спецефекти (попри бюджет близько мільйона доларів, які мали б витратити переважно на них). Але страшними фільми жахів роблять в першу чергу не спецефекти чи актори. Від знятої аматорами на погану ручну камеру «Відьми з Блер» (1999) і сьогодні робиться моторошно. Що ж лякає в горрорах, і чого бракує «Синевіру»?

Насамперед, жахати має місце дії. Закинуті будинки, глухі ліси, полярні станції пасують для цього якнайкраще. Місцина має бути похмурою, але відносно буденною, щоб подальші події на її тлі, по-перше, виглядали ймовірними, а, по-друге, на контрасті, – ще більш неприродними і страхітливими. Тож ідея помістити героїв на береги озера Синевір видавалася багатообіцяючою. Вдень – це знайоме туристичне місце, оточене обжитою, прирученою природою гірських полонин (які виграшно виглядають у 3D). Вночі – проклятий лабіринт, де на легковажних туристів чигають привиди та песиголовці. Але відчуття правдоподібності моментально знищує поява в кадрі російськомовних карпатських дітей, чий ранковий похід за рибою стає зав'язкою сюжету. Якщо тут навіть діти несправжні, то як повірити в справжність монстра, що на них полює?

Після епізоду з удаваними закарпатцями на нас чекає зустріч з удаваними підлітками. Виконавиці ролі Каті, Олені Лавренюк, 29 років. В образі зразкової комсомолки, що строго дотримує піонерську дистанцію в стосунках зі своїм хлопцем Данею (Ілля Рудаков), ця цілком доросла жінка, мати двох дочок, виглядає досить кумедно. Як водиться в фільмах жахів, окрім «хорошої» (тобто цнотливої) дівчинки Каті в компанії присутня «погана» дівчинка Маша (Зоряна Марченко), яка не обмежує свої сексуальні бажання. Чим це закінчиться здогадатися неважко: «підліткові горрор-фільми вбивають сексуально активних «поганих» дівчат, дозволяючи тільки не-сексуальним «хорошим» дівчатам вижити» (Williams Linda. Film bodies: Gender, genre, and excess // Film Quarterly. – 1991. – Vol. 44. – № 4. – P. 8.). Саме жіночі тіла («поганих» дівчат) стають об'єктами видовищного насильства в фільмах жахів. Психоаналітичний підхід пояснює це тим, що жанр горрору розрахований на чоловіків та задоволення їхніх садомазохістських потягів. Крупним планом показано як монстр смакує нутрощами Маші, натомість вбивство й скалічення персонажів-чоловіків лишається переважно поза кадром. Але на відміну від західних взірців жанру («Геллоувін» (1978), «П'ятниця, 13-те» (1980), «Крик» (1996)), де «хороша» дівчина в кінці стає активною і вбиває монстра (провокуючи мазохістське задоволення, пов'язане зі страхом кастрації), в «Синевірі» Катя залишається пасивною протягом всього фільму. Єдиним сплеском її активності є панічне ведення машини під час втечі з лісу.

Сексуальна наївність героїв та радянські хіти у виконанні Володимира Івасюка – чи не єдине, що змушує глядачів здогадатися, що дія відбувається в 70-ті роки. Не дуже зрозуміло чому режисери помістили події фільму в минуле. З ностальгії за власною радянською молодістю і страшними історіями коло багаття в піонер-таборі? Підліткова компанія в фільмі жахів потрібна насамперед для того, що глядачі-підлітки (на яких такі фільми здебільшого розраховані) могли ідентифікуватися з героями. Тут така ідентифікація утруднена: актори мають явно не підлітковий вигляд (за винятком хіба Іллі Рудакова), а їхні персонажі, що за мовою та одягом не відрізняються від наших сучасників, висловлюють несподівано старомодні погляди. Та сама історія розіграна в наші дні, містила б значно більше правдоподібності, потрібної для виникнення ефекту моторошного.

Несправжнім підліткам в несправжніх Карпатах, в несправжні 70-ті роки не вистачає лише картонного монстра. Лінда Вільямс називає девізом фільмів жахів «надто рано»: монстр з'являється тоді, коли герої (і аудиторія) ще не готові4. В «Синевірі» він вискакує занадто пізно, коли всі вже стомилися від безцільного блукання героїв по кущах. Чудовиськом є песиголовець з християнських легенд – антропоморфна істота з собачою головою, яка за візантійськими та давньоруськими переказами поїдає людей та п'є їхню кров. Змішання людського і тваринного в цьому створінні мало б жахати. Але на вигляд воно виявляється зовсім не таким як було обіцяно — не людиною з псячою головою, а типовим нескладним вовкулакою. Враження про те, що перед нами перевертень підсилює нав'язлива поява в кадрі повного Місяця. Канонічні монстри типу вампірів та вервольфів вже не лякають, бо їхня іконографія давно стала загальним місцем популярної культури. Всі знають, чого від них чекати. Те, що монстр виявляється добре знайомим, робить його нестрашним ще надійніше, ніж незграбні рухи та примітивний вигляд.

Багатообіцяючою була спроба встановлення емоційного контакту з чудовиськом. За легендою, яку розказує Федя (Константин Войтенко – певно найвдаліша роль в цьому фільмі), песиголовця потрібно спитати «чого прийшов?», тоді він втече від обізнаного на фольклорі туриста. Мотив емоційного контакту з монстром є поширеним в кіно. Кінґ-Конґ закохується в свою полонянку Енн, жінка-пантера Лота з екранізації «Острова доктора Моро» (1932) закохується в Паркера. З більш сучасних фільмів можна пригадати «Чужий: Воскресіння» (1997). Емоційність, притаманна і людям, і звірям, підкреслює розмивання меж між тваринним та людським. Якщо чудовисько може відчувати, то і людина потенційно може бути монстром. Але в «Синевірі» песиголовець не вступає в емоційний контакт. У відповідь на запитання Феді він банально відриває йому голову. Виявляється, це не представник загадкового племені кінокефалів, а прозаїчна зголодніла тварюка.

Якщо і є в «Синевірі» щось страшне, то це аж ніяк не криваві вбивства (а тим більше не привиди невинних жертв). Вовк-перевертень, якого дуже нагадує песиголовець, належить до класу монстрів-двійників5. Двійник – це психічна сутність, що співіснує з «нормальною» свідомістю (як містер Гайд з доктором Джекілом). Фізична метаморфоза вовкулаки – лише вияв його психічної метаморфози. Неприродний блиск в очах героїв наводить на підозри, що песиголовцем виявиться хтось з них. Психічний двійник від початку вгадується в батькові Каті (Сергій Романюк), який переглядає кінопроекцію в темному залі, а пізніше у Феді, після його тривалої непоясненої відсутності в кадрі. Саме те, що фізично двійник так і не виявляє себе, – робить його гадану присутність моторошною. Вовкулаку можна знищити (готична література радить використовувати срібні кулі), але як позбавитися внутрішнього двійника, який змушує людські очі світитися в темряві, як собачі?

Мария Тетерюк Мария Тетерюк , Кинокритик, аспирантка программы "Массовые коммуникации" НаУКМА
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook