Напівморок третього поверху проймає фіолетово-рожеве світло, яке перетворює радянські інтер’єри Будинку кіно на загублений між минулим і майбутнім світ «Того, хто біжить по лезу». В такому антуражі навіть канонічний бюст Довженка виглядає неоновим демоном. З-під титанічних гіпсових брів він слідкує, щоб кожен відвідувач взяв з рук волонтерів бюлетень для глядацького голосування. Різношерстна публіка, зміксована зі свідомих студентів, сімейних пар та пенсіонерів-завсідників, врешті всідається в скриплячі червоні крісла, щоб долучитись до магії кіно. Вже перший фільм своєю назвою декларує, що перегляд буде строкатим.
«Килим» режисерки Наталії Кисельової миттєво вмикає глядацьку емпатію, неначе потужну світодіодну лампу. В кадрі рідний для авторки Маріуполь з бетонними плитами набережної, поодинокими рибалками та місцевими хлопцями-бешкетниками. В цьому останньому оплоті «українськості» на Донбасі межа між «війною» та «миром», як ні в одному іншому місті України, відчувається розмитою, від того весь фільм просякнутий невагомою тривогою і водночас намаганням «зафіксувати» цінність теперішнього моменту. Місцева театральна студія, задіяна в картині, в якості малих порушників спокою виглядає як ватага документальних персонажів, а нетривіальна історія закоханості головного героя, Толіка, видається близькою кожному, хто пам’ятає себе підлітком. В образі об’єкта кохання і за сумісництвом молодої матері з дитиною – актриса київського театру на Печерську, Дар’я Творонович, яка гіпнотично транслює з екрану цнотливу сексуальність, ніби позичену з полотен Відродження. Неможливо залишити без уваги й операторську роботу Серафіма Кусакіна, якому вдається поглядом камери зафіксувати повітря Маріуполя, просякнуте перламутровим пилом меткомбінатів, а в сцені сну героя створити благородну зернистість, яка ріднить це прекрасне марення з ностальгійним VHS-зображенням. Від дійсно вдалого задуму фільм Наталії Кисельової відділяють дві речі: зім'ятий фінал, наслідуючий своєю нещадною прямолінійністю тон незграбної антивоєнної реклами, і занадто пафосне та впізнаване музичне оформлення, яке намагається вичавити з глядача тривожну сльозу, наввипередки самому сюжету.
Перетворити музику на «вишеньку на торті» натомість вдається дебютанту Кирилу Земляному зі стрічкою «MUTE». Знята за мотивами власного «невступу» до інституту ім. Карпенка-Карого, ця картина карколомно руйнує усі уявлення про обов’язковість кіноосвіти. Ретро-хіт української поп-співачки Русі «Не стій під вікном» стає надривним лейтмотивом німого героя Івана, який мріє вступити на акторський факультет, але в його успіх відчайдушно вірить тільки мати. Важко сказати, що вкладає в цей майже сюрреалістичний образ автор: переживання власної неповноцінності, знайоме кожному, хто хоч раз намагався потрапити до творчого вишу, чи приховану іронію до суворої комісії, але цей фільм інтригує і змушує переживати за героя ще довго після закінчення титрів. Фінальний танок героя під напівжартівливу пісню про засватану дівчину, яка просить не стояти колишнього хлопця під вікном, парадоксально доводить, що біль невизнаного митця може бути так само сильним, як і нерозділене кохання, а його дикі рухи вкінець проламують четверту стіну в найкращих традиціях «Матусі» Ксав’є Долана.
Ще одна напрочуд актуальна робота, в якій пізнається уся неприкаяність творчо налаштованого покоління Y, сховалася під складно вимовною назвою «Синдром Стендаля. Або ні. Я не знаю». Іронічна замальовка режисера Михайла Рудя змушує надривати від сміху живіт добре знайомими і доведеними тут до абсурду розмовами про культ здорового харчування, пошуки власного призначення і самостійно діагностовані психічні розлади, без яких сьогодні складно справляти враження думаючої людини. Кумедна зав’язка з головним героєм, який блює навпроти картини сучасного мистецтва, не в змозі опиратися чи то почуттю прекрасного, чи то несвіжим напівфабрикатам, виливається у низку надзвичайно дотепних діалогів з друзями, які так і хочеться розірвати на цитати для Фейсбуку.
Десь поза цими нестримними веселощами проходить інша половина показу, просякнута справжнісіньким духом пост-апокаліпсису. Так фільм Олександра Никоновича «Ворог змії» переносить глядача в буремні 90-ті, де найстрашніші оповідки бабусь про викрадення малих дітей збуваються у дусі першого сезону «Справжнього детектива». Десь, в загубленому в часі і просторі українському селі з фільму Поліни Горобець «Течія», наречена збирається вийти заміж за багатого нелюба-іноземця, але на її щастя (чи нещастя) весілля обертається похороном. Кіно-есей Павла Гриба «Вікно» оповідає містичну історію дівчини, яка маніакально фотографувала вікна, поки сама не стала нерухомою заручницею знімка. Попри всі старання змусити глядача боятися чи сміятися крізь сльози, всі три картини виглядають скоріше вправами в освоєнні жанрових інструментів трилеру, чорної комедії та хоррору, так і не досягаючи рівня закінченого кіновислову.
Серед похмуро налаштованих фільмів цього блоку "бути, а не здаватись" вдається лише стрічці Соломії Томащук «Іди по воді». За мотивами психологічного оповідання представника розстріляного Відродження Валер'яна Підмогильного ("В епідеміологічному бараці"), режисерка і за сумісництвом авторка сценарію створює образ пост-апокаліптичного острова, населення якого вимирає від таємничої епідемії. Купка місцевих жителів, які вже не мають, де ховати померлих, просто загортають їх у ковдри і складають в ямі біля дому. Попри те, що з патогенної зони можна втекти на човні, який подеколи привозить їжу, головні герої з різних причин вирішують піддавати своє життя смертельному ризику. Гордощі, нерозділене кохання, страх змін, лінь та апатія штовхають їх відмовлятися від ідеї власного порятунку, наштовхуючи глядача на екзистенційні питання про сенс буття, віру та вибір. Авторам вдалось створити свій відмінний від першоджерела унікальний образ кінця світу, вписаний у фактуру 90-тих. Фантастичний рівень деталізації зруйнованих інтер'єрів і віртуозна гра чудового акторського ансамблю (Олександра Олійник, Анастасія Пустовіт, Олександр Соколов, Лариса Холодець, Ігор Шульга), не лишає місця пафосу та театральності, надихаючи очікувати від 30-хвилинного фільму Соломії Томащук не менш глибокого повнометражного продовження.
Майже двогодинний показ минув на одному диханні, глядачі, ніби школярі, сумлінно слідували німому наказу неонового Довженка і в світлі телефонних ліхтарів, виставляли в бюлетені оцінки. На короткій сесії спілкування з авторами майже не звучать запитання і відповіді, вони губляться в поодиноких, але щирих висловах вдячних глядачів. “Кіноогляду” вдалось найголовніше — змусити нас дивуватись і з нетерпінням вболівати за власних фаворитів, дивлячись фільми яких, віриться, що майбутнє українського кіно в надійних руках.
Автор: Ірина Невінчана.