Книжкова терапія: Читати до повного одужання

У мене вже давно закралась підозра, що книжками можна вилікувати будь-які хвороби, хоча часто від читання не стає легше – просто інакше. Керідван Доуві у статті “Чи робить читання тебе щасливішим?” у журналі “Нью Йоркер” спробував з’ясувати специфіку феномену бібліотерапії, особливості рекомендації книжок. Очевидно, йдеться більше не про фізіологічні хвороби, а суто ментальні, як-от самотність чи меланхолія. Уже на самому початку Доуві, традиційно для формату “Нью Йоркера”, розповідає особисту історію зустрічі з бібліотерапевтами – тими, хто може порадити нам книжку від усіх хвороб і нещасть. Інакше кажучи, бібліотерапевти – це люди, які точно знають, що вам варто читати в конкретному місці й часі.

Фото: Катя Куницкая

Одного разу Елла Бертхауд, книжковий черв’як із колосальним стажем, надіслала Доуві список специфічних запитань про книжкові зацікавлення. Серед них було одне справді особливе: що Вас зараз тривожить? Прості відповіді на запитання, за словами Доуві, частково полегшили його внутрішній духовний клімат, але сталося дуже дивне. Елла запитала ще дещо про його сім’ю, про його життєві історії, про релігію. Особливо останнє, адже це чи не основне питання для автора, оскільки йому часто не вистачало духовних сил, щоб пережити втрату коханої людини чи інші життєві виклики.

Після такого спілкування прийшов список зі справжніми книжковими діамантами, серед яких був роман Нараяна «Гід». За словами бібліотерапевта Елли, це мила історія про чоловіка, який починає своє життя як туристичний гід у Малґуді, однак потім стає духовним гідом для людей. Елла надіслала книжку, яку Керідвен Доуві шукав усе життя. Серед інших був провокативний роман «Євангеліє від Ісуса» Жозе Сарамаго, звісно ж «Сідхартха» Ґермана Ґессе, роман-сафарі «Хендерсон – король дощу» Сола Беллоу, дещо було з нон-фікшну. Елла ретельно підготувала книжки-пігулки для хворої душі Керідвана. Вони були не тільки прикладом хорошого літературного смаку, але й доказом того, що Елла дуже тонко відчула, які саме тексти треба почитати Доуві. Це такий персональний список, до якого більшість із нас іде все життя, через сотні непотрібних книжок та історій.

Зі свого досвіду я знав небагатьох людей, які зуміли мене вилікувати книжками. Якось усе складалось дуже замкнено і самостійно. Виходило, що я займався самолікуванням. Годинами блукав різними сайтами, книжковими магазинами, заносив у список просто всі поспіль книжки (майже як Антуан Рокантен у «Нудоті» Сартра).Традиційно йшов до бібліотеки, брав журнали «Иностранная литература» і просто відкривав для себе нові імена, нові горизонти. Навряд це була терапія. Швидше, інтерес до нових текстів, залежність від читання. Насправді мене треба було лікувати не книжками, а від книжок, бо місцями я вже втрачав відчуття тексту, адже кожен наступний не був ані відкриттям, ані здивуванням, просто черговим романом чи повістю. Виявилося, що надмірне читання породжує емпатію. Навіть більше, усі тексти зливались у мовчазний ряд привидів, які все далі відхоили в минуле. Есей «Літературна амнезія» Патріка Зюскінда прекрасно ілюструє неможливість системно класифікувати прочитане, яке просто перетворюється в хаос.

Насправді сьогодні інсують декілька видів терапії. До прикладу, варіант Елли Бертхауд належить до так званої афективної бібліотерапії, яка також корінням сягає античної Греції. Принцип її полягає у спробі відновлення сил завдяки індивідуальному читанню художньої літератури. Інколи терапія буває колективною, де кожен зачитує певний шматок, передаючи поступово естафету іншому. Цікаво, що Елла прийшла до цього, ще навчаючись у Кембриджському університеті, коли розмовляла про книжки з Сюзан Елдеркін, зокрема про відомий постмодерністський роман Італо Кальвіно «Якщо однією зимовою ніччю мандрівник». Саме в ньому головною інтригою є сам процес читання, його специфіка та структура, а також значення книжки для різних людей. У культовому романі Кальвіно є цікавий діалог, який може слугувати епіграфом для розмови про бібліотерапію:

– Цікаво, які книги вона читає: спокійні чи неспокійні?– А вона сама, на Ваш погляд, спокійна чи ні?

– Спокійна.

– Значить, неспокійні.

Елла та її подруга Сюзан, очевидно, читали неспокійні книжки. Вони мимоволі самі розпочали власну читацьку пригоду, синтезувавши її з доробками Зиґмунда Фройда. Першими їх пацієнтами були вони ж самі, а далі друзі й знайомі. Подруги уважно їх слухали (завдання кожного психоаналітика) та влучно добирали книжки (завдання кожного бібліофіла).Такий досвід спілкування не тільки перетворював читання на щось надто особливе, майже ритуальне дійство, але й поступово реанімував саму магію читання паперових книжок, яка поступово зникала у вік цифрових носіїв. Хоча для бібліотерапії не принципово, на якому носії читатимуть книжки, основне – які саме тексти обрані для персонального очищення. Усе ж Доуві схиляється до старого, нехай навіть атавітисчного способу читання паперових книжок, тому й цитує, наприклад, Марселя Пруста: «З книжками нема ніякого примусу для розмови. Якщо ми проводимо вечір із цими друзями, то ми справді цього хочемо». Тому завдання бібліотерапевта також знайти всім нам хороших надійних друзів – завжди мовчазних і незворушних, але й водночас глибоко промовистих.

Мати персонального бібліотерапевта – справжні розкіш та щастя. Доуві дуже пощастило, що йому трапилась така людина. Проте екзотичний вид діяльності трапляється не часто, тому виникає питання: а де ж шукати бібліотерапевтів? В ідеалі – у книгарнях.Так і уявляєш затишну європейську книгарню, хазяїн якої може дібрати тобі список книжок під будь-який настрій, будь-яку погоду. Наприклад, пацієнт приходить до бібліотерапевта й каже: «Мені, будь ласка, список книжок про океан, адже я ніколи в житті не бачив океану». Чи книжки для жінок, яких зрадили. Або ж книжки для чоловіків, яких кинули жінки. Список може продовжуватись, проблеми й девіації теж. Ефект від терапії приходить не відразу, про що навіть зазначав Доуві у своїй статті. Це поступове, уважне проростання в книжки, набуття нового досвіду, якісно відмінного від травматичного.

У мене є приклад потужного терапевтичного ефекту. Уже складно пригадати того бібліотерапевта, але я точно пам’ятаю текст – роман Анджели Картер «Любов». Цей текст проріс у мене як давнє коріння, став моєю другою шкірою, хоча це й більше жіночий текст, якщо допустима така градація. Оскільки я переживав особливі душевні почуття, історія Картер просто ідеально вписалась у мій психологічний стан. Деталі було дібрано ідеально: сонна міська окраїна, дивакуваті персонажі з чудними інтересами, псевдоготична атмосфера. Усе на межі реалізму та психоделіки. Замість того, щоб вилікувати, роман іще більше поглибив душевну печаль, але раптово відпустив. Книжка була перечитана друзями, вона стала культовою на довгий час, потрепана й підкреслена. Мимоволі індивідуальна терапія стала колективною, власна печаль розлилась у розумінні інших.

Чи можуть справді книги вилікувати від недуг? Напевно, тут збалансована ситуація, що складається як із бажання самого читача, так і з точності запропонованих книжок. У першому випадку йдеться про налаштованість реципієнта, його бажання справді повністю довіритись текстові й зануритись у процес читання. Не варто повторювати загальновідому істину про те, що зусилля психотерапевта будуть даремними, якщо пацієнт не хоче вилікуватись.Тут також постає питання про читацький досвід. Бажаним пацієнтом для бібліотерапії все ж є “наївний читач”, позбавлений непотрібних алюзій та повторів, глибокого знання контексту, інтертекстуальних ігор. Саме для нього лікування може бути ефективним, адже дібрати книжки новачку значно легше, аніж побитому кілометрами сторінок читачеві. Усе ж “ідеальний читач” (У. Еко) близький до того, щоб стати бібліотерапевтом.

Натомість Сюзанн Кін у своїй книжці «Емпатія і роман» (2007) дуже скептично підходить до терапевтичного ефекту від читання. На її погляд, читання завжди було й буде антисоціальним феноменом, адже передбачає не стільки комунікацію, скільки внутрішнє самозаглиблення. Вона зауважує: «Читання не є командним спортом». То чи скасовує Сюзанн Кін усі намагання Елли Бертхауд та їй подібних вилікувати пацієнта завдяки книжкам? Адже замість того, щоб позбавитись усамітнення, бібліотерапевт іще більше його загострює, особливо текстами від Сола Беллоу, Семюеля Беккета, Ієна Мак’юена. Це не ті тексти, які роблять нас щасливими. Їх місія у зовсім протилежному: змиритися з тим, що ми нещасні. Насправді порада Кін у парадоксально іншому: прийняти вигаданих персонажів (invented characters) як цілком реальних. Це справді переосмислені слова Марселя Пруста, однак у дещо іншому ключі, над яким також працює антропологія літератури та рецептивна естетика.Читання тоді перетворюється в захопливий досвід, якого бракує в житті або взагалі він недоступний. Втеча від реальності, виявляється, домогає нам вилікувати свої травми. Інакше кажучи, якщо ми не може змінити дійсніасть, то краще вибудувати іншу. Книжки в цьому сенсі є ресурсом для світів, а бібліотерапевти – провідниками.

Автор: Максим Карповець, культуролог, філософ, літературний оглядач часопису “Критика”, кінокритик інтернет-журналу про авторське кіно Cineticle Art-cinema, викладач Національного університету “Острозька академія”.

Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook