Україні потрібні професійні дії та послідовність

Перш ніж писати про суть, варто наголосити, що дуже легко оцінювати чиюсь діяльність, критикувати, аналізувати її. Але дуже важко приймати правильні рішення. Особливо такі, які пізніше позитивно мали б оцінити люди. Тому цей матеріал треба сприймати, як особисту думку автора, яка заснована на практичному його досвіді і порівнянні з іншими країнами.

В нашій державі применшується значення енергетичної безпеки. В кожній державі, а в нашій особливо, вона має розглядатися на рівні силових структур – армії, розвідки, міліції, служби безпеки, тобто енергобезпека мала б бути віднесена до безпекової основи будь-якої держави. Все решта, зокрема, і економіка, - наживне.

В паливно-енергетичному комплексі є три основні галузі – електроенергія, нафта і нафтопродукти, газова галузь. По кожному з названих напрямків в енергетиці необхідно невідкладно вживати конкретних заходів. Крім всього, це був би найбільш ефективний метод реальної боротьби з корупцією в енергетиці.

Сьогодні багато розмов ведеться саме про газ. Жартома можна зауважити: у нас в Україні чомусь всі стали фахівцями з двох питань – з газу і з футболу. І ніхто не каже і майже не пише про нафту та нафтопродукти, а ще менше – про електроенергію. Навіть деякі мери міст, як наприклад, мер Києва, недавно пропонували переходити з використання газу на використання електричної енергії. А чи знали вони, що по електроенергії ми більше залежимо від Росії, ніж по газу? Чому цього ніхто фахово не пояснив?

З газом тут все абсолютно ясно: треба скорочувати його споживання щонайменше до обсягів, які видобуваємо, і налагоджувати прозорість в газовому секторі в цілому. Саме скорочення споживання і є нашим основним ресурсом в даній галузі. Ми ж добуваємо приблизно 20 млрд куб м, а споживаємо 50. А нам необхідно жити, виходячи зі своїх можливостей. Тобто, до встановлення балансу (обсяг споживання дорівнює видобутку) скорочувати споживання і нарощувати власний видобуток. На жаль, по газу ми все ще живемо ще з радянською ментальністю, коли панувала непрозорість в усьому. За радянських часів непрозорість визначалася ідеологічними причинами. Хоча тоді було менше корупції, менше зловживань бо панував страх. Зараз - навпаки.

Тепер насамперед, було б доцільно (принаймні на кілька перехідних років) зробити однакову базову ціну на газ (незалежно від споживача). Їх же у нас зараз є кілька. А була б однаковою для всіх, то суттєво зменшилися б причини корупційних діянь. Ми ж весь час займаємося збільшенням контролю, обмеженнями і т.д. А треба позбутися причини корупції. Варто відзначити перші кроки, які зробив нинішній Кабінет Міністрів України, зокрема, по диверсифікації імпорту; а також по зменшенню норми споживання газу. Крім того, нам негайно необхідно відмінити перехресне субсидування. Очевидно, що найближчим часом має відбутися реформування всього газового сектора, зокрема НАК «Нафтогаз України». Адже серед країн, на яких ми рівняємося, такого аналога ніде нема. А відтак – перші особи держави (наприклад в США чи ФРН) ніколи не займаються газом. У цьому контексті, автору під час однієї дискусії розповіли, що є аналог НАКу – в Бразилії і десь у Африці… . Але ж ми на Бразилію чи Африку не рівняємося!

Фото: EPA/UPG

Інша важлива галузь – нафта і її переробка, про що газета вже писала, але і далі нема ніяких позитивних дій. В Україні, крім технологічно застарілого державного у м. Шостка ГПЗ, є 6 великих нафтопереробних приватизованих колишніх радянських заводів, які здебільшого простоюють. Наприклад - минулого року працював лише один з них. І то з завантаженням приблизно на 20%. Відверто кажучи, ми на своїх заводах, які не модернізовані, випускаємо нафтопродукти євро-2 (хоча за певними корупційними схемами пишеться, що ці заводи випускають євро-3. Але ніяк не євро-4, -5, що випускаються на модернізованих НПЗ. Отже, офіційно імпортуємо понад 85% якісних нафтопродуктів (хоча, за деякими оцінками, ще щонайменше така ж кількість споживається на українському ринку неофіційно). У цьому зв’язку виникає питання: хто нині наважиться у бак свого сучасного автомобіля залити такий український бензин чи дизель? Заправляють кращим, який випускається в Білорусі, РФ, Литві, Польщі чи Румунії. Але погляньмо на інший аспект, про який ніхто не хоче згадувати: майже всі наші автозаправні станції завозять бензин і солярку, які виготовляються з російської нафти. То ж якщо б Кремль захотів знищити тільки Україну, то поставив би умову кожному з названих нафтопереробних заводів – не поставляти нафтопродукти в Україну.

Можна уявити ситуацію, коли раптом в Україні зникає пальне. Це найдешевший механізм зовнішньої організації соціального вибуху в нашій державі, оскільки з пальним пов’язане все! Аби докорінно вирішити цю проблему, зокрема, позбутися великих корупційних схем, нам необхідно будувати свої нафтопереробні заводи. І то такі, на які має вплив Україна як держава. Тобто, щоб саме держава виходила на ринок зі своїм якісним продуктом і таким чином впливала, зокрема, на обсяги і ціну пального. Звичайно, можна модернізувати і старі наші заводи, але це не вигідно економічно. Оскільки: по-перше, під модернізацію ніхто не дасть позики, по-друге, це просто нереально, бо запізно - років двадцять тому модернізація ще була б логічна, як це зробили тоді Білорусь чи Литва, але не сьогодні. Крім цього, в окремих власників (олігархів) виникатиме питання: чому йому не допомагає держава? А коли будується новий завод, тоді все значно простіше і логічніше.

Фото: www.trans-port.com.ua

Все це було опрацьовано і прораховано з ініціативи тодішнього президента України ще у 2007 році. В цьому були зацікавлені три країни. Україна в тому числі. Все було узгоджено, в тому числі і диверсифікація шляхів постачання сировини – сирої нафти; і місце розташування комплеку – містечко Новий Розділ, де колись діяло НВО «Сірка»; і фінансування проекту. На той час це 4-5 млрд. доларів США. Тепер, напевно, трохи більше. На жаль, тоді проект створення в Україні сучасного нафтохімічного комплексу не вдалося реалізувати. Але до нього варто повернутися. І бажано на рівні всієї державної влади.

Ще одна енергетична галузь – електроенергетика. Досі невідомо, чи хтось у нас займався інвентаризацією сучасного стану в нашій державі: де і скільки ми виробляємо, які об’єкти тимчасово можна відключати (в разі нестачі електроенергії), а які мають бути забезпечені електропостачанням з резервів - наприклад, лікарні, пологові будинки тощо. Відомо, наприклад, що майже половина електроенергії в Україні виробляється на АЕС. А майже все ядерне пальне поставляється з Росії. Якщо би перестала працювати ядерна енергетика – це колапс всієї енергосистеми України (а відтак і держави), адже йдеться про майже половину електроенергії. Тепер, як виявилося, ми ще й по тепловій (на вугіллі) енергетиці не є незалежними. А щоб замінити, наприклад, ядерну енергетику (а це понад 90 мільярдів кВт/год на рік), то потрібно би було організувати цілодобову роботу 5-кіловатних станцій понад три мільйони штук. Це не реально хоча б тому, що їх стільки немає в усьому світі! Не кажучи вже про екологію, про паливо для них тощо. Протягом трьох-чотирьох років можна вирішити цю проблему.

А до цього – лише можна пом’якшити. Аби системно вирішити питання залежності від російського ядерного пального, було би необхідно поступово перейти на інший (неросійський) тип реакторів. Наприклад, на канадські CANDU. Чим вирізняються канадські технології? Не тільки тим, що вони неросійські. Наприклад тим, що вони спалюють все. Зокрема, для них не обов’язково збагачувати уран - на що ми ніколи не отримаємо міжнародної згоди. Свого часу в Україні це питання вже опрацьовувалося. В черговий раз його ініціював А.Яценюк, коли був на посаді міністра закордонних справ. В той час створили комісію, до якої увійшли відомі вчені, фахівці з Мінпаливенерго, Енергоатому тощо. Були зроблені позитивні висновки. Сьогодні варто до цього питання повернутися. Але без фанатизму. Наприклад, завершує свій термін роботи наш реактор, не потрібно продовжувати термін його експлуатації, а варто в робочому порядку замінити на інший.

Чи можна було цивілізовано працювати з росіянами в енергетичній галузі, що було б найвигідніше і для нас, і для РФ? Були такі намагання. І багато. Однак, з Москвою практично не можливо працювати. Зокрема, - через їх потужну п’яту колону в Україні. Наприклад, чомусь так склалося, що до вирішення енергетичних питань не допускалися українські дипломати, а енергетики, як правило, не глибоко володіють тонкощами сучасного переговорного процесу. Здебільшого дипломати довідувалися про домовленості, контракти чи договори вже по факту. Якби в енергетичних питаннях Росія для України була одним з кількох партнерів (тобто, була б реалізована концепція диверсифікації), то її поведінка була б іншою. А так росіяни знають, що вони монополіст. Хоча, в енергетичній сфері Росії є багато об’єктивних фахівців.

Наприклад, вартість добудови ХАЕС насамперед негативно оцінили деякі росіяни в 2010му. Тоді йшлося про добудову двох блоків на Хмельницькій АЕС за ціною 10 млрд доларів США, тобто значно вищою, ніж Росія будувала (не добудовувала, як у нас!) в Китаї, на АЕС Тянь-Вань – за 1,7 млрд дол. США. Тоді в Енергоатомі пояснювали, що Китай, мовляв, при добудові багато робіт виконує самотужки, тому і заощаджує. Тобто, виходить, що у нас немає для цього мудрих голів і робочих рук! Вихідці з України вміють розробляти документацію, вигравати конкурси на будівництво нових АЕС, створювати літаки для США і НАТО, здійснювати японське економічне чудо, організувати першу реакцію на зустрічних пучках, з якої почалася вся ядерна енергетика, і т.д. А коли будувати ХАЕС – зась! Китай, на думку Москви, здібніший за нас. Дотепер так і не зрозуміло чому для Москви українці настільки гірші від китайців?

Питання ще в іншому – чи нам потрібні ті нові ядерні блоки? Чи ми потребуємо зараз такої додаткової потужності? Адже, за інформацією багатьох енергетиків, втрати на українських лініях електропередач становлять понад 12%. У Польщі - це приблизно 9%, в Німеччині – 6%. Рівнятися з Німеччиною ми наразі не зможемо, але Польща може бути нам за приклад. Якщо вийти на її цифри, то це означатиме для нас економію одного блоку сучасної атомної електростанції, наприклад, ХАЕС. Можливо, нам вигідніше взятися за цю справу? Не варто стверджувати, що не треба будувати нових блоків, але чому не намагатися ефективно використовувати те, що вже маємо? Тобто, може, з державної т.з., вартувало би спочатку навести лад з лініями електропередач, а вже потім вирішувати якої потужності і чиї реактори нам необхідно. На жаль, цього не видно в сучасних планах.

Фото: www.dtek.com

Таким чином, без перебільшення, можна стверджувати, що енергетика є також і базою нашої головної мрії – євроінтеграції. Хоча, чесно кажучи, ЄС не завжди адекватно діє стосовно України. Зокрема, про це свідчить такий приклад: кілька місяців тому Брюссель заявляв про узгоджений підхід до цін на енергоносії, на транзит енергоносіїв тощо. В цілому, був би дуже правильним такий крок. І, у цьому зв’язку варто нагадати, що в 2008 році тодішній Президент України активно пропонував таку ідею. Йшлося, зокрема, про вироблення узгоджених підходів до транзиту енергоносіїв - тобто про створення Каспійсько-Чорноморсько-Балтійського енерготранзитного простору, включаючи ряд країн ЄС і Україну. Транзит мав бути, зокрема, повністю прозорий. Тобто, щоб завжди, он-лайн можна було відстежити кожен кубометр газу чи кожен літр нафти, їх місцезнаходження. Пропонувалося між всіма зацікавленими державами і компаніями узгоджувати тарифи за транзит. Тоді, на жаль, з Євросоюзом було дуже важко вести якісь переговори. А сьогодні це одна з найважливіших тем. Її видають як пропозицію Євросоюзу, хоча ми перші порушили її… . Чому, крім окремих краї ЄС і Закавказзя, нас не почулиі? Чому мовчать ті українці, які провадили переговори і все достеменно знають?

Без сумніву, для того, аби будувати державу і ефективно впроваджувати реформи потрібні кваліфіковані патріотичні кадри. У цьому зв’язку варто нагадати таке. Колись, на початку незалежності, покійний нині В.Чорновіл заявляв, що Народний Рух України не претендує на владу (його знаменита фраза «це не наше весілля»), бо у нас немає для цього кадрів з відповідним досвідом. А якщо і є патріотичні кадри, то здебільшого із «советським» досвідом, який не потрібен незалежній державі Україна. Іншими словами – це була твереза оцінка тодішніх можливостей українських патріотів. І щире бажання оберігати потенційну патріотичну українську владу від дискредитації. Не хочеться зараз когось критикувати, але варто визнати, що фаховості багатьом керівникам і зараз бракує. Яскравий тому приклад: нещодавній необережний вислів Міністра енергетики та вугільної промисловості України В.Демчишина про імпорт з РФ електроенергії, через який росіяни покепкували з українців. Суть в тому, що наш міністр, виступаючи перед пресою, переплутав одиниці вимірювання потужності і кількості. А Міністр енергетики Росії О.Новак (до речі, наш донецький уродженець), посилаючись на нашого міністра енергетики, повідомив ніби то РФ поставляє Україні півтора тисячі мегават електроенергії. Виникає питання: чи український міністр не розуміє того, що у Ватах вимірюється потужність, а не кількість електроенергії?! Платити можна тільки за кількість, а не за потужність. Будь-який випускник школи це знає. Мабуть і наш міністр знає, але необережно висловився через відсутність відповідного досвіду. А росіяни це використали, щоб показати некомпетентність українського міністра.

Саме некомпетентність високопосадовців є однією з причин того, що у нас держава системно не реформується. Адже, порівнюючи, наприклад, УРСР і нинішню Україну, можна побачити дуже багато схожого. Ті самі кордони. Колись те, що вирішувало ЦК УРСР, нині вирішує адміністрація Президента України. Те, що вирішував колись Совмин УССР, сьогодні в такий же спосіб намагається вирішити Кабмін України. Скільки колись у нас було областей (25), стільки їх і залишилося (не беремо зараз до уваги анексований Крим). 490 районів колись було – стільки ж їх є і тепер. Яка була колись структура промисловості, в основному така й залишилася. І т.д. Але ж не є таємницею, наприклад, що промисловість УРСР працювала для всього Союзу як частина союзної промисловості. Зокрема, колись у нас були виробництва, для яких комплектуючі постачалися аж з Камчатки. Це не вигідно, але в колишній радянській імперії вирішувалися питання по-іншому – насамперед щоб тримати в покорі українців. Нині нам це потрібно? Однозначно ні.

Не секрет, що найкращу програму розвитку нашої молодої держави пропонував на початку 90-х років саме Народний Рух України. Зокрема, над економічним блоком працювали такі фахівці як В.Черняк, В.Лановий та ін. Вони серйозно замислювалися над системним реформуванням і розбудовою економіки України. Україні, зокрема, багато чого бракувало, того, що за радянських часів постачалося в УРСР з республік Середньої Азії. Пропонувалося створювати нові галузі. Тепер цю нішу зайняли вироби з Китаю. Ми, на жаль, так і не створили своїх галузей. Виходить, що дбаємо про робочі місця для закордоння, але не для своїх громадян.

Для порівняння варто навести такий приклад: після Другої світової війни у Франції президентом певний час був Шарль де Голль. Він поставив завдання, що Франція має сама себе всім забезпечити. Тобто, бути державою самодостатньою. Сьогодні, після кількох десятиліть самодостатнього розвитку, вона забезпечує себе приблизно на 80%, а ми на 50% чи навіть менше.

Ідея переформатування, зокрема, промисловості УРСР для потреб незалежної України залишається актуальною. Вона такою була з перших днів незалежності. У 1992 році тоді народний депутат І.Юхновський запропонував реформувати всю Україну, економіку в тому числі. Здається, він пропонував утворити 99 районів і ліквідувати області і т.д. Тобто відмовитися від трирівневої системи керівництва. На жаль, ці ідеї не були реалізовані ні першим президентом, ані пізніше другим, оскільки не було основи – національної пам’яті українського народу. Саме це і довелося розпочинати третьому президенту – започаткувати створення основи будь-яких перетворень - національної пам’яті, зокрема правди про голодомор в Україні. Тепер вже можна і треба займатися реформуванням держави.

Отже, виходить, що свої напрацювання ми ігнорували. А тепер запрошуємо у владу іноземців, які не росли тут, а значить не відчувають української нації і держави. Нічого не маючи проти грузин чи литовців, варто відзначити, що наших фахівців в їх державах у такій ролі не було. Виходить, що ми, українці, не можемо створювати власної держави? Саме це нам нав’язували впродовж кількох століть наші закляті «друзі». Тобто, прищеплювали меншовартісність. Наприклад, не маючи нічого проти теперішньої Міністра фінансів України Н.Яресько, незрозуміло які претензії до колишнього міністра фінансів Олександра Шлапака? Чому його необхідно було міняти? Чому на посаду міністрів нашої держави прийшли іноземці, які у себе вдома не були на перших ролях або нічим позитивним не запам’яталися їх народам? Чому? Перша реакція за кордоном на ці призначення була така: “хто вас, українців, буде поважати?». Тобто, якщо іноземці не справляться, то навіщо їх було призначати? А якщо впораються, то це нашими недоброзичливцями буде витлумачено, що ми, українці, самі не спроможні дати собі раду? Хоча оцінки насамперед даватиме український народ.

Фото: www.dyvys.in

Погляньмо на Польщу, її хтось з іноземців розбудовував? За всю історію – ніколи! Полякам було важко, але вони свого домоглися. Польський уряд (у Польщі чи в екзилі), завжди репрезентували уродженці Польщі.

Зрозуміло, що хочеться скоріше досягти позитивного результату в Україні. Саме тому, мабуть, і запросили у нашу владу іноземців. То ж їх запрошення продиктоване, так би мовити, високим темпом наших подій, коли необхідно щось зробити за короткий термін. Але ж виникає питання: якщо не вдасться, то що? Наприклад, чому, скажіть-но, наша медицина дотепер не змінилася? Чому ліки у нас не стали дешевші? Чому корупція не подолана? І т.д. Як би там не було, а ми маємо нового міністра вже протягом кількох місяців. А результат? Чому не проведені обіцяні реформи? Існує така аксіома: реформування проводиться в перші місяці, або не проводяться ніколи. Ми не маємо прориву в економіці, а констатуємо лише недоліки і невдачі. Бачите, у двох областях у нас триває війна, а падає економіка всієї країни. Чому? У нас стрімко впала гривня. Чому? Національна грошова одиниця впала в 3 рази, а промисловість зруйнована тільки на 20%? І так можна запитувати до безкінечності.

Отже, треба визнати: склалася ситуація, коли варто знову повернутися на 20-24 років тому і розпочинати все спочатку. Зокрема, - мабуть, з Програми НРУ. Ті, кому випадає відповідати за конкретні державні справи, має добре відчувати потреби цієї держави, потреби нашого народу. І не важливо, хто він за етнім походженням. Важливо, щоб він тут був народжений і добре відчував прагнення своїх співвітчизників. Так є усюди, а там, де немає цього відчуття, немає й держави.

Повстає цілком логічне питання – що ж робити з українськими чиновниками, які сформувалися за останні майже 24 роки як конгломерат радянських, блатних, нейтральних і патріотичних. Нинішні чиновники так чи інакше мають вплив на все суспільне життя. Не визначають його, як це було за часів СРСР. Але зберігають вплив. Звичайно там чи не найпотужніше представлена п’ята колона Кремля. Тому цю систему треба грунтовно реформувати. Саме тому смішними і нерозумними є комсомольсько-комуністичні підходи: мовляв, скоротимо всі відомства минулого року - на 10%, тепер – на 20% і т.д. Звичайно скорочувати державну службу треба. Деякі відомства треба ліквідувати взагалі, а деякі… – розширити. Наприклад, для чого профільне міністерство, а потім в кожній області і в кожному районі управління сільського господарства? В часи СРСР якась логіка в цьому була - в управлінні визначали що, коли, де і скільки треба сіяти чи садити А тепер, коли приватизована майже вся земля? Хто з власників чи орендаторів землі послухає чиновника? Те саме стосується і управлінь промисловості в теперішніх умова, коли приватизовані більшість підприємств, - абсурд. Таких «управлінь» ще є чимало. Їх варто ліквідувати і повністю змінити функції місцевого керування. А це вивільнених кілька десятків тисяч чиновників. Якщо ж скорочувати ще й непотрібних працівників правоохоронних органів, то лише за рахунок скорочення непотрібних радянських структур і держслужбовців можна скоротити українську держслужбу більше, як на 1/3. Але на все це потрібен час і гроші.

А наразі українське суспільство мусить самоорганізуватися – навчитися жити без оглядки на держслубовця, жити в іншому вимірі. Це боляче, на жаль. Але все інше ще важче. У нас просто немає іншого варіанту. Бо з наявними проблемами ми як держава абияк не впораємося. Власне самоорганізація, зокрема, покаже, де і які чиновники обов’язково потрібні, а які зайві. При цьому слід дуже обережно підходити до скорочення державної служби. Принаймні, аби не спровокувати серйозного спротиву. І не варто чекати, що хтось інший все має зробити за нас. Не зробить правильно, бо не зрозуміє. Адже будемо відвертими: переважна більшість населення колись сподівалися, що зі зміною УРСР на Україну впаде манна небесна і всі житимуть в своє задоволення. Пізніше, на обидвох майданах більшість громадян знову сподівалися на майбутні дії інших. А самі все ще намагалися вирішити свої питання «по-старинці» (давали хабарі ДАІ, влаштовували дітей у ВУЗи, купували довідки і т.д.). Але так не сталося. Бо кожний має перейнятися відповідальністю за державу!

Тут саме вчасно згадати про ментальність. Її нам нав’язували протягом багатьох століть наші поневолювачі. Тому нині у нас чітко не визначена єдина національна цінність. А влада або нічого не робила аби сформувати українську єдність, або замало робила. Тому так і живемо. Царська Росія, а пізніше СРСР розірвали «етнічне» з «територіальним». Порівняймо мешканців нашого сходу і заходу. Згадані імперії зробили їх різними. Українців вибили, вивезли, а потім ще й вимордували голодомором. Натомість інших, неукраїнців, завезли - здебільшого з РСФСР. Тепер там, на сході України, живуть в основному їх внуки і правнуки. Вони не винні. І вони не хочуть усвідомлювати, що мешкають на українському кладовищі. Кращих чи гірших тут нема. Це факт. Але й суть полягає в тому, що вони не є українцями. Не є проукраїнськими. І ніколи такими не стануть. Зрештою, так само, як і не відчувають себе росіянами. Саме вони найлегше піддаються «пропагандистській обробці». А в цьому нам не варто змагатися з Москвою, оскільки та багато інвестує в цю галузь (здебільшого за рахунок бідності росіян) та має кількасот літній досвід і т.ін. І немає потреби «східняків» підлаштовувати під «західняків». Або навпаки.

Це не реально. Вони українці. А з іншого боку, регіональна відмінність ніде і ніколи не була причиною регіональної ненависті, якщо правильно сформована модель спільної держави. Чомусь мало згадуємо як так сталося, що на Сході нашої держави є антиукраїнські настрої і чому влада, як виявилося, замало зробила, аби так не було? Що треба робити? Чому тепер не українські Кубань, Західна Галичина, Берестейщина та багато інших українських етнічних земель? Чому в 30-х роках минулого століття в Україну приїхали сотні поїздів з переселенцями з РСФСР? Ніхто, на жаль, на все це не відповів, не назнімав фільмів, не пояснив правди дохідливо ні своєму народу, ані міжнародній спільноті. Тому і маємо сьогодні анексію Криму, воєнні дії на Донбасі, невпевненість у Києві т.д. А так вихвалялися, що без кровопролиття отримали незалежність! Крім того, ніхто чомусь навіть не заїкається, що через кілька місяців у світі про нас перестануть говорити. Хоча б через втому від України. І ми самі будемо у цьому винні, бо не достатньо чітко пояснили природу наших проблем.

Хтось влучно зауважив, що Україна може постати лише тоді, коли це зроблять самі українці. Тоді нам і світ допоможе. За приклад модно брати громадян Ізраїлю, які відчайдушно захищають свою землю. Якщо виникає у них небезпека, то вони спочатку своїм нападникам дають добре по зубах (як каже президент України), а вже після того з’ясовують хто винуватий.

А на нас напали, ми ж придумуємо якісь формати – Женевські, Нормандські, Мінські і ведемо в них перемовини. Може треба було відразу, навіть з «перебором», дати відсіч усіма силами, а потім нехай до нас приходять за поясненнями? До нас, а не ми! Розмови про погану армію – це міф. Якщо погана армія, то треба було оголошувати воєнний стан і всі мали б йти на захист Вітчизни. А ми схоже в «Зарніцу» забавлялися із споконвічним ворогом. І що в результаті? Рік армія без одягу і їжі? Хіба Захід цього не знає? Хіба не робить висновків про наше бажання і спроможність захищати Українську державу? Знає. Ці висновки, мабуть, не в нашу користь.

Тепер багато хто обурюється, тим що надто довго думали США над наданням Україні зброї. І слушно обурюємося. Адже саме на вимогу США і їх друзів ми віддали ядерну зброю в 90-х роках взамін на гарантії збереження нашої державності. Разом із звичайною зброєю – це у тодішніх цінах понад 300 мільярдів американських доларів. І що тепер? Ні української зброї, ні грошей, ані гарантій. Навіть не зрозуміло чому за газові борги від колишньої команди «професіоналів» нас заставили за участю ЄС (читай Великобританії, Франції, США - гаранти) заплати агресору майже 4 мільярди доларів США при тому, що у контракті зазначено про форс-мажорні обставини. Автоматично виникає питання: «а воєнні дії в Криму і на Донбасі не форс-мажор?!».

Це як? Аби росіяни за ці гроші далі приїздили до нас танками і вбивали наших молодих хлопців? Саме так можна охарактеризувати наші взаємовідносини із демократичним Заходом. А з іншого боку, ми ніяк не можемо усвідомити, що в тих самих США, Німеччині, Франції чи ще десь там Україну сприймають як спільноту громадян безвідносно до якихось прізвищ. Західним державам байдуже хто у нас перша особа. Друга. Третя… . Для них це значить: той, кого найняв (через вибори) і терпить український народ. А ось чого чекати від нашого народу, тобто в їх розумінні – від держави, - не зрозуміло. Бо ми то йдемо в НАТО, то не йдемо, то знову йдемо. То інтегруємося в ЄС, то відтерміновуємо зону вільної торгівлі. То більшістю голосів обираємо президента, то його виганяємо бо жулік. То будуємо нафтопровід «Одеса - Броди» для аверсу, то запускаємо у реверсі, потім знову в аверс аж до повної зупинки. То оголошуємо всьому світові, що ми майже найстарша цивілізація; то не можемо знайти із 45 млн кількох некорумпованих у владу. І т.д. і т.д.

Може пора подорослішати і проявити послідовність та всім посильно будувати свою державу?!

Богдан Соколовский Богдан Соколовский , Экс-уполномоченный Президента Украины по международным вопросам энергетической безопасности Богдан Соколовский
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter