Друга світова війна завдала Франції колосальних економічних збитків. Обсяг промвиробництва скоротився в 2,5 рази в порівнянні з довоєнним рівнем, були виведені з ладу 2/3 залізничних колій, 80% потужностей нафтопереробної промисловості. Втрати, пов'язані з війною і окупацією, оцінювалися в 1 трильйон франків в цінах 1938 року. Це становило 27% національного надбання (для порівняння - в результаті Першої світової війни Франція втратила 10% національної економіки). На це накладався негативний ефект тривалої відсутності технологічного оновлення промисловості - шести рокам війни передував десятирічний період економічної стагнації. Тому завдання було не тільки в тому, щоб відновити довоєнний економічний потенціал, а й у тому, щоб здійснити, як писав французький економіст Р.Буен, «великі мутації», що і стало основною метою економічного розвитку Франції після Другої світової війни.
У 1945-1948 роках середньорічне зростання економіки Франції становило 1,1%, чого безперечно було недостатньо для післявоєнної відбудови. Вирішальні зміни відбулися в 1949-1969 роках (більшу частину цього періоду важливу роль в політичному житті країни грав де Голль - або як лідер партії «Об'єднання французького народу», або як президент Франції). За ці 20 років ВВП Франції в середньому збільшувався на 4,6% на рік, промислове виробництво - на 5,3% на рік. Що сприяло такому бурхливому економічному зростанню?
Теоретичні основи відновлення Франції базувалися на поглядах і роботах Ф.Перру про принципи індикативного (рекомендаційного) державного планування в ключових секторах економіки. Така модель отримала назву «дирижизм» і зводилася до трьох ключових напрямів:
- стимулювання економіки за допомогою інвестицій в сферу високих технологій і науково-дослідних робіт;
- маневрування держвидатками в залежності від економічної кон'юнктури;
- індикативне планування економіки, яке забезпечує умови для довгострокових інвестицій, а також підтримку домінуючих на національному ринку підприємств і експортерів.
Основним об'єктом уваги стали галузі високих технологій і стратегічного призначення - літакобудування, космічна промисловість, ядерна енергетика, електроніка, телекомунікації. У ці галузі уряд Франції спрямовував майже половину державних асигнувань на наукові дослідження і розробки, вони в першу чергу отримували гарантовані державою замовлення. Держава дала поштовх до розвитку стратегічно важливих виробничих секторів - Ф.Перру в дирижизмі бачив можливість структурної перебудови економіки Франції, забезпечивши ті самі «великі мутації».
Франція представляла собою яскравий приклад країни науково-технологічного типу розвитку, основні зусилля концентрувалися на програмах розробки стратегічно важливих напрямків в науці, техніці і високих технологіях. З реалізацією цих програм тісно погоджувалося і рішення проблем національної безпеки.
Як результат, найбільш швидкими темпами у Франції в 1950-1960-ті роки розвивалася авіаційна, автомобільна, атомна, нафтопереробна промисловості, виробництво радіоелектроніки, обчислювальних машин. Різко зріс обсяг технологічного експорту. Це дало можливість до середини 1960-х років ліквідувати традиційний для Франції протягом кількох попередніх десятиліть зовнішньоторговельний дефіцит.
Досвід Франції 1950-1960-х років цікавий для України тому, що нам необхідно вирішувати схожі завдання - структурна перебудова економіки, перехід до більш високих темпів економічного зростання, нарощування технологічного експорту, вирівнювання сальдо торгового балансу, підвищення рівня національної безпеки (в тому числі за рахунок застосування високих технологій у військово-промисловому комплексі).
Поспішаю заспокоїти прихильників Laissez-faire - я не маю на увазі регулювання економіки в канонічному розумінні. Йдеться про ініціативний вплив держави на динаміку і структуру кількох ключових для стратегічного розвитку України галузей. Маю на увазі вплив не стільки регулярний, скільки точковий, а головне здатний ініціювати - задавати темпи, порядок і вектори функціонування, а не ручне керування. Можливо, це варто назвати «неодирижизмом», можливо, «індустріальним імперативом».
Але не в назвах суть, а в тому, що метою проактивної ролі держави має бути зміна структури економіки в напрямку нової індустріалізації - стимулювання високотехнологічних виробництв. Пріоритетних галузей має бути небагато - п'ять-шість. У їх число, з моєї точки зору, повинні увійти авіаційне і ракетно-космічне машинобудування, військово-промисловий комплекс, транспортне машинобудування, сільськогосподарське машинобудування, верстатобудування. Чому саме вони? Тому що Україні потрібна така індустріальна політика, яка дозволить розкритися потенційно найбільш перспективним галузям промисловості. Запропоновані мною галузі є високотехнологічними, виробляють або здатні виробляти продукцію з високою часткою доданої вартості, яка користується або може користуватися попитом на зовнішніх ринках. За успіхами в технологічних галузях піде і поліпшення макроекономічних показників України - технології «просочуються» в тіло економіки, ведуть до більш високих темпів її зростання, в тому числі і відносних показників (ВВП на душу населення).
Країна, яка у свій час (УРСР в складі СРСР) мала безпосереднє відношення до прориву в космос і оволодіння атомом, не повинна бути аграрно-сировинним придатком розвинених держав. Влада тим краще справляється зі своїми завданнями, чим краще розуміє, як їх вирішувати в актуальних обставинах і нагальних завданнях. В окремі періоди підвищення ролі держави необхідне і здатне принести позитивний ефект. Сильна роль держави у ключових високотехнологічних галузях - необхідна в даний момент тактична дія.
Головний редактор журналу China Economic Quarterly Д.Стадвелл писав, що якби спочатку Японія, а потім Корея, Тайвань і Китай розвивалися, виходячи з теорій Сміта і Рікардо, світова економіка отримала б чотирьох великих виробників рису, а не високотехнологічних індустріальних гравців. Якщо таким гравцем хоче стати Україна (нехай і локальним), ми не можемо повністю віддати економічну політику на відкуп «невидимій руці ринку».
Цікавий прозорливий висновок був зроблений соціологом Б.Муром ще в 1954 році: «Промислова експансія в СРСР ініціюється майже виключно згори. Якщо політичне джерело промислової експансії зникне або зменшиться, немає нічого, що могло б його замінити». Енергія, яка зробить Україну сучасною індустріальною державою не згенерується сама по собі, без проактивної ролі держави. Не вдасться цього домогтися і без політичної волі, такої, якою володів де Голль.