10 червня. Білокур і Шевченко

10 червня 1961 року померла Катерина Білокур, а через три роки того ж дня відкрили пам’ятник її улюбленому Тарасу Шевченку на Кутузовському проспекті в Москві (скульптори М.ГрицюкЮ.СинькевичА.Фуженко та архітектори А.Сницарев і Ю.Чеканюк).

 

Автопортрет. 1957

У Катерини Білокур був містичний зв’язок із Шевченком, вона вибрала його в Учителі і свою присягу на вірність покликанню художника складала в Каневі, на могилі Тараса.

З листа до Степана Таранушенка (грудень, 1953)

«Та ніщо на мене не вдіяло такого враження як «Кобзар»… Були там всі-всі вірші його вміщені і прози…. А вже малюнки такі були намальовані!.. Ой, Степане Андрійовичу, не можу вам передати, яка то була краса!!! Як узяла я того «Кобзаря» в руки, як глянула на ті чарівні малюнки, як прочитала ті вірші дорогі і прозу (там же він і про художників пише!), так так як ото старі люди кажуть, наче мені хто дання дав, наче ото дроком напоїв, та ще й чисто розведеним! І я мов зрочилась!... От як засіло мені в голову те велике слово художник! І як його вдіяти, і що б вдіяти, щоб носити заслужено те велике слово? А мої папірці з малюнками такі здались мені мізерними та нікчемними, що я їх всі зібрала, порвала, пошматала – і в піч повкидала. Та й думаю: мо’ й справді кажуть мій батько та всі, що, мов: “Не за своє діло, дівко, взялась. Ти дивись, чи в Богданівці є художник? Нема! І не було його зроду-віку! І так само і в навколишніх селах і тепер нема, і не переказують старі люди, щоб і колись були… Отож то й є, що художники зовсім другі люди. То діло велике, на те тре дуже розумної голови та ще й не бабської! І великої школи! Он то що!».

Пам'ятник Т.Шевченку в Москві. 

10 червня 1961 року померла Катерина Білокур, а через три роки того ж дня відкрили пам’ятник її улюбленому Шевченку на Кутузовському проспекті в Москві (скульптори М.Грицюк, Ю.Синькевич, А.Фуженко та архітектори А.Сницарев і Ю.Чеканюк).

У Катерини Білокур був містичний зв’язок із Шевченком, вона вибрала його в Учителі і свою присягу на вірність покликанню художника складала в Каневі, на могилі Тараса. 

З листа до Степана Таранушенка (грудень, 1953)

«Та ніщо на мене не вдіяло такого враження як «Кобзар»… Були там всі-всі вірші його вміщені і прози…. А вже малюнки такі були намальовані!.. Ой, Степане Андрійовичу, не можу вам передати, яка то була краса!!! Як узяла я того «Кобзаря» в руки, як глянула на ті чарівні малюнки, як прочитала ті вірші дорогі і прозу (там же він і про художників пише!), так так як ото старі люди кажуть, наче мені хто дання дав, наче ото дроком напоїв, та ще й чисто розведеним! І я мов зрочилась!... От як засіло мені в голову те велике слово художник! І як його вдіяти, і що б вдіяти, щоб носити заслужено те велике слово? А мої папірці з малюнками такі здались мені мізерними та нікчемними, що я їх всі зібрала, порвала, пошматала – і в піч повкидала. Та й думаю: мо’ й справді кажуть мій батько та всі, що, мов: “Не за своє діло, дівко, взялась. Ти дивись, чи в Богданівці є художник? Нема! І не було його зроду-віку! І так само і в навколишніх селах і тепер нема, і не переказують старі люди, щоб і колись були… Отож то й є, що художники зовсім другі люди. То діло велике, на те тре дуже розумної голови та ще й не бабської! І великої школи! Он то що!». 

Приклад Шевченка, селянина, кріпака, який досяг у мистецтві висот, надихнув Катерину Білокур їхати вступати до Миргородського художньо-керамічного технікуму, де без документів про середню освіту з нею й розмовляти не схотіли. 

Коли до Білокур мав посвататися нелюб, і вона опинилася перед вибором – вийти заміж, відмовитися від мрії, бути, як усі, чи йти за мрією і проти всіх, знову звернулася до Шевченка: «Увійшла в хатину, розкрила «Кобзаря», схилилась до портрета Т.Г.Шевченка, заплакала. А тоді враз, як блискавка мигнула: «Поїду в Канів на могилу Т.Г.Шевченка, поки оце ще світ не зав’язаний”. І далі в тому ж листі до Таранушенка (червень-липень 1954): «Був понеділок і був будень. На могилі не було нікого. І мені така вже воля була - скільки хотіла, стільки й плакала! Так як живому Шевченку розказувала , що як я хочу стати художником, а на цих доріженьках як не терен, то колючки, то камінці гострі. Ой, якби це ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними як чужа…». Повернувшись з Канева додому, Білокур остаточно зробила вибір стати художником. Ця стежка була важка і драматична, але тільки вона давала щастя реалізації дару. І дар, і хрест Катерина Білокур пронесла гідно. 

Квіти за тином. 1935

P.S. 16 червня в «Мистецькому Арсеналі» відкривається велика між музейна виставка Катерини Білокур «Хочу бути художницею».

Український арт-календар Український арт-календар , Спецпроект з історії українського мистецтва
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook