ГоловнаБлогиБлог Антона Дмитриева

10 мільйонів українців – як їх повертати додому

Минулого тижня я прочитав думки шанованої мною народної депутатки Оксани Продан з приводу відтоку людського капіталу. Пані Оксана зводить всю проблему повернення і утримання кваліфікованих робітників до підвищення зарплатні і соцстандартів. Однак направду ситуація більш складна.

Фото: Макс Левин

Моя позиція не спрямована проти пані Оксани чи будь-кого іншого. Просто багато політиків думають, що лише давши купу грошей своїм співвітчизникам у руки, вони вирішать усі проблеми. Це абсолютно не так.

До речі, це тільки за офіційною статистикою 5 мільйонів українців за кордоном – якщо врахувати тих, хто, отримавши візу, вирішив не повертатися і нелегально працює чи переховується, цифра зросте як мінімум до 10 мільйонів. Майже чверть населення України живе не в ній і не хоче повертатися. Чи можна сподіватися, що гідна робота і зарплата тут змінять ситуацію?

Звісно, українці й інші представники пострадянського блоку їдуть на заробітки заради перш за все грошей, які ніколи не отримуватимуть в Україні. Проте, це тільки частина, хоча і велика, того, чому еміграція є привабливішою за роботу в рідній країні.

У більшості країн цивілізованого світу заробітки відповідають рівневі життя, а інфраструктура створена переважно для задоволення потреб населення. У нас лише прибутки середньої руки бізнесменів можуть принести більш-менш комфортне життя. Щодо інфраструктури, особливо медицини, бюрократії, транспорту й освіти, то вона спрямована лише на самовідтворення без урахування потреб людини.

Ті, хто був у далеких країнах, помічали, що чим бідніша країна, тим більше проводів висить між стовпами та натягнуті через вулицю, бо так простіше, не треба багато думати і робити. Те ж саме пропонують і політики – вони ладні дати кожному по десять тисяч доларів замість того, щоб провести реформування країни.

Візьміть, до прикладу, ті самі велодоріжки та велопаркінги, якими так хизується київський міський голова. Чого він не може зрозуміти, то це того, що велодоріжка не може зненацька упиратися у стовп, велопаркінг без велодоріжки виглядає самотнім, а сама велосипедна інфраструктура включає у себе ще і доступ велосипедистів у метро, громадський транспорт і міжміські перевезення. Велокультура у будь-якій країні ЄС, де вона існує, не обмежується наспіх зробленими куцими доріжечками заради іміджу влади.

У тій самій Німеччині, приклад якої так любить наслідувати Віталій Кличко, у громадському транспорті існують спеціальні двері, місця та навіть вагони міської електрички для перевезення велосипедів, інвалідних та дитячих візочків. Звісно, і ліфти на станціях, і пандуси в автобусах у купі із відсутністю сходинок – все зроблено для тих, хто на колесах. У Києві немає жодного підземного переходу, в який можна було би спуститися ліфтом замість сходів. От вам і велодоріжки, які ведуть у нікуди.

Чи ті самі лавочки, які полюбляють багато міських начальників в українських містах пхати замість кіосків та просто так. У більшості європейських міст лавки переважно встановлюють із супутніми смітниками, а місце має тінь чи від дерев чи від будівель, адже під палючим сонцем лавка перевтілюється у пательню.

Цього, звісно, треба вчитися тільки у закордонних вишах, бо більшість українських міст із новими зонами відпочинку уособлюють собою пустелю посеред міста, із хиренькими деревцями та відсутністю банального комфорту. Міська влада начебто і зробила добро – прибрала сміття й антисанітарію, поставивши лавки, проте чи зручно на них сидіти, чи є поряд дерева чи навіс від дощу і смітники – це вже чиновників не обходить.

Європа – це, передусім, комфорт та доступність. Тому в більшості країн ЄС велосипед є нормою, а у нас – розкішшю, бо там велосипедисти цінуються вище водіїв, а у нас навпаки. Чи можна цю проблему вирішити підвищенням зарплати, як думають українські політики?

Або візьміть інший приклад – безпеку, кількість і якість харчових продуктів. Який сенс витрачати навіть великі гроші в Україні, якщо за них ти все одно не отримаєш те саме, що можна отримати за набагато менші гроші у тій самій Польщі? Коли читаєш обгортки (і це якщо виробники пишуть чесно) українських продуктів, здається, що корисніше пити гель для душу, а їсти мило – вони ж бо більш натуральні. А харчові добавки стали ніби обов’язковим атрибутом для більшості товарів харчування.

В якій країні Європи, скажіть на милість, ви знайдете стільки дорогих і при тому не завжди якісних продуктів? Харчові стандарти ЄС, особливо у більш розвинених країнах, не передбачають такої свободи у додаванні «усього, що у хаті» до складу товару. І у цьому є запорука і здоров'я, і лояльності споживачів, і гарантії того, що гроші витрачені не на хімію, а на м'ясо, рибу, сир чи молоко.

Про житло, транспорт, медицину, безбар’єрність середовища у кожній країні можна писати окремі статті, бо усе це пристосовано до потреб кожної людини, а не лише олімпійських чемпіонів, як в Україні. Й усе це у сукупності робить Європу і її рівень життя більш сприятливими для життя, ніж Україну. Не тільки і не стільки гроші.

Ось чому при обговоренні того, як запобігти черговому відтоку кадрів, особливо після запровадження безвізового режиму, потрібно бачити усю складність української проблеми, а не обмежуватися лише грошима. Коли у вас є солідний банківський рахунок, проте жахливі дороги, нестерпні поліклініки, однакові супермаркети, затхлий транспорт і неймовірно дороге уживане житло, - це не робить ситуацію кращою.

Не треба тікати від проблем, ховаючись за точковим реагуванням і епізодичним толеруванням. Якщо політики нарешті зрозуміють, що правдами і неправдами українці скористаються безвізовим режимом, щоб не повертатися сюди, то замисляться серйозно.

Бо ж якщо працездатні виборці мільйонами виїжджають з країни, хто буде голосувати за нинішніх популістів і демагогів через десять, двадцять років? Покоління наших батьків помре, діти не довірятимуть, нас не буде – чи збереже система влади самовідтворення? Якщо ні, можливо, не треба чекати чергової революції і жертв, щоб змінитися?

Більшість політиків та журналістів були в інших країнах, то де раціональні ідеї? Чому критики позірної і неправильної велоінфраструктури не чутно? Чому замість страхової, якісної медицини досі рясніють гасла про підтримку цієї, гниючої і корумпованої системи? Чому поруч із високими тарифами на ЖКГ не чутно про різке збільшення заробітних плат? Це ж Європа, друзі.

Уявляєте, як було би круто, коли, наприклад, Гройсман чи інший прем’єр каже: Завтра ми підвищуємо тарифи на газ і тепло удвічі, але зарплати у бюджетному секторі – у п’ять разів! Чи, наприклад, ми ліквідуємо безкоштовну медицину, але рак й інші важкі хвороби стануть виліковними завдяки зекономленим коштам! Або – завтра ми забороняємо усі маршрутки, збільшуємо кількість громадського транспорту у десять разів і зберігаємо ваші кошти! Звісно, це лише мрії.

Але лише коли ці мрії стануть реальністю, дорогі політики, черги у візових центрах скоротяться. Українці перестануть їхати в далекі краї тоді, коли будуть знати, що за навіть середню зарплатню вони отримають високоякісну медицину, абсолютно безпечні продукти харчування, швидкий та комфортний транспорт, а, якщо будуть економити, то через 10-15 років чесної праці зможуть купити житло.

Про ідею «грошового гелікоптера» варто забути, бо самі по собі гроші не вирішують жодну з проблем, які примушують українців шукати кращої долі. Сподіваюся, колись все-таки наша держава все-таки стане по-справжньому європейською, а не лише з політичної доцільності. Тільки тоді мігранти повернуться і не будуть знову покидати Україну назавжди.

Антон Дмитриев Антон Дмитриев , Журналист, редактор, блогер, живет в Киеве
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook і Twitter