ГоловнаБлогиБлог Антона Дмитриева

Навчитися слухати і чути

Минулого тижня я разом із регіональними журналістами зустрівся із видавцем однієї із провідних німецьких газет. Давно мені не було так соромно. За нас.

Фото: Дарья Бадьёр

Вернер Д’Інка є редактором і одним із засновників «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг» – найбільшого друкованого ЗМІ Західної Німеччини та одного із п’яти найбільших у Німеччині. Розмова мала йтися про управління редакціями, взаємодію із читачами і таке інше. Як завжди буває, українці усе перетворили на багатогодинне скарження на своє життя.

Незважаючи на те, що аудиторія була непересічною – редактори, журналісти, власники ЗМІ – рівень дискусії не набагато відрізнявся від тієї, яку ми звикли бачити у Верховній Раді.

Багато українських журналістів, навіть ті, які позакінчували профільну магістратуру в інституті журналістики київського університету, не те, що не мають професійної етики, а й слабо уявляють собі стандарти журналістської чи, бодай, будь-якої якісної роботи.

Так, наприклад, найчастіше німецькому видавцеві ставили питання щодо української політики, «джинси», взаємодії із партіями та бізнесом, незалежності журналістів та суспільства.

Складно уявити, що відбувалося у голові німця, якому треба було пояснити українським колегам цінності, з якими він зростав і які є аксіомою. Як можна відповісти на питання одеської журналістки, ще й викладача якогось місцевого вишу, що таке журналістська свобода і як Вернер її забезпечує?

Багато хто з українців був за кордоном, але що вони звідти привезли, окрім магнітів на холодильники, якісних речей і пафосних фотографій? Чому європейські цінності не приживаються в Україні при тому, що декілька мільйонів українців побували в Європі і побачили те все на власні очі? Як навчити жити по-іншому?

Так от, на питання щодо журналістської свободи німецький редактор не знайшовся, що відповісти, адже не можна примусити людину бути вільною або забезпечити це. Або ти відчуваєш себе спеціалістом, професіоналом, самодостатньою людиною і це дає тобі свободу, або ти чекаєш, що хтось у черговий раз дасть зайву кістку чи послабить ланцюжок.

Або вимоги наших колег щодо журналістської освіти. Вернер Д’Інка розповів, що головне, щоб той, хто пише, був спеціалістом: пишеш про економіку – будь економістом, про спорт – спортсменом. Якщо ми не пишемо про журналістику, риторично запитав німець, то для чого нам дипломовані журналісти? А візьміть українське ЗМІ – переважно потрібні не спеціалісти, а писаки. При цьому західна преса розвивається, а українська – занепадає. Хтось явно неправий.

Поза тим, це лише поодинокі приклади того, які різні погляди у нас та європейців на нібито однакові процеси. Навіть я був шокований розривом у свідомості між киянами та рештою України, не кажучи вже про, м’яко кажучи, здивування гостя із ФРН. Так, можливо це столичний снобізм або зарозумілість, проте те, як взаємодіють київські журналісти і громадянське суспільство із владою та бізнесом не йде у жодні порівняння із регіональними процесами. Можливо, це тому, що Революція Гідності, за великим рахунком, територіально відбувалася лише у Києві, а свідомості інших людей в Україні були заповнені не реальними подіями і відчуттями, а телевізійними, тому і мисленнєвої революції не відбулося? Не знаю.

Чи, наприклад, питання німцю про його ставлення до української преси, яку він не знає, чи «джинсу». Нам самим складно вже визначити, хто окрім чотирьох-п’яти видань подає об’єктивну інформацію без оціночних суджень, а закордонним колегам – і поготів. Для чого ж виставляти себе у такому світлі?

А чи красиво виглядає, коли журналісти «Сегодня» чи «Комсомольської правди» скаржаться франкфуртському редакторові, що, мовляв, УНІАН – це заказуха, забуваючи розповісти про себе? І поливати брудом українську новинарну агенцію (якою б вона не була) перед Європою, показуючи зайвий раз відсутність толерантності і професійної етики – це така фахова майстерність? Це те, чому вчать на відповідних факультетах?

Жодного питання не було від українських журналістів щодо майбутнього. Інновації, конвергенція принт- та онлайн-редакцій, пристосування роботи та відпочинку до гаджетів типу iWatch, підвищення якості та стандартів діяльності ЗМІ, пошук нових форм та методів роботи – ні, цього ви не почуєте від українців. Основними темами у нас завжди звучать «гроші, гроші, гроші» і «всі погані, все погано, як жити!», а про решту думати ніхто не хоче.

Де і у кого швидко взяти гроші (і, бажано, побільше) – ось це українці люблять. А як провести інновації і пристосуватися до ринку так, щоб споживачі самі бігли віддавати гроші за твій продукт ще й боролися за нього – ого, такі думки виникають лише в поодиноких українських компаніях.

Навіть, якщо ви скажете, що таких компаній вдосталь, то чи багато із них знаходяться у маленьких містах, де своїм прикладом заохочують до внутрішніх змін мешканців?

Коли ви поїдете кудись далеко від Києва чи великих міст, то зрозумієте, як багато нам треба зробити ще усередині держави і суспільства для консенсусу, компромісу і відчуття самих себе.

Ми маємо навчити один одного до того, як ганьбитися перед міжнародною спільнотою і показувати свою неосвіченість і недосвідченість за кордоном. Треба привозити не європейських і світових політиків, експертів, бізнесменів тощо, а збирати киян, львів’ян, харків’ян, одеситів і мешканців інших міст, містечок і сіл, – і говорити, вчитися, сваритися, переборювати себе і розуміти себе. А вже потім виходити назовні.

Коли я слухав журналістів із маленьких міст Дніпропетровщини і Львівщини, Запоріжжя і Слобожанщини, мені здавалося, що ми у Києві реально живемо в іншому світі, не кажучи вже про Європу. Мені так хотілося розповісти їм, що всі їх питання – наслідок відсутності взаємодії, злагодженості, комунікації усередині країни.

Погляньмо правді у вічі – у конкретних питаннях спільного між представниками різних регіонів України не більше, ніж у чорного кольору із білим. І коли ми говоримо про сепаратизм і його попередження, то кожний з нас мав би запитати самого себе, що він зробив для того, аби зменшити відмінності між українцями різних регіонів.

Сепаратизм виростає саме на грунті нерозуміння інших, заздрощів, бажання довести свою окремішність замість пошуку спільних рис. Якщо ми не докладаємо зусиль для об’єднання, розуміння і навчання один одного окрім пустопорожніх і набридлих вивісок «Єдина країна» - то досить складно передбачити гарне майбутнє.

Кияни можуть багато чого навчити мешканців і громади інших міст, разом із тим варто і столичному соціуму прислухатися до регіонів – часто там є ініціативи і починання, які було би чудово застосувати у столиці. Те саме стосується харків’ян, одеситів, львів’ян та інших. Невже це набагато складніше, аніж раз-по-раз шити самих себе у дурні перед закордоном?

Маємо пізнати себе, щоб не соромитися перед Заходом і Сходом. Маємо чути себе і відчувати себе єдиними.

Антон Дмитриев Антон Дмитриев , Журналист, редактор, блогер, живет в Киеве
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook