Замість впровадження реальних інновацій і реформ влада продовжує за всяку ціну подовжувати життя затхлої корупційної неповороткої державної машини, яка вже давно потребує докорінної заміни. При цьому вибудовується красивий інформаційний фасад, покликаний згладити роздратування суспільства тим, що відбувається. Продукується шалений масив інформації про видатну реформаторську діяльність. Альтернативні критичні думки про роботу влади блокуються. Після пафосних промов, цитування крилатих висловів і широких посмішок перед камерами, керівники держави повертаються в совкові малахітові кабінети та продовжують будувати бізнес, зав’язаний на безпосередньому доступі до державної казни, контролю контрабандних потоків та різного рівня випадковості валютних коливань.
Чому так? Питання риторичне. Вірячи безмежним обіцянкам на виборчих дільницях ми піддаємося емоціям і ставимо позначку навпроти особи, біографія якої може містити просто таки кричущі речі. Як от підтримка рішень, спрямованих проти нашої держави, участь в антиукраїнських політичних проектах, численні корупційні скандали і ще багато всілякого бруду.
Інших кандидатур олігархічний консенсус, який панує сьогодні в країні нам не здатен запропонувати. Багаті, бо аморальні – влучно висловилася поважний журналіст. Ця аморальність вправно прикривається солодкими словами і рідкісним виконанням своїх прямих обов’язків, які подаються, як широкі жести і акти доброї волі. Наприклад, підписання президентом того чи іншого закону, прийнятого парламентом, подається мало не як Божа благодать. Хоча це його посадова функція. Натомість, ветування деяких цілком позитивних для народу законів чомусь не подається як подвиг. Чому ж, нехай це теж буде провидіння «святих отців», як от голосування за антинародні зміни до Конституції, котрі позбавляють права більшості громадян на елементарний захист їх прав у судах.
Чомусь олігархічні ЗМІ уникають теми продовження торгових відносин з країною-агресором. Адже не секрет, що такі зв’язки лишаються як на державному рівні, так і на рівні приватних підприємств. Так, Київський і Харківський метрополітен закуповують запчастини у російських компаній, при тому, що є альтернатива і в Україні можна купити дешевше. Оборонна галузь продовжує поставляти комплектуючі росіянам. Більше того, на найвищому рівні контролюються контрабандні схеми на ліні розмежування між українськими ЗСУ і ОРДіЛО (окуповані райони Донецької і Луганської областей). Іноді втручання в роботу цих схем може коштувати життя. Хоча, чого гріха таїти?! Зараз все частіше говорять, що не потрібно цуратися поставок на окуповану територію, слід виплачувати там соціальні виплати, навіть тим, хто воює проти України і підтримує сепаратистські настрої саме з місцевих. А тим часом за все це мають платити українці, як і за підтримку в життєздатному стані бізнес олігархів, який без «підсосу» до державного бюджету вже давно помер би.
На фоні загального безгрошів’я у пересічних громадян, олігархи продовжують укладати вигідні контракти з державою. Вигідні в першу чергу – для себе. Дехто намагається стягнути кругленькі суми через судові інстанції, мовляв, мало. Але це дуже рідко стає темою провідних ЗМІ.
Вся проблема в тому, що наявність коштів на хороших спічрайтерів та медіа допомагає владі створювати віртуальну реальність в Україні. Контроль над телеканалами дозволяє маніпулювати свідомістю і скеровувати її у потрібне для можновладців русло. Влада відволікає суспільство від справжніх причин нинішнього зубожіння та провалу реформ. Через свої інформаційні ресурси заводить українців на манівці і продовжує свою політику.
Олігархи як клас, каста, не розглядають Україну як державу. Для них це територія, за допомогою якої вони заробляють гроші. Прийде момент, коли тут лишиться пустеля і вони спокійно сядуть в літаки і полетять в розвинені країни, де житимуть за рахунок виведених у численні офшори кошти. Тоді вони не будуть вже фальшивити і переконувати нас у своєму патріотизмі через піар-технологів та рекламістів. Тоді вони спокійно залишать цю країну Путіну і Опоблоку.
Будь-які системні зміни, з огляду на це, не можуть бути досягнуті без зміни влади. Дехто каже, що цей фактор не вирішальний. Не вирішальний він, якщо тасується колода, яка вийшла з однієї касти. Для якої Україна – це не держава, а територія. Тому до влади мають прийти люди, для яких Україна не шматок землі, який можна продати, не купка людей, на яких можна заробити та лишити помирати з голоду. А саме держава української нації як найвища засаднича цінність. Яку нова влада буде вмотивована розвивати світоглядно і дбати про велич України у світовому масштабі.