ГоловнаСуспільствоЖиття

До питання про можливий розрив спілкування з Константинополем

Процес консолідації Українського православ’я на базі канонічної автокефалії виходить на фінішну пряму. У РПЦ до останнього не вірили у можливість видання Патріархом Варфоломієм Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні. Усвідомлення реального стану речей прийшло до чиновників Московської Патріархії після візиту Патріарха Кирила до Константинополя. Ціллю візиту було відмінити або хоча б «поставити на паузу» процес підготовки Томосу. Проте, як показали подальші події, візит Патріарха Кирила до Константинополя не приніс очікуваних у Москві результатів. І тоді церковна Москва пішла на свідоме загострення конфлікту.

Засідання Синоду Російської Православної Церкви
Фото: patriarchia.ru
Засідання Синоду Російської Православної Церкви

8 вересня на офіційному сайті Московського Патріархату було опубліковано заяву Священного Синоду РПЦ, де висловлюється «рішучий протест та глибоке обурення» у зв’язку з оприлюдненим напередодні рішенням Вселенського Патріархата призначити двох ієрархів цієї Церкви – архієпископа Памфільський Даниїла (США) та єпископа Едмонтонського Іларіона (Канада) – екзархами Вселенського Патріархату в Україні. Священноначалля РПЦ могло обрати інший, більш конструктивний шлях. А саме, піти назустріч автокефальним прагненням української пастви та почати взаємодію зі Вселенським Патріархатом у справі надання автокефалії Українській Церкві. Але Патріарх Кирил, на жаль, обрав інший шлях – шлях жорсткого протистояння формуванню в Україні єдиної Помісної Православної Церкви.

Хибна стратегія. Але ще більші сумніви викликає метод, що було обрано в цьому протистоянні – оголошення «богословської війни» Константинополю. «У виправдання свого втручання в справи іншої Помісної Церкви, – сказано у заяві Священного Синоду, – Константинопольський Патріарх приводить помилкові тлумачення історичних фактів і посилається на владні повноваження, якими він нібито володіє, проте насправді не володіє і ніколи не володів».

Подібне (безпрецедентне у своєму радикалізмі) формулювання не тільки вкрай сумнівне з богословської точки зору. Це ще й прямий виклик Святішому Патріарху Варфоломію і очолюваній ним древній Константинопольській Церкві. Таким чином, боротьба священноначалля Руської Церкви за збереження своєї юрисдикції над Україною перетворюється у публічну богословську війну проти Константинополя. Війну, яка у кінцевому результаті може призвести до фундаментальних змін у російській церковній свідомості і навіть до трагічної самоізоляції Російської Православної Церкви від життя вселенського Православ’я. 

«Відповідні дії Московського Патріархату настануть найближчим часом», – говориться у заяві Синоду. Але що це за «відповідні дії»? Гарячі голови у Москві вже озвучили деякі такі сценарії. «Найприродніша і найлогічніша відповідь ... це – розрив євхаристичного спілкування», – вже заявив професор Православного Свято-Тихонівського гуманітарного університету Владислав Петрушко.

Владислав Петрушко
Фото: foma.ru
Владислав Петрушко

Не менш радикальним чином висловився інший – цілком офіційний – спікер Московського Патріархату Олександр Щипков, який обіймає посаду першого заступника голови Синодального відділу Московського патріархату з питань взаємодії Церкви з суспільством і ЗМІ. «Патріарх Варфоломій одержимий ідеєю східного папізму, – заявив О. Щипков. – Він мріє стати одноосібним головою усього Вселенського православ’я, по аналогії з Римо-католицькою церквою». Але найбільш вражає те, що у цій самій образливій стосовно Константинополя тональності виявилось витриманим і нещодавнє інтерв’ю «міністра закордонних справ» РПЦ митрополита Іларіона (Алфєєва) телеканалу «Россия 24». «Якщо Константинополь доведе до кінця свій підступний план надання автокефалії, це буде означати, що автокефалію отримає якась група розкольників – заявив владика Іларіон. – Канонічна Церква цю автокефалію не прийме. Ми в Руській Церкві, звісно, цю автокефалію не визнаємо. І у нас не буде іншого виходу, ніж розірвати спілкування з Константинополем».

Митрополит Волоколамский Иларион.
Фото: sib-catholic.ru
Митрополит Волоколамский Иларион.

Отже, церковна Москва знову офіційно заявила, що готова заради збереження своєї влади над Україною піти на схизму з Константинополем і тим самим поставити під загрозу єдність православного світу. Але кому більше може нашкодити такий сценарій – Константинополю чи Москві?

Якщо Російська Церква розірве спілкування з Константинополем, – заявив у вже цитованому інтерв’ю митрополит Іларіон, – то «Константинопольський Патріарх не буде мати вже ніякого права іменувати себе, як він зараз це робить, “головою 300-мільйонного православного населення планети” – принаймні, половина православних його не буде взагалі визнавати». Сумнівне припущення. Адже, як вже писали експерти, надання Томосу Українській Церкві може призвести до зовсім інших наслідків. А саме, до масштабного переформатування світового православ’я, що призведе якраз до зміцнення ролі Константинополя.

Але справа навіть не в цьому. Натхненно змальовуючи жахи, які нібито мають початися для Константинополя після ініційованої РПЦ схизми, митрополит Іларіон замовчує про іншу сторону проблеми. А саме про те, до яких наслідків схизма з Константинополем може призвести для церковної свідомості у самій Росії.

Розрив спілкування з причини, що не торкається питань віровчення – абсолютно неприпустимий. До того ж, він може призвести до згубних змін у церковній свідомості. «Це зловживання євхаристією», – докоряв Російській Церкві митрополит Калліст (Уер) у 1996 році, коли Московський Патріарх у односторонньому порядку розірвав спілкування з Константинополем. Але це богословське попередження, нажаль, було проігнороване. І сьогодні Російська Церква знову готова ризикувати своєю кафолічністю (універсальністю). Причому йде на такий ризик у той момент своєї історії, коли в ній як ніколи сильні ізоляціоністські та етнофілетичні тенденції.

Від 1996 року минуло понад двадцять років. Але що сталося в Росії за ці роки? По-перше, Російська Церква стала де факто церквою державною. А по-друге, РПЦ стала державною церквою у путінській Росії, тобто у державі, в основу якої покладено ідеологію російського нео-імперіалізму. Зрештою, по-третє, перебуваючи під опікою цієї держави, Російська Церкви втратила залишки своєї свободи і сьогодні не здатна приймати будь-які стратегічні рішення без узгодження з Кремлем.

Президент России Владимир Путин и Патриарх Кирилл во время визита в церковь святого равноапостольного князя Владимира в Москве,
27 июля 2014.
Фото: EPA/UPG
Президент России Владимир Путин и Патриарх Кирилл во время визита в церковь святого равноапостольного князя Владимира в Москве, 27 июля 2014.

1996 року, коли етнофілетичні тенденції в російському православ’ї ще не набрали такої сили, справжньої схизми вдалося уникнути. А перерване у лютому 1996 року спілкування було відновлене Московським Патріархатом в березні того ж року.

Але до чого може призвести розрив цього разу?..

На жаль, союз з сучасною Російською державою вже дає свої плоди в Церкві. Християнська ідентичність усе більшою мірою витісняється ідентичністю національною. Псевдоцерковна ідеологія підміняє собою справжню церковність. А «православ’я», що перетворилось на національну релігію, – усе далі відходить від духа і етичних норм Євангелія та фактично перетворюється на універсальний інструмент сакралізації путінської тиранії, надаючи видимість законності найогиднішим соціальним явищам та ідеям – від корупції до ідеології ізоляціонізму.

«Константинополь відпав від чистоти православної віри», – фактично стверджують сьогодні вищі спікери Російської Церкви. Але чи замислюється той же митрополит Іларіон про те, який відгук можуть мати його слова в російському суспільстві, де сьогодні і так достатньо широко розповсюдились ізоляціоністські та націоналістичні ідеї? У сучасній Росії вкрай затребувана ідея патріотизму. Але перетворившись на рупор націоналізму, Російська Церква, нажаль, ризикує, так би мовити, розцерковитися – забути про свою справжню (наднаціональну) природу і про своє справжнє (наднаціональне) покликання.

Політика Путіна для багатьох росіян здається сьогодні безальтернативною. Але рано чи пізно альтернатива Путіну і його державному курсу виникне. Яка доля тоді може чекати на сучасну Російську Церкву?

Політика Путіна для багатьох росіян здається сьогодні безальтернативною. Але рано чи пізно альтернатива Путіну і його державному курсу виникне. Яка доля тоді може очікувати сучасну Російську Церкву?

Чи зможе вона зберегти свій нинішній вплив на суспільство в післяпутінську епоху, коли російській державі більше не буде потрібна «православна» ідея у якості обґрунтування «особливого» (в обхід світовій цивілізації) «російського шляху»?

Фото: EPA/UPG

І Патріарх Кирил, і митрополит Іларіон прекрасно розуміють, що Російська Церква існуватиме і «після Путіна». Але вони недооцінюють стихійну силу російського націоналізму. Але ж, як показує історія, язичницьку націоналістичну стихію, що дрімає у народі, дуже легко «розбудити», але дуже складно згодом «приспати».

Розрив спілкування з Константинополем в 1996 році був майже «прикрим» інцидентом, що стався між Предстоятелями двох Помісних Церков. Але втрата юрисдикційної монополії в Україні може виявитись набагато болючішою для російської церковної свідомості, ніж «естонська криза». Тому розрив спілкування з Константинополем може зовсім інакше переживатися в сучасній Росії, ніж 22 роки тому. Цього разу розрив спілкування може виявитись не віртуальною церковно-дипломатичною мірою, а подією, що має символічне значення для російської національної свідомості. Подією, яка може на довгі роки запасти до народної пам'яті і ще довгі роки спокушати її (пам'ять) вкрай сумнівною ідеєю «російської першості».

Не можна не згадати й про те, до чого може призвести розрив спілкування з Константинополем зі сторони Москви для віруючих Української Православної Церкви. Впродовж десятиліть наша Церква підкреслювала, що вона – єдина церковна структура, яка знаходиться в літургійному спілкування з Константинополем і іншими Помісними Церквами. Але чи зможе зберегтися ця екклезіологічна ідентичність після того, як Московський Патріархат, протестуючи проти Томосу, розірве спілкування з Константинополем?

Без сумніву, в Україні лишаться єпископи, священики та віруючі, які будуть слідом за Москвою декларувати, що «греки відпали від істинної віри». Але абсолютно ясно, що це буде найменш освічена частина кліру та пастви. Якою буде доля цього сумнівного «залишку»? І чи зможе така – заснована на ідеології православного фундаменталізму – церковна структура зберегти свій вплив на українське суспільство?

Перейнятися цими питаннями церковній Москві варто вже сьогодні – до того, як ідея «відпадіння греків» почне жити своїм життям в російській церковній міфології. 

Александр Драбинко, митрополит Переяслав-Хмельницкий и Вишневский
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram