Який єдино можливий діагноз у ситуації, коли співак з іншої країни, до того ж, країни, яка просто зараз веде війну з твоєю власною, удостоюється ревного плачу — і ще ж якби мав якісь заслуги перед Україною чи якось особливо виділявся для всіх, крім його прихильників? І при цьому поет, який відсидів у таборах і загинув просто за те, щоб бути українцем, розмовляти українською мовою, писати поезії світового рівня цією ж таки мовою — залишається виключно на рівні офіційного та елітарного дискурсу. Для широкого загалу він як був Великим Неприсутнім, так і залишається. А людина, яка звертає на це увагу, причому цілком коректно, отримує всі можливі відра багна на свою голову. Істеричність реакції більше говорить про крикунів, ніж про автора посту, Висоцького, Цоя і всіх решту. Це Франкове — “Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусок сала”.
Діагноз поставлено. Але ним справа ніяк не обмежується. Бо, як у в кожній спонтанній реакції, цікава не стільки сама реакція, скільки її сила і ті “приховані течії”, які вона оголює. Сама емоційність, вибуховість реакції, легкість, з якою авторові приписували те, чого він і на гадці, мабуть, не мав — це тільки свідчення того, що автор попав у сам нерв. У саму ціль. Зачепив те, що болить.
Слухаєш ці верески і хочеться доспівати за Іваном Сірком: “Ну, йдіть плодить яничарів, бісовії діти!”. Бо жодна комунікативна помилка не дасть такого вибуху. А навіть і дасть, то він не буде настільки істеричним, не шукатимуть виправдань і пояснень своїй позиції з такою силою. Причому половина цих пояснень насправді є демонстрацією того, що початковий діагноз був абсолютно правильний.
На підсвідомому рівні українці асоціюють себе з Висоцьким і Цоєм, а не з... гаразд, полегшимо задачу: пошукаємо серед українських митців такого ж плану (все ж Стус — рівень елітарний, а Висоцький — масовий). І? Естрада з Зінкевичем і Яремчуком не підійде — інший стиль. Сучасні українські музиканти-барди — теж ні: все ж інша епоха й інші умови, порушено принцип історичного аналізу — порівнюй рівноцінне. І за жанром, і за ситуацією . І, знов-таки, вийде, що українські барди з'явилися уже наприкінці 80-х. Василь Жданкін, Едуард Драч. І громадянська лірика чи лірика особиста не про любов — з'явилася теж тоді. І тоді ж зміг творити, як бард і поет, скажімо, Віктор Морозов.
Тож авторка карикатурної альтернативи, сформульованої більш-менш так: “то що, якщо я слухаю Висоцького, а не гурт “Соколи”, то я вже й не українка?” — мимоволі втрапила в ціль. Бо до кінця СРСР українець не мав шансу на різнобічний, різножанровий продукт рідною мовою. Якщо своє — то тільки щось з віночками, шароварами, галушками, над річкою, під вербою... У таку парадигму прекрасно вписувався, скажімо, вірш Михайла Старицького “Вийди, коханая, працею зморена...”, але зовсім не вписувався його ж твір “Оборона Буші”. А тим часом на Поділлі досі розповідають легенду про сотничиху Зависну, яка воліла підірвати фортецю, загинути самій, та не здатися.
І Стус не вписувався. Бо — демонстрував українськість, Самість. Яка не потребувала вищості російської культури. І жодної іншої. А українець мав бути лагідний і незлобний, його культура мала вкладатися у рамки, визначені для неї “старшим братом”, і бути завжди вторинною
І демотивуючою. А тим часом протиставлення “Стус — “Соколи” не єдине. Дискусанти згадали і шкільну програму з усіма її волами, які ревуть і не наревуться, і Катерину, і всі інші трагічні образи програми з української літератури. Усе це з підтекстом — погляньте, яке убозтво. Так, до шкільної програми з літератури багато претензій, але сама по собі постановка питання у даному контексті — типово постколоніальна. Коли “своє” апріорі виставляється гіршим, ніж чуже — це постколоніальний світогляд. А коли ще й зумисно для порівняння з власної культури вибираються пласти, які або набули деформованого вигляду під пресом тоталітарної імперії, або в принципі призначаються для “нижчих” поверхів культури — то, відверто кажучи, складно підібрати визначення.
Продовження цієї думки — а Висоцький он які протестні вірші писав. З чисто практичної точки зору — Стус теж писав дуже навіть протестні вірші. І де опинився? На зоні. І там і загинув. А тим часом Висоцький концертував, і грав, і виїжджав за кордон. Бог з ними, концертами і виступами — але як можна було у радянський час виїжджати за кордон і не бути близько знайомим з компетентними органами? Заради справедливості — це вже зауважили і без мене, і, як не шукай пояснень —“осад лишається”.
А може, протестуючий Висоцький тим і влаштовував радянську владу, що його протест був демотивуючим. Це не бунт, це не готовість до спротиву. Це переживання трагедії зламу. Коли бачиш, що треба чинити опір, коли не можеш згодитися з тим, що бачиш, але й усвідомлюєш своє безсилля. Це типово “російський” спротив — коли влада сприймається як неминуче стихійне лихо, яке все одно зламає.
І залишиться тільки сидіти у “баньці”, вибираючи між білою і чорною. Або метатися у загорожі, як вовк під прицілами, мріючи, щоб стало духу рвонути через прапорці — у реальності таке трапляється надзвичайно рідко. Висоцький — це лірика загнаного вовка, лірика юнака, чию молодість зламав табір або ж убили безглузді атаки на безіменні висоти. І який позбавлений навіть пам'яті — “На наших могилах не ставят крестов...”. Залишається тільки перелякано здивуватися — яка ж то мертвечина була в епоху пізнього Брежнєва, що просте згадування про масову трагедію, проста спроба саморефлексії без найменшої згадки про винуватців того всього — уже вважалася винятковою непокорою, напівдисидентством?...
Ключове тут — безнадія і власна об'єктивна безпорадність перед лицем стихії. Це не спротив, це проживання травми. Адже, за даними фахівців, особистість травматизується у момент, коли розуміє власну безпорадність. Коли її позбавляють власної волі. У такому варіанті Висоцький прекрасно підходив на “віддушину” для випуску пари елементарного незадоволення і був доволі зручним інструментом для держбезпеки. Навіть якщо сам цього і не підозрював.
Порівняйте зі Стусом:
“Боже, не літости — лютости,
Боже, не ласки, а мсти!
Нам розірвати пута ці,
Ретязі ці рознести!...”
Або: “Як добре те, що смерті не боюсь я,
І не питаю, чи важкий мій хрест!
Що перед вами, судді, не клонюся,
В передчутті недовідомих верст”
Це зовсім інший спротив — свідомий, впертий, побудований на внутрішньому моральному законі. Той, хто йде шляхом цього спротиву — він чітко знає, з чим бореться, він свідомий, що ворог нещадний. Він тільки просить у Бога стійкості й завзятості: “Тож дай мені — дійти і не зотліти! Дійти і не зотліти — дай мені!”.
І в українській неколоніальній культурі Стус не єдиний. Ось іще зразки: “Йде січове військо В боротьбу криваву Як поборем вороженьків, Здобудемо славу!” (УСС); “Войська Запорозького воїн знаменитий Вооружен доблестю Отчизну хранити” (Гетьманщина), “Ми за нашу Україну будем битись до загину!” (Визвольні змагання). Ті, хто співав ці пісні — у реальності йшли в лобові атаки і, бувало, пробиралися пішки через цілу Європу. Щоб вступити добровольцем у ряди української армії. Була і спокійніша емоційно версія: “Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами. Нехай ідуть до чорта всі з розпукою й сльозами.” Це — Іван Багряний. Пройшов 2 роки слідства у Харківській тюрмі у 1938—1940 рр.
Заради справедливості та чистоти експерименту — були і в російській культурі пасажі такого свідомого опору, який корінився у власній моральній правоті й чіткому розумінні, хто є хто.
Ось зразок — чи впізнаєте автора, знавці і поціновувачі радянської культури спротиву:
“У какой бы не встал я заплеванной стенки
Все равно буду петь, не склонив головы
Проклинаю любые на свете застенки
Безразлично — Сантьяго, Афин иль Москвы!”.
І ще: “я тридцать лет вынашивал
Любовь к родному краю
И снисхожденья вашего
Не жду и не теряю.”
Перший з них — Віктор Нєкіпелов, який згорів від раку горла у радянських тюрмах. За розповідями М. Мариновича, лікарка, яку покликали у момент приступу, відповіла: “Антисоветчиков не лечим!”. Другий — Борис Пастернак, якого змусили відмовитися від Нобелівської премії і фактично зацькували.
Тож вітаю у царстві постколоніалізму, посттоталітаризму і колективної травми, яка вирвалася невротичним схлипом, без розбирання дороги логіки.
Є в цій усій історії і прагматична сторона. Уже згадувалося, що в цьому контексті є запитання до програми з української літератури і способів її подачі. Коли обговорювали це, а також тему “протестності” Висоцького з другом з Центральної України, який на кільканадцять років від мене старший, він сказав мені: “Олесю, але ж ми цього всього не знали, я про Стуса вперше почув по “голосах” у 1985 році!”. Справді — якщо на Західній Україні збереглися якісь осколки, то у Центрі й на Сході — “випалене поле”. Нема на чому сіяти, нема від чого відштовхуватися. Не будь цієї війни на Сході — то і далі не було б. У якийсь момент відчула себе, наче член Похідної групи і автор звіту з Центральної України влітку 1941 року — ми знали, що погано, але не знали, що настільки погано. Але це був 1941 рік, ще багато пам'ятали.
Станом на 1991 рік із загальної пам\'яті вирвали з кров\'ю величезні культурні епохи й образи, запхали у “село-плахту-вареники” — навіть червоної калини там не було, були абстрактні “вишневі садки”, висловлюючись образно. Святе місце порожнє не буде — прийшов Висоцький. Не було б його — прийшов би хтось інший. Бо на сторожі цього стояв страх, який виростав з пам\'яті про репресії.
Особливо зворушують плачі за “порушеним приватним простором”. Поминаючи очевидну для всіх, хто торкнувся теми, комунікативну помилку — адже у стартовому пості не було ні півслова про те, що кому слухати чи не слухати, знов-таки той випадок, коли реакція більше каже про тих, хто реагує, ніж про будь-що інше. Приватінсть тут таки зачеплена. Але у опосередкований спосіб. Ніхто нікому не диктує, що слухати-читати і чим захоплюватися. Але коли приватне шляхом постів у соцмережах виноситься назовні, воно стає частиною публічного, а власник отого приватного стає співвідповідальний за публічний простір. І ніяк інакше. Знову Франко: “Пам'ятай лиш, що на тобі міліонів стан стоїть І за долю міліонів мусиш дати ти одвіт!”. Усі форми втечі від цього за правами на приватність, обурення у відповідь на прохання про уточнення своєї позиції, нарікання, що вимагають звітувати за висловлене і принаймні не говорити сьогодні протилежне вчорашньому — це все ні що інше, як небажання брати на себе отой обов'язок щодо інших. А, враховуючи, що досить часто авторами таких пасажів виступають люди, які за освітою і способом мислення можуть претендувати на місце еліти, а тим часом демонструють бажання мати права еліти, а відповідальність обивателя — то можна констатувати, що знаменитий пост “про Висоцького” несподівано оголив ще й розміри дееелітизації. Ще одного злочину тоталітарної імперії. А Висоцький — тільки свідок і реагент, тобто речовина, за допомогою якої перевірили у даному разі наявність хвороби.