Боротьба за Київ була запеклою і багатогранною. Від блокування кранів і до судових процесів, від мистецьких акцій до бійок з тітушками забудовників. Ми побували всюди – говорили у телестудіях і мовчки сиділи в СІЗО, виступали на всесвітніх подіях ЮНЕСКО і лежали з травмами по лікарнях. Ми вивчили прізвища суддів та імена чиновників ООН, запам’ятали ходи у міністерства та адміністрації, прочитали КПК та КК. Було все.
Але ніколи, ніколи ще ми не стикалися з такою байдужістю до нашої справи, як зараз. Мова не про чиновників та політиків – ми звикли до того, що і умовно «наші» урядовці при Ющенкові насилали на нас міліцію, і що за часів Януковича ніякого співчуття до нас не було.
Мова про набагато більш важливу річ – про активну частину суспільства. Коли влада погана – це не так безнадійно, безнадійно – це коли громадяни втратили бажання боротися за спадщину, за історичну пам’ять та національну ідентичність.
Пару географічно близьких до Андріївського прикладів.
Приклад 1. Будівельні роботи на Гостиному дворі зупинилися приблизно у період після невдалого штурму Майдану 11 грудня. У квітні 2014 року було отримано рішення про скасування дозволу на будівництво. У липні першим рішенням новообраний склад Київради позбавив забудовника права на земельну ділянку. Було скасовано рішення Кабміну Азарова щодо позбавлення Гостиного двору статусу пам’ятки. Це все відбулося завдяки зусиллям нечисленних активістів – адвокатів та тих, котрі потрапили у владу, зокрема, автора цих рядків. Зараз Фонд державного майна намагається через суд скасувати право підприємству Андрія Кравця, «завгоспа» Януковича, орендувати Гостиний двір (це державне майно). Ми ще у 14-му році зібрали необхідні кошти та матеріали для консервації будівлі , але орендар до сих пір не пускає на територію, щоб порятувати споруду, поки не буде рішення суду. Київська влада наразі зберігає саркастичний нейтралітет. На суди ходить лише невелика жменька активістів, і судді виносять «некрасиві» рішення – перша інстанція відмовила ФДМУ. Завгосп Януковича і далі контролює Гостиний, поки кияни сплять.
Приклад 2. Капличка московського патріархату коло фундаменту Десятинної церкви.
Існує з середини 2000-х, завдання її – захопити територію фундаменту Десятинної, побудувати на цьому сакральному місці храм Московського патріархату. Добре фінансується, при Януковичі вона розрослася до капітальної споруди, по міністерствах і відомствах тоді гуляли проекти «відновлення» Десятинного храму під егідою УПЦ МП. Капличку намагалися знести (атаку відбивали «казачки»), вона горіла (не згоріла, її відновили).
«Андріївсько-пейзажна ініціатива», громадська організація активістів-містозахисників, в котру входить і автор, у 2015-му здійснила так зване трасування фундаменту Десятинної – було відновлено обриси фундаменту церкви, облаштовано територію, екскурсійні доріжки. Фундамент відкрито для споглядання туристам, тепер ця територія придатна для відвідування з екскурсійною метою. Тепер збудувати щось на фундаменті буде проблематично, сенс існування каплички щезає, пастви туди ходить у рази менше. У поліції лежить заява щодо кримінальної справи за фактом крадіжки у особливо великих розмірах електрики цим нелегальним МАФом. Щоб справа зрушила з місця, потрібен публічний тиск на правоохоронців і київську владу – адже саме київське комунальне підприємство зараз безкоштовно забезпечує капличку за наш з вами рахунок. Але, враховуючи вкрай млявий інтерес до таких заходів у мережі, це наразі проблематично.
Зараз можна спостерігати, як велика кількість небайдужих людей у контексті подій навколо будівництва театру на Андріївському узвозі, риторично питає у соцмережах – а що з Десятинкою? А що з Гостиним? Мені у відповідь хочеться спитати – а де ви були ці два постмайданних роки? Адже не всі воювали-волонтерили (якраз ця категорія в курсі).
Якби проекти із захисту міста, подібні до цих двох прикладів, були наповнені увагою рядових громадян, то активісти могли б легко підштовхнути владу до необхідних дій – тим більше, що у пам’яткоохоронного активу всередині влади є багато союзників. Однак нині нема тисяч людей, котрі приходили на Гостиний у 2012-му – з ними ми добилися б усіх необхідних рішень, і Двір би відновили. Немає навіть тих остень, котрі приходили на акції щодо каплички – з ними також легко було б добитися переносу «церкви» на іншу ділянку (на це є гроші!).
Боротьба із забудовниками потребує колосальної кількості ресурсів. Адже кожен забудовник – це корпоративна машина з великими грошима, дахом у владі та політичних силах, з адвокатами і силовиками – і таких корпоративних машин сотні по Києву. Кожне будівництво – це клубок юридичних проблем. Ресурс на боротьбу потрібен величезний.
Звісно, у першу чергу винувата влада, але влада була погана завжди. Нинішня ж суспільна апатія (втома від масових вуличних акцій? Війна, розруха?) призводить до того, що у активістів немає ресурсу на захист київської спадщини. Тому і трапляються такі прикрі «несподіванки», як зараз на Андріївському узвозі.