ГоловнаСуспільствоЗдоров'я

Доступ до дітей в реанімаціях: два погляди на одні двері

Якщо дивитись на вхід до Центру кардіології та кардіохірургії лікарні “Охматдит” зверху (а це можна зробити, заглянувши через скляні куполи на стелі знадвору), то весь прямокутник приміщення перетвориться в безкінечний потік рухів. Ходять ноги в черевиках, бігають бахіли, домашні тапки пірнають у жовтий пакет. Йдуть додому. Білий халат щось пояснює втомленим і заведеним за спину рукам. Ймовірно, маминим. Руки білого халату щось зважують, викладають якусь медичну правду. Поруч, дві інші, сильні і впевнені, носять-гойдають когось зовсім крихітного - синій костюмчик, біла шапка - вчать літати.

Фото: Надія Швадчак

Всередині багато кольору, мало звичного лікарняного запаху. Завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії новонароджених Сергій Чернишук запрошує до свого невеличкого кабінету.

Відколи він тут працює - з 2004 року - реанімація є відкритою для батьків. Вони можуть відвідувати, годувати та проводити найпростіші масажі своїм дітям. Тобто, бути в одній з лікарями команді.

Але раніше тут було, як і в інших реанімаціях. Батьки, якщо і мали доступ, то вкрай рідко. “Раніше” тривало доки попередній завідувач, а зараз головний лікар, не поїхав на стажування до США, де двері перед батьками не зачиняють. Вирішили не зачиняти й тут.

В Україні батькам не заборонено відвідувати і бути з дітьми у реанімації. На практиці все залежить від головного лікаря або окремих лікарів, які жонглюють рішеннями “впускати” чи “не впускати”. Тому фонд “Таблеточки” написав і передав МОЗ наказ, який зобов’яже всі лікарні відчинити батькам двері до реанімацій. 28 березня у сюжеті ТСН заступник міністра охорони здоров’я Ігор Перегінець обіцяв, що наказ буде підписано за два-три тижні.

Проте, на думку Сергія Чернишука, в Україні постійний доступ до реанімацій, як у США - поки що неможливий. І причина насамперед у приміщеннях.

- Там кожен пацієнт знаходиться в окремій палаті або відокремлений від інших. У нас відділення має загальний зал, де розташовані від трьох до восьми пацієнтів. На постійне перебування батьків просто немає місця.

Сергій Чернишук
Фото: Надія Швадчак
Сергій Чернишук

Одягаю бахіли і зелений халат. Йдемо дивитись. Зараз у палаті лише немовлята і медсестри, які перешіптуються за столом навпроти вікна. Між ліжками справді мало простору - вистачить для одної людини. Тишу розбиває різкий ритмічний звук апаратури. Ніби камертон для декількох маленьких сердець. Думаю, що всі реанімації насправді мають двоє дверей. І добре, коли ті, що з сторони життя, відчинені. 

- Ми впускаємо батьків, якщо стан дитини стабільний. Дозволяємо годувати і робити найпростіші масажі, щоб батьки відчували, що приймають участь у лікувальному процесі, відчували свою важливість і причетність.

Сергій пояснює: матері зазвичай знаходяться в стресі і переживають, а коли заходять до палати і бачать дитину - стає легше. Крім того так вони отримують більше інформації, у них краще складається пазл про лікування і стан дитини. “Коли не бачиш, що відбувається, уява малює такі картини…” - зітхає Сергій, маючи на увазі страшні історії про чорних трансплантологів.

- А на дітей батьки діють як заспокійливе, - зауважує лікар. - А для персоналу їх присутність означає додатковий контроль, незручні питання і більш об’єктивне оцінювання. Бо батьки одразу бачать усі недоліки і вказують на них. Це дисциплінує. Якщо лікар ставиться до роботи правильно, то з батьками чи без, виконує її належним чином. Це лише для недбалих проблема.

Фото: Надія Швадчак

Ми повертаємося у кабінет. Тут часто дзвонить телефон і стукають у двері. Сергій відволікається на хвилинку, але продовжує пояснення.

В інших лікарнях (та й в інших відділеннях “Охматдиту”) відмовляються впускати батьків через ризик інфекцій. Вони є двох видів: внутрішньо і позалікарняні. Для важкого хворого будь-яка інфекція небезпечна, але позалікарняна зазвичай чутлива до антибіотиків і легко лікується. Але головне - її легко обмежити миттям рук. “Це не причина не пускати батьків”, - наполягає Сергій.

- Не пускати нікого, можливо, припустимо лише для онкореанімацій, там, де є хіміотерапія, яка знижує імунітет, і будь-яка інфекція може бути фатальна, або в опікових центрах. Там справді, що менше людей, то краще.

Фото: Надія Швадчак

Сергій не згодний, що у відкритих реанімаціях спілкування з батьками більшає. Зауважує, що це в будь-якому випадку важлива частина лікарської роботи, тому реаніматологам необхідно бути трішки психологами і часто заспокоювати відвідувачів. Колеги якось підрахували, що Сергій 2,5 години без упину розмовляв з родичами пацієнтів.

Він визнає: це велике фізичне і психологічне навантаження. І є різні люди. Але навіть коли батьки ведуть себе неадекватно, вони мають на це право, враховуючи ситуацію, в якій знаходяться. Доводиться працювати за принципом: “Будь тим лікарем, до якого б ти хотів потрапити”.

Свій спосіб розмови з батьками Сергій виробив методом спроб і помилок. Але зауважує, що якби були якісь курси, лікарям, можливо, було б трішки легше. Зрештою, на відміну від більшості лікарень в Центрі кардіології і кардіохірургії є штатний психолог, який спілкується з батьками.

- Але психолог не може вирішити тих питань, що я. Він не знає, що з дитиною. - розсудливо каже Сергій. - Знаєте, серед медичних спеціальностей найбільше піддаються професійному вигоранню лікарі-реаніматологи, тому серед них найбільше самогубств.

Комета

- Біль, незнайоме місце, запахи, люди в масках, аналізи, уколи. І ще й нема мами. От що б ви відчули? – запитувально підіймає брови Іра, співзасновниця ініціативи «Бути поруч. Реанімації, дружні до дитини» . – Що вас кинули і ви нікому непотрібні! Зате мамине слово, голос, дотик, рідний домашній запах - це заспокоєння. Ця безумовна любов - те, чим лікують.

Іра
Фото: Надія Швадчак
Іра

Півторарічний син Іри потрапив до лікарні близько півроку тому після нещасного випадку. І вже півроку Іра прокручує в голові ті чотири тижні, які він пробув у реанімації. Зараз вона розуміє, чому спочатку лікарі мало впускали її до сина. Стан дійсно був дуже важким. Але в перші дні думала інакше:

- Уявіть собі горилу, яка щойно народила, і у неї намагаються забрати дитину. Уявили? Я відчувала справедливу агресію і страх від того, що не знаю, жива дитина чи ні, скільки проживе, що з нею роблять. І тоді виникала злість на себе, що не можу нічого вдіяти, і на лікарів, які мене не впускають, і на весь світ: чого так сталось.

Іра порівнює той стан з в’язницею: коли ти сам на сам з проблемою і з системою. Але згодом вона випросила право годувати сина: давати суміш з шприца. Так легше було і їй, і медсестрі: 5-10 хвилин та могла посидіти або зайнятися іншою дитиною. Потім Іра наполягала, щоб її впускали надовше. Впускали. Надихнувшись Іриним прикладом, частіше почала приходити також інша мама в палаті.

Ще коли син лежав у реанімації, він часом реагував на спів мами – у нього підвищувався пульс.

- Я йому розповідала, що в цьому світі є стільки прекрасного: світанки, заходи сонця, дружба, сім’я, картини, музика. І так в розмові я вирішила, що хочу подарувати йому живу музику. І мені дозволили.

Іра розмістила оголошення у Facebook з проханням допомогти. Через якихось спільних знайомих знайшлась Аня, тепер вона з Ірою займається ініціативою “Бути поруч”.

- Одна жінка казала, що є діти-комети. Вони прилітають зовсім ненадовго, але після себе завжди залишають слід. – Ірині очі наповнюються сльозами і вона поспіхом підіймає руку до обличчя.

У неділю відбувся тихий концерт. Піаніст більше години грав на синтезаторі у палаті.

Аня каже: «Було відчуття, що з концертом встигли». Комета зникла в понеділок.

- Я довго мучила себе цими «якби-якби-якби». Але вийшло, як вийшло. І це для мене стало стимулом створення чогось на честь сина, - Ірин голос тремтить.

Тихий концерт, організований за допомогою <<Бути разом>> в Рівненській обласній дитячій лікарні
Фото: www.facebook.com/paul.silkovskyi
Тихий концерт, організований за допомогою <<Бути разом>> в Рівненській обласній дитячій лікарні

Так власне й виникла ініціатива «Бути поруч». Аню привело до неї не лише повідомлення у Facebook. З проблемою доступу батьків до реанімацій вона була знайома ще у 2007, коли працювала журналістом.

- Пройшло вісім років і я зрозуміла, що нічого не змінилося. Тоді подумала: “Хто ж, як не я?” - сміється. - Треба щось робити самим. У кого яка доля - кому лікування допомагає, кому ні. Але присутність батьків обов’язкова.

Щоб відкриті реанімації в Україні стали реальністю, насамперед потрібно інформування. Тому жінки взяли за зразок брошури для батьків у британській клініці з описом основних маніпуляцій, обладнання і функцій персоналу: хто за що відповідає, і передають їх лікарням. Бо батьки в стані стресу не в змозі запам’ятати, що їм говорить лікар і часто взагалі не розуміють, що відбувається. «Хтось бачить надріз і думає, це органи вирізали. Різний рівень освіченості», - знизує плечима Аня.

У подальших планах Ані та Іри - листівки психологічної допомоги для родичів: про те, що робити, як допомогти, і чого не варто казати батькам. Так само важлива робота з лікарями.

Аня вважає, що наказ МОЗу змусить лікарів пускати батьків, але не змінить лікарський світогляд, а це в свою чергу вибудує взаємну довіру між батьками і лікарями. Коли лікар довірятиме батькам, вони зможуть спокійно поміняти підгузник чи провести масаж. Коли батьки довірятимуть лікарю, то знатимуть, що він зробить все необхідне, щоб врятувати дитину, - розмірковує Іра.

- Ми не знаємо, яка дитина може опинитись в реанімації. Зараз у вас все добре, і дай Бог, щоб так було, але ви можете внести свою лепту, щоб реанімаційні відділення були відкриті. Це як на Майдані - хтось приніс ковдру, хтось фарбу, бинти, хтось просто був. Так само з реанімаціями: хтось докладеться фізично, хтось матеріально, хтось знайде інформацію, хтось допоможе надрукувати, хтось принесе хороші історії…

«Бути поруч» - це не тільки про батьків, це й про тихі концерти, відвідини родичів, якщо потрібно – священиків.

- Серед лікарів зараз є великий спротив, тому потрібні аргументи, апелювання до західного досвіду і питання: «Чи хотіли б Ви, щоб Вас не пускали до власної дитини?»

В Рівненській обласній дитячій лікарні
Фото: www.facebook.com/butyporuch
В Рівненській обласній дитячій лікарні

Червона лінія

Щоб поговорити з завідувачем відділення анестезіології та інтенсивної терапії дитячої лікарні у Києві, потрібне терпіння. Щоб дочекатись поки дозвіл від КМДА спуститься через Департамент охорони здоров'я до головного лікаря. А вже той дасть завідувачу право на слово. Для чого потрібен цей ланцюжок - зрозуміти важко, але доводиться його проходити.

Я проходжу його вже в лікарні. Тут, на першому поверсі, під кабінетом головного лікаря сонячному весняному дню вимкнули світло. Власне, вимкнули вікна. Їх в довгому коридорі зовсім немає. Підлогу розрізають вузькі промені з де-не-де прочинених дверей.

Дзвоню і запитую у Департаменту, чи не можна збільшити швидкість руху дозволу. Департамент каже, що намагається допомогти. Він на зв'язку з головним лікарем, але завідувачі двох відділень анестезіології та інтенсивної терапії зараз зайняті. І Департамент резонно зауважує, що лікарі рятують життя і не зобов’язані роздавати інтерв’ю, коли хоче журналіст. Я погоджуюсь і залишаюсь чекати. Підіймаюсь по сходах повз жінку, яка дбайливо розкладає на підвіконні дитячі книжки. Шукаю реанімацію.

Дістаюсь на останній, шостий поверх, де на дверях кричить червоною фарбою напис “СТОЙ”. Можливо, саме від цього заклику завмерли на різному часі три лікарняні годинники.

Можливо, саме тому тут чомусь зовсім нікого немає. Несміло переступаю поріг. Опиняюся у коридорі. Самотня товста червона лінія відмежовує близько метра підлоги від стіни. Стає зрозуміло, де палата реанімації. Лінія здається настільки виразною, що об неї можна спіткнутись. Ліня повторює і наголошує: “СТОЙ”.

Фото: Надія Швадчак

З палати виходить жінка в бахілах і шапочці, загорнута в халат. На руках дитина. “Ось мама, ось син. Вони разом минули цю страшну лінію, - думаю. - Тобто це можливо”.

Повертаюся на сходи, до світла і весни за вікном. Минає друга година чекання. Раптом з коридорної тьмяності визирає весела лікарська шапка вся у дитячих візерунках. Окуляри, які тримаються на кінчику носа, роблять лікаря схожим на казкаря, але, схоже, йому тут мало казково.

- Кого ви чекаєте?

- На дозвіл Департаменту охорони здоров'я. Хочу поговорити з завідувачем відділення.

- А про що? - цікавиться весела шапка.

Пояснюю: раптом МОЗ підпише указ про вільний доступ батьків до реанімацій - що тут зміниться? Що тут про це думають? Думають же ж?

Лікар запрошує до кабінету. Очевидно, у нього таки є десять хвилин для розмови. Але від запису на диктофон відмовляється, проблем і так вистачає, а ще він дуже сумнівається, що я отримаю офіційний дозвіл на розмову.

Сідаємо в кабінеті. Запитую, як у реанімації з доступом батьків до дітей. Лікар від прямої відповіді ухиляється. Але каже так:

- Якщо я бачу, що дитина помирає, то сам екіпірую батьків і впущу у палату. А так… Створіть умови! - очевидно адресує свій заклик МОЗу лікар. - Чому ми маємо купувати за свої гроші засоби гігієни? І крім того, тут своїх інфекцій вистачає, так ще й батьки прийдуть кашляти! Або ще таке буває: кажу, в якому стані дитина, а вони непритомніють під дверима! А що буде, коли впущу? - емоційно розводить руками.

Зауважую, що бачила, як виходила з палати жінка з дитиною.

- Та це лікар! І більше того - дитина її.

- То що буде, якщо МОЗ підпише наказ?

- Знайдемо спосіб. Наприклад, скажу, що батьки самі винні в тому, що сталось. І не захочуть заходити.

- Жорстоко.

- Як?! Якщо дитина два тижні багато п'є, втрачає вагу і до нас надходить в комі… Як я можу казати інакше?! Знаєте, на все завжди є два погляди.

Два погляди на одні й ті ж зачинені двері.