Кіборги: заручники міфу

Я не хотіла нічого писати про кіборгів. Бо для мене ці дні – це не тільки про пам’ять. Вони про відповідальність. Про нашу відповідальність. І про мою особисту. Про усвідомлення небезпеки бездумного піару на війні. Про осмислення того, що ми відповідальні за створені міфи. І ще про багато-багато речей.

Фото: Ольга Решетилова

Я все чекала, що хтось про це скаже. Але пішло якось не туди… Ми все більше про власні спогади і відчуття. Але не про власну відповідальність. Тому пишу.

Багато хто з нас розумів, до чого йдеться в ДАПі. І я розуміла. І вже рік живу з відчуттям того, що зробила недостатньо, щоб зупинити трагедію. Що була не надто наполегливою. Не достатньо переконливою.

ДАП був гарячою точкою з травня 2014 року, коли його відбив 3 полк спецназу і утримував спільно з 93 бригадою і ПС. Але на тлі інших страшних подій літа 2014-го він особливо не виділявся. Про ДАП заговорили в фб і ЗМІ після першого Мінська, коли на фронті ситуація відносно стабілізувалася, а в аеропорту тільки загострювалася. Для чого Україні був цей об’єкт, спірне питання. Але ще тоді, восени 2014-го, про відступ взагалі не йшлося.

Міф про Кіборгів почав народжуватися в жовтні. Пам’ятаєте, по фб гуляв пост якогось сєпара, де він називає захисників ДАПу Кіборгами? За однією з версій, цей пост – «розробка» Управління інформаційних технологій Міністерства оборони. Чия б це технологія не була, але міф про Кіборгів почав набирати оберти. Саме тоді в ДАП направляють легендарну 95 бригаду. І понєслась.

Пости "Повернись живим" про Кіборгів набирали десятки тисяч лайків, відео Олексія Мочанова з терміналу розлетілося по інтернету, з’явилися тексти і фото Лойка, Льоша Іщенко зняв кілька шикарних сюжетів, ДАП став обов’язковою темою всіх випусків новин… Країна жила Кіборгами. Після Іловайська, здачі 32 блокпосту, постійних поразок, вони були для нас ковтком свіжого повітря. Але увага суспільства грала з Кіборгами злий жарт. Чим більше інформації про них з’являлося в пресі, тим інтенсивнішими ставали бої за ДАП.

Перший «дзвіночок» про те, що щось навколо оборони аеропорту пішло не так, ми почули, коли туди направили 90 батальйон. Новосформований, п’ять місяців на житомирському полігоні, жодного разу в бойових діях… З полігону – в термінал. Це рішення належало на той момент командувачу Сухопутних військ генералу Пушнякову. Ми це з’ясували. Пробували щось писати в ФБ, комусь телефонувати, пояснювати. Але було пізно. 90 бат уже їхав в Піски. Перший виїзд в термінал – 6 200.

Потім була дивна і так і не пояснена історія з ротацією наших в термінал через сєпарський блокпост, з обшуками і обмеженнями по кількості бк. Чим далі, тим очевиднішим ставав факт: сєпарам будь-що треба отримати моральну перевагу над Кіборгами.

Кіборги стали заручниками створеного нами міфу.

На той момент, у грудні, ще був шлях назад. Та власне, шлях назад був до останнього. Було зрозуміло, що ніяке стратегічне значення аеропорту (і чи було воно взагалі?) не варте тих жертв і морального приниження, на які доводилося йти ЗСУ. Нам, волонтерам, потрібні були живі Кіборги, а не легенди. Комусь у командуванні потрібен був міф. Рішення про відхід з терміналу не приймалось.

30 грудня 2014 року ми з Віталієм Дейнегою написали відкрите звернення до Президента Петра Порошенка (скан додаю). Я й тоді розуміла, що навряд чи це звернення щось змінить і пишу я його, швидше, для очистки совісті. Тепер, перечитуючи цей лист, я ненавиджу себе за свою наївність... До слова, формальну відписку на звернення ми отримали вже тоді, коли рухнули перші опори терміналу.

Фото: Ольга Решетилова

Фото: Ольга Решетилова

Фото: Ольга Решетилова

Що було далі, ви знаєте. Ви мільйонами передавали гроші волонтерам, ми десятками возили в ДАП тепловізори, приціли і дальноміри. В глибині душі ми розуміли, що глобально це не допоможе, якщо не відійти з ДАПу, Кіборги приречені… Але продовжували рятувати створений нами ж самими міф…

21 січня 2015 року ми організували прес-конференцію для того, щоб сказати, що аеропорт (точніше, руїни, які від нього залишились) треба залишати. Віталій Дейнега, Георгій Тука і Давид Арахамія, йдучи зранку на пресуху, вже знали, що терміналу більше нема. Тільки вони можуть сказати, якими зусиллями їм там давалися слова. Але за великим рахунком це вже не мало значення. Ми запізнилися.

Все це я пишу не для мемуарів. Пишу тому, що висновки з ДАПу так і не зроблені.

Тому що піар (не продумана пропаганда, а тупий піар) продовжує бути однією зі складових цієї війни. Тому що якийсь комбат, пройшовши 500 м вперед, за допомогою волонтерів роздуває це так, ніби він взяв Москву. Тому що від нібито серйозних офіцерів можна почути про 80 уложених сєпарів і всякий такий брєд, на який із задоволенням ведеться вище командування і, звичайно, ФБ. Тому що нашим черговим ДАПом може стати, наприклад, Зайцево – без особливого стратегічного значення, але ж який піар!

Так, війна неможлива без легенд. Але дуже небезпечно, коли ці легенди пишуться в режимі онлайн. Тому наступного разу, створюючи міф про героїчне захоплення Зайцево чи успішний наступ під Новоласпою, давайте думати, чим це нам обернеться. Чи не доведеться таким, як Барні чи відчайдушні правосєки, віддати життя за наші подвиги у ФБ. За те, що нам, сидячи перед моніторами і телевізорами, так хочеться відчути смак перемоги. За те, що популісти і піарщики при владі не можуть відмовити нам у такому задоволенні.

Вічна пам’ять загиблим.

Пробачте…

Ольга Решетилова Ольга Решетилова , Координатор Медійної ініціативи за права людини
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram