На війну добровольцем не просився. Сказав собі, що сам не піду, але якщо покличуть, зголошусь. Мені зателефонували і запитали, чи справді я — медик. Після підтвердження сказали: "Ви нам дуже потрібні". І я пішов.
Це було 4 серпня минулого року. А 31 нас відправили в зону АТО. Спочатку під Щастя — в село Тепле, пізніше — в Вільхову (під Станицею Луганською). Згодом — в Дебальцеве-Чернухино. А перед самим Новим роком — в Ольховатку Донецької області на шахти. Словом, у "гарячі" точки Донбасу.
Сам я — киянин. За першою освітою — фельдшер, правда, в медицині пропрацював лише кілька років. А потім вступив на економічний факультет. Служив в армії в прикордонних військах, також був фельдшером. Останні десять років пропрацював в рекламному відділі газети "Московський комсомолець в Україні".
***
На війні першу медичну допомогу часто доводилось надавати цивільним. Вперше це сталося в Чернухіно. Якось нас почали обстрілювати. Снаряди спочатку летіли в наш блок-пост в кінці села, а потім залітали і в житлові масиви. Чи то п'яні були, чи то постріляти їм (сеператистам — Авт.) хотілось в “мирних”. Згодом до нас приїхав автомобіль за медиком. Місцеві знали мене, я часто давав їм медикаменти, і навіть харчами з ними ділились... Поранило чоловіка. Три осколочні серйозні і кілька дрібних... Надав медичну допомогу, а потім його відправили в госпіталь. Згодом бачив його там, через знайомих відправляв йому антибіотики, бо з медикаментами скрутно там було.
А потім уже були поранення і в наших хлопців. І на міни наїжджали, і контузії мали, і складні поранення... Але, слава Богу, "двохсотих" не було.
***
В лютому цього року (десь 12 чи 13 числа) о 5 годині ранку до нас надійшла команда “зніматися” з блок-поста і їхати на допомогу іншим хлопцям. Ситуація була складна, бо вже тоді ми були в оточенні і наші позиції постійно обстрілювались. Невдовзі після того, як ми під'їхали до іншого блок-поста і повиходили з автомобілів, біля мене розірвався танковий снаряд. Я отримав осколочне поранення в праве передпліччя і в ногу. Поранений був не я один. Згодом нас завезли в Дебальцево, там “заштопали”, а ввечері повезли в Артемівськ: два БТРи з “легкими” (пораненими — ред.), “Урал” і Камаз — з “важкими”.
По дорозі нашу колону обстріляли, а машина, на котрій їхав я, наїхала на міну. Я отримав першу контузію. На щастя, мій командир швидко викинув мене з машини і вистрибнув сам. Інакше - я б згорів...
Був хаос, крізь постріли погано чути, але до мене донісся голос командира. Він сказав, що вочевидь, ми - на території сєпарів. То була ніч, кругом — міни. Наша розвідка залишилась ціла і виїхала звідти. А ми залишились чекати підмогу. Ще одна спроба виїхати закінчилась черговим вибухом міни. Мене вдруге контузило. Крім того, під час вибуху мене відкинуло дуже сильно, і я пошкодив собі спину... Моєму командиру поранило ноги. Було багато поранених і вбитих. Тіла були порозкидані, поранені хлопці стогнали від болю, але допомогти їм ми не могли. Часом я пробував вставати, але падав на коліна і знову втрачав свідомість.
Згодом ми з командиром залізли в кабіну якоїсь машини (вікон в ній вже не було), взяли ковдри і вкрились. Головне для нас було не заснути, бо інакше, ми розуміли, точно замерзнемо. Як тільки я трохи прийшов до тями, побачив, що всі замерзли... З того часу почалася моя особиста боротьба з 20-градусним морозом за виживання. Вона тривала три доби, а потім мене знайшли ДНРівці.
Завезли в лікарню, де надали медичну допомогу. В яку саме, я не знаю. Просто бачив там медичний персонал і подумав, що це — лікарня.
Ввечері того ж дня мене віддали українській стороні. Ще два дні перебував в Дніпропетровську, а потім нас з Вадимом (Довгоруком — Авт.) перевезли в Київ. Ми взагалі з ним, як брати. Лежали поряд в боксах в реанімації і обоє боролись за своє життя.
Навіть не пам'ятаю, скільки всього операцій я переніс. Постійно був під морфієм... Тільки прийду до тями, і знову колять знеболююче. Хоча після того, як відпиляли кістки на ногах і руках, воно діяло хіба півтори-дві години. А далі — на стінку хочеться лізти. Біль — нелюдський. Ніякий морфій не допомагав.
Кінець лютого, березень - була реанімація, а потім - звичайна палата. Спочатку надавали медикаментозну допомогу, а зараз у мене - підготовка до реабілітації і протезування. От щодня “кручу” ноги, а потім руки. Ось мій тренер — Вадим (поруч сидить хлопець років 20). Раніше мене тренував його батько, тепер він — в АТО. Сепсис “з'їдає” спочатку всю жирову клітковину, а потім мускулатуру. І тому фізичне тренування — дуже важливе для тих, хто пережив ампутацію. Незважаючи на те, що я все життя займався спортом, після того, як втратив кінцівки, ледь качав прес десять разів. Батько Вадима після реанімації піднімав мене, потім — я вже брав в руки навантажувачі... Тепер щодня тренуюся сам, а двічі в тиждень — з тренером. У мене тут свій фронт...
Мене часто питають, як там на війні. Але хоч би скільки я про це не розповідав, повторюватиму знову і знову: ті, хто там був, не мають бути забуті. Неважливо, були вони легко чи важко поранені в боях, потрапили в полон чи отримали контузію.
***
Медикаментозне лікування закінчилось десь два місяці тому. Ми з Вадимом (Довгоруком — Авт.) довго чекали на оформлення документів в харківському “Укрпротезі”. Правда, вся ця бюрократія затягнулась, і я погодився на протезування в Києві, пристав на пропозицію фірми “Ортотехсервіс”. Перші протези у мене найпростіші, щоб руки і ноги звикли до них. Через якийсь термін (від півроку до року) сподіваюсь на складніші.
Чи був у мене розпач?.. Звісно. Але впасти в депресію мені не дала моя дружина, родичі і друзі. Вони дуже сильно морально мене підтримували. Не скажу, що було легко переживати ампутацію, це — страшенний дискомфорт, коли ти залежиш від інших навіть в елементарних побутових питаннях. Але я починаю пристосовуватись. Можу вже самостійно їсти. “Ортотехсервіс” зробив мені спеціальне пристосування для цього. Щоб я міг пересуватись, волонтери подарували коляску з моторчиком. Правда, ним не користуюсь, пересуваюсь повільно, не ризикую...
Вже ось тиждень ходжу на протезах, навіть мозолі понатирав, то лікарі заборонили ставати на них пару днів. Найбільша дистанція за день — близько трьох кілометрів. Звісно, з перервами на перепочинок. Вочевидь, через якийсь час протези потрібно буде міняти, бо ноги схуднуть від ходіння. А потім, сподіваюсь, перейду на більш функціональні (протези — ред.). У мене дружина вагітна другою дитиною, тож треба бути для неї опорою.
Поки навіть не думаю, чим зароблятиму на життя, але мені до вподоби світова практика, коли військові проходять курс реабілітації і потім психологічно допомагають іншим пораненим. Особливо тим, в кого серйозні фізичні вади після війни. Людина, яка втрачає кінцівку, перше, чого хоче - це щоб її пристрелили, аби її не бачили в такому вигляді рідні. І в таких ситуаціях потрібні військові психотерапевти. А їх у нас — одиниці.
Я хочу стати повноцінною людиною, хочу працювати і допомагати рідним. Найбільше тепер ціную людське життя!
4149 4378 5227 3117 - єдиний гривневий рахунок в Приват Банк Свириденко Вадим Васильович
***
Платіжні реквізити для отримання SWIFT в євро.
SVIRIDENKO VADIM.
IBAN: UA973052990004149497831670 981.
ACCOUNT: 4149497831670981.
Банк отримувача: PRIVATBANK, SWIFT CODE: PBANUA2X.
БАНК-КОРРЕСПОНДЕНТ: Commerzbank AG Frankfurt am Main Germany. SWIFT CODE: COBADEFF.
Рахунок Банка отримувача в Банку-кореспонденті: асс 400 8867004 01
***
Платіжні реквізити для отримання SWIFT в доларах.
SVIRIDENKO VADIM.
IBAN: UA273052990005168757292138 221.
ACCOUNT: 5168757292138221.
Банк отримувача:PRIVATBANK, SWIFT CODE: PBANUA2X.
Банк-кореспондент: JP MORGAN CHASE BANK SWIFT CODE: CHASUS33.
Рахунок Банка отримувача в Банку-кореспонденті: 0011000080