Незгода виникає і з приводу якості запропонованих президентом змін до Конституції, більша частина з яких не має відношення до реальних потреб суспільства. Це також стосується прийнятого 3 вересня закону про внесення змін до Конституції щодо депутатської недоторканності. До того ж, прийнявши цей закон вже на четвертий день після його попереднього схвалення на першій же сесії ВРУ, перекрутили статтю 155 Конституції. Її автори, виходячи з світової конституційної традиції, прагли оптимально розвести в часі два таких голосування на дві чергових сесії, і між ними мав бути проміжок, як мінімум, у місяць. Як казали римляни, поспішай повільно, адже це Конституція!
Питання виникають і з приводу змісту закону. Але, передусім, вкажемо на хибність уяви про те, що депутатська недоторканність нібито порушує принцип юридичної рівності. Така рівність означає рівноправність лише однакових за статусом суб’єктів. Наприклад, кожен громадянин має однакові з будь-яким іншим громадянином права і обов’язки саме громадянина, кожен депутат має одинакові з іншим депутатом правові можливості народного депутата. Однак статус громадянина і статус депутата є різними, що передбачає наявність у «простого» громадянина і громадянина, котрий є депутатом, різних, визначених законодавством, можливостей. Подібно не існує рівності всіх громадян стосовно зайнятия певних посад, що вимагають спеціальної кваліфикації. Рівними між собою виступають лише ті кандидати на посади, які мають відповідну кваліфікацію.
Важливим є і те, що прийняттям розглядуваних змін до Конституції по суті посприяли визріванню авторитаризму. Адже депутатська недоторканність, установлена в розумних межах, призначена забезпечувати транспарентність процедур, пов’язаних з можливим обмеженням індивідуальної свободи депутата, і може захищати від сваволі по відношенню до представників парламентської опозиції і до надміру «самостійних» представників більшості. Невже існує впевненість у тому, що прояви такої сваволі у нас неможливі? Зауважимо, що депутатська недоторканність, яку зазвичай визначають як депутатський імунітет, понад двісті років є одним з атрибутів парламентаризму. Водночас її обсяг у розвинутих країнах порівняно обмежений.
Тому було б правильним, по-перше, встановити в Конституції, що обсяг депутатського імунітету (або, якщо хочете, депутатської недоторканності) визначений виключно в самій Конституції. Це зробило б неконституційними спроби розширити його простим законом, що неодноразово відбувалося. По-друге, звести зміст депутатського імунітету до заборони без дозволу ВРУ брати народного депутата під варту і тримати під вартою до виконання ухваленого судом щодо нього обвинувального вироку. Немає сумнівів, що подібне досить скоро побачимо в нашій Конституції, якщо не звернемо зі "шляху до Європи".
Крім розглянутого вище закону, в кінці серпня в режимі "залпового вогню" президент ініціював кілька інших проектів законів про внесення змін до Конституції. При цьому він визначив їх невідкладними, чого, переконаний, не мав права робити відносно проектів змін до Конституції. Профільний комитет ВРУ з приводу кожного з цих проектів заключив, що "положення законопроекту викладені повно, чітко, є несуперечливими,..законопроект не потребуватиме прийняття до нього пропозицій і поправок". Власне, посадовий сервілізм переміг професіоналізм, якщо припустити наявність останнього. Все ж звернемо увагу на деякі положення поданих президентом законопроектів.
Законопроектом 1017 пропонується зменшити "конституційний" (так неоднозначно написано тільки в нашому Основному Законі) склад парламенту з 450 до 300 народних депутатів. Але чому саме 300, чим і ким обгрунтована ця цифра? Посилання на референдум 2000р., на якому була підтримана пропозиція, зокрема, зменшити загальну кількість народних депутатів саме до 300, є юридично і політично неправильними. По-перше, Конституція не зобов’язує парламент ухвалювати рішення, які б закріплювали результати референдумів, або хоча б розглядати такі результати. У співвідношенні представницької демократії (парламент) і безпосередньої демократії (референдум) у нас немає підлеглого. По-друге, наслідуючи логіку "нічого не пропало", треба визнавати положення Декларації про державний суверенітет 1990р., де проголошено намір стати "постійно нейтральною державою"…
Очевидно, що питання зміни кількісного складу парламенту – це питання політичної доцільності, що має вирішуватися з урахуванням різних чинників і лише після його глибокого вивчення, адже йдеться про один з вищих органів держави. І ще: зменшення кількісного складу парламенту об’єктивно призводить до збільшення ролі кожного з депутатів (причому обраних, як пропонується в одному із законопроектів, за пропорційною системою) у здійсненні влади та його політичної ролі загалом, до посилення суспільної і державної значущості рішень і дій депутата як у парламенті, так і поза ним. Тобто, у нас можуть з’явитися майже "сенатори". Are we ready?
У законопроекті 1017 збережено положення статті 76 Конституції, згідно з якими народні депутати обираються строком на п’ять років, і строк повноважень ВРУ становить також п’ять років. Професійно і раціонально пояснити збереження обох цих положень неможливо. До того ж фактичний строк повноважень ВРУ різних скликань завжди був дещо більшим або меншим, ніж п’ять років. І справа зовсім не в тому, що історія знає випадки дострокового припинення повноважень ВРУ (в усіх інших конституціях це має назву розпуск парламенту). Для того, щоб ситуація з фактичним строком повноважень парламенту не виглядала порушенням, в конституціях зазвичай встановлюють тільки строк, на який обираються парламент або його члени.
У свою чергу, законопроектом 1015 пропонується надати право законодавчої ініціативи в парламенті «народу». Проте у преамбулі Конституції визначено, що Український народ – це громадяни України всіх національностей. Значить, ініціатором закону можуть бути всі сукупно громадяни?! Законопроект свідчить про те, що його розробники не розуміють різницю між народом і народною ініціативою, в даному випадку – народною законодавчою ініціативою. Тому окремо їм пояснимо.
Народна ініціатива – це, крім прямих виборів і референдуму, одна з основних форм безпосередньої демократії. Вона передбачає офіційно зареєстровану петицію, до якої додано проект рішення чи закону, і яку своїми підписами підтримало встановлене в конституції число (в різних країнах - від кількох тисяч до кількох десятків або навіть сотен тисяч) громадян, що мають право голосу. Метою петиції є або проведення референдуму, або прийняття парламентом закону, або внесення парламентом змін до конституції. Звідси такі різновиди народної ініціативи, як референдна (дивись статтю 72 Конституції), законодавча і конституційна. У випадку з законодавчою народною ініціативою парламент зобов’язаний розглянути ініційованний в такий спосіб законопроект, але не зобов’язаний прийняти його як закон. В Європі народна законодавча ініціатива передбачена в конституціях майже двадцяти держав.
Примітно, що про народну законодавчу ініціативу йшлося ще в Конституції УНР 1918р. Пропозицію про таку ініціативу, відповідно підтриману не менш як 200 тисячами виборців, містив і офіційний проект нашої Конституции, однак у ВРУ її відкинули як нібито таку, що може ущемити депутатів. Як би не було, пропоную подумати над тим, щоб доповнити статтю 93 Конституції такими положеннями: "Законопроекти, за винятком визначених у статті 74 Конституції України, можуть бути подані на розгляд до Верховної Ради України за ініціативою не менше як 200 тисяч (можливе інше число) громадян України, які мають право голосу. Законопроекти, подані в порядку народної ініциативи, Верховна Рада України розглядає невідкладно".
Ще один "залповий" законопроект отримав номер 1016. У ньому пропонується доповнити статтю 101 Конституції і запровадити "парламентський контроль за додержанням Конституції України і законів в окремих сферах", доручивши здійснення такого "контролю" спеціальним уповноваженим ВРУ. Тим самим можемо отримати ще кілька "гарантів Конституції". Комусь написане в проекті може здатися красивим, а як на мне – це неробоча пустушка, що породить нові синекури в державному механізмі. Краще було зайнятися правовим забезпеченням контрольних функцій наявних органів і посадових осіб (хоча б комітетів ВРУ) та, головне, відповідальності за реалізацію цих функцій. Крім того, внести демократичну за сенсом зміну до статті 101 з тим, щоб Уповноважений ВРУ з прав людини здійснював контроль за додержанням не тільки конституційних, а всіх прав і свобод.
Стимулювати депутатську посидючість покликаний законопроект 1027, яким пропонується у статті 81 Конституції додати до підстав дострокового припинення повноважень народного депутата. А саме: віднести туди ще встановлення судом факта неособистого голосування депутата в парламенті і відсутність депутата без «поважних причин» на третині пленарних засідань ВРУ та (або) її комитету протягом однієї чергової сесії. При цьому зберігається неодноразово критиковане, зокрема Венеціанською комісіею, положення, згідно з яким керівництво політичної партії може достроково припинити повноваження депутата, який був обраний за її списком і не увійшов до чи вийшов з утвореної партією фракції. Доречі, в інших країнах - парламентскі фракції, а у нас - депутатські фракції, буквально - частини (тіла?) депутата.
Зазначимо, що пропозиція по суті позбавляти мандата за неналежну участь у парламентській роботі не є нашою знахідкою, хоча таке правило не поширене у світі. Однак залишається без відповіді низка важливих і навіть концептуальних питань. Зокрема, хто і як буде встановлювати поважність причин депутатських "прогулів"? Чому факти надмірних "прогулів" депутата буде встановлювати верховний, а не інший, суд, і верховний же суд буде позбавляти мандата? Чи є депутатські "прогули" злочином або проступком, і чи може бути віднесено до юрисдикції загальних судів, тобто до здійснення правосуддя, їх розгляд?
Частина з цих питань стосується і позбавлення депутатського мандата судом (добре, хоч не верховним) у випадку неособистого голосування депутата в парламенті. Тому краще було б передбачити кримінальну відповідальність за такі діяння. Це означало б, що депутат, засуджений судом за навмисне або свідоме неособисте голосування, втрачатиме мандат за фактом відповідного обвинувального вироку, а така підстава вже передбачена Конституцією. До того ж це, справедливо для юридичної науки, зробило б статтю 81 Конституції менш схожою на статті кримінального чи кримінально-процесуального кодексу.
Проте, можна вважати, найбільший резонанс отримав законопроект 1014, в якому президента пропонується уповноважити утворювати НАБУ, призначати і звільняти керівника цього органу і керівника ДБР, а також утворювати скільки завгодно "незалежних" (!) регуляторних органів, які, зокрема, здійснюватимуть "контроль за діяльністю суб’єктів господарювання" (!!) та формувати їх склад. Не заглиблюючись в темні глибини цього проекту, зазначимо, що маємо справу з стійкою традицією, за якою новообраний президент прагне шляхом змін до Конституції, розширити свою владу.
Окремо зауважимо, що більшу частину з пропонованих президентом його ж нових конституційних повноважень вже закріплено в законах. Але, як говорить Конституція, повноваження президента встановлені виключно в ній самій. Тобто, подаючи законопроект 1014, президент опосередковано визнав не конституційність відповідних положень законів. Між іншим, список законів, де зафіксовано повноваження президента, які не передбачені в Конституції, займає не одну сторінку. І що з цим, владо, пропонуєте робити?! Як водиться, «грати у страуса» та ігнорувати чи викручувати і без того понівечену Конституцію?!