“Браво, федераціє!”
Поки країна в свій законний вихідний понеділок відпочивала після великоднього розговіння, у київському готелі “Національний” уже точилася зосереджена робота над першою дурнею тижня. Звітно-виборча конференція Федерації дзюдо України обрала президентом федерації голову Державної фіскальної служби Романа Насірова, який перебуває під слідством за підозрою в розкраданні 2 мільярдів державних гривень. На цій посаді Насіров змінив колишнього депутата Верховної Ради від Партії регіонів Нуруліслама Аркаллаєва.
Із цією визначною подією в житті українських спортивних федерацій почався новий етап. Якщо раніше мутних кримінальників на подібні посади призначали за принципом “А хрін доведете!”, то тепер, виявляється, можна керуватися й гаслом “Ну то й що?”. Звісно, таку легалізацію напівкримінальної суті федерацій бойових мистецтв можна лише вітати: все-таки в європейській державі тримати начальником дзюдоїстів якого-небудь екс-”смотрящого” ринку біля донецького залізничного вокзалу — то якось несолідно. Та й із грошовим забезпеченням можуть бути проблеми — де та федерація, а де тепер той донецький вокзал, тим паче після узаконення Україною блокади ОРДЛО? А от визнаний корупціонер, вагомість прихованих активів якого визнано прискіпливими аудиторами із НАБУ, — то вже геть інша справа.
Сам Насіров уже теж зміг відчути переваги носіння картатого кімоно: вже за два дні після обрання Апеляційний суд Києва постановив зняти арешт із частини його майна, в тому числі з закордонного й дипломатичного паспортів. Щоправда, поки що ці квитки на волю Насірову все одно не повернуть — наявне судове рішення про запобіжний захід не дозволяє. Але ж не будьмо до суддів надто суворими: пан Роман лише перший тиждень на новій посаді, ще не всі встигли його підлеглих злякатися. Тож нам лишається хіба що в очікуванні нових пригод олімпійського спорту запасатися попкорном або гнилими помідорами (за смаком). А Миколі Мартиненку, якого вчора спіткала антикорупційна доля Насірова, — власною федерацією. Все-таки їсти хочуть не лише дзюдоїсти...
ООН (б): ОУН і не снилося
Рішення міжнародного суду ООН за одним із позовів України до Росії Україну традиційно розчарувало — бо ще не придумали в світі такого явища, щоб українці в ньому приводу для розчарування не знайшли. Зокрема, суд визнав недоведеною провину Росії в порушенні Конвенції про боротьбу з тероризмом, оскільки Україна не вказала мотивів Росії у фінансуванні терористів ДНР та ЛНР. Для українців, як і для росіян, така постановка питання стоїть дико — бо Росія про свої мотиви вже 3 роки кричить на кожному кроці, складає пісні, знімає фільми та навіть дитячі вистави влаштовує.
Але дідько з ним, Україна й сама 21 рік відмовлялась бачити в дурнуватому оксюмороні “русскій мір” мотив для збройної агресії — аж поки цей мотив не постукав у її двері прикладом “калашнікова”. Але є в рішенні суду ООН і справді переможна для нас новина — Росію зобов'язали відновити роботу Меджлісу кримськотатарського народу і забезпечити доступ до україномовного навчання в Криму. І якщо перше в разі виконання Росією вимог суду просто стане формальним поновленням статусу кво, то друге може стати справжньою сенсацією!
“Навчання українською мовою в Криму” — це те, що Україна через своє надобережне ставлення до звичок промосковського півострова не змогла забезпечити за всі роки своєї Незалежності. На момент, коли Крим, за словами російської пропаганди, втік в обійми лагідної Москви від “кривавої українізації”, на всю АРК налічувалося щонайбільше кілька українських шкіл!
Але ж, як ми знаємо, кремлівська влада ставиться до забаганок власних громадян зі значно меншим пієтетом, ніж українська. Тож якщо в Кремлі з якихось міркувань вирішать, що хоча б формальне виконання вимог Міжнародного суду на певному етапі може бути вигідне російській владі, можна не сумніватися: за українізацію тут візьмуться не менш суворо, ніж за русифікацію! І тоді за кілька років, коли стіни тюрми народів нарешті розсиплються й Крим знову увійде до складу України, з яток на курортах ПБК звучатиме вже не “А па-русскі можна? Панаєхалі тут бандєри...”, а “Що, з Заходу? Ех, коли ви вже, галичани, правильні літературні наголоси вивчите?!”
Реклама не пахне
Київська міська рада запровадила зміни до Концепції розміщення зовнішньої реклами, згідно з якими з вулиць, площ, парків і скверів столиці зникнуть до 75% рекламних носіїв. Для Києва, де від вихлопів двигуна торгівлі вже давно нема чим дихати, — неабияке досягнення, але для міських рекламних операторів настануть непрості часи. Але Київ не був би українским містом, якби для представників рекламного бізнесу не залишили хитрої альтернативи.
”У зв'язку з тим, що місць для розміщення реклами в столиці стане значно менше, ми пропонуємо операторам рекламного бізнесу альтернативу. Відтепер, згідно з новими правилами, елементами об'єктів благоустрою, які використовуються як рекламоносії, вважаються: урна, лава, громадська вбиральня і собачий туалет. Тобто оператори ринку зможуть розміщувати там свою рекламу. Ці елементи благоустрою можуть бути встановлені в тому числі і самими представниками рекламного бізнесу. Головна вимога до таких елементів — вони не повинні заважати вільному руху пішоходів”, — пояснив задумку депутат Київради Олесь Маляревич.
Божественна ідея! Змусити рекламодавців встановити те, до чого в самої київської влади ніколи руки не доходять, — це геніально! Урни, громадські вбиральні, лавочки й навіть собачі туалети — все те, чого так не вистачало столиці! Та й набридлива реклама українських політиків на вбиральнях нарешті тішитиме око єдністю форми та вмісту.
Щоправда, дещо напружує вимога “не заважати вільному руху пішоходів”. Зауваження-то корисне, бо після 75%-го скорочення рекламних площ роздутий рекламний ринок Києва уже за місяць перетворив би місто Кия на місто туалетів, і гостей “Євробачення” ми би зустрічали гаслом “У нас ніколи не зайнято!”. Але ж якщо туалетів, аби не втрачати рекламних прибутків, треба багато, але пішоходам ці туалети заважати не повинні, як оператори виходитимуть із ситуації? Вірно! Всі ці туалети, немов гігантські шпаківні, опиняться на тих самих стовпах, де досі стояли багатометрові білборди! Адже лише так можна буде й розмістити масштабну рекламу в історичному центрі Києва, й вимоги Київради виконати!
І якщо цей хитрий план спрацює, туристи їздитимуть до української столиці не заради всяких банальних “Євробачень” чи фіналів Ліги Чемпіонів, а заради нового дива світу — бо що таке якісь висячі сади Семираміди поруч із висячими сортирами Київради?!
Від “Танталіту” до Танталового мільярду
Печерський суд прийняв до розгляду позов ростовського втікача Віктора Януковича до сайту LB.ua. Обурило Фьодорича на нашому сайті інтерв'ю голови правління “Ощадбанку” Андрія Пишного Соній Кошкіній та Андрію Яніцькому, в якому пан Пишний повідомив, що в екс-президента Януковича та його спільника екс-прем'єра Азарова на рахунках “Ощадбанку” лежать 1 мільярд 150 мільйонів гривень.
Ця історія про “зганьблену честь та гідність чесного й бідного Януковича” так і лишилася би одним із багатьох подібних кейсів, якби не одна маленька деталь. 20 березня цей же суд відмовив Януковичу в прийнятті позову через несплату позивачем одного з судових зборів. І судячи з того, що позов узяли до розгляду лише 10 квітня, цілих три тижні Віктор Федорович збирав по всій безкраїй Росії кілька гривень на захист свого зганьбленого іміджу межигірського безсрібника...
— Альо, Ніколай Яновіч! У тебе не буде пару гривень зичконути?
— Да откуда ж? Всьо на сберкніжкє осталось, в Ощадбанкє етом.
— Ну пара грівень же всього!
— Ну знаєш, Віктор Фьодоровіч, для кого пара грівен, а для кого й почті пять полновєсних рублєй! А знаєш, какая здєсь капуста дорогая?
— Мені на суд треба. Там же і про тєбя написали!
— Ну напісалі й напісалі. І ти напіши! Єсть такая штука, фейсбук називаєцца. Хочєш, покажу?
— Ну не по скайпу же, ізвращєнєц старий! Тю на тебе! Просіш как друга, а он...
— А шо, у самого уже нє осталось? Может, по камазам поскрєсті? Ілі на Рубльовку з баяном с'єздіть, про “вишєл в стєпь данєцкую” под окнамі попєть?
— Та шото я поіздєржался, кончілісь камази, на складі жити доводиться... А на Рубльовку — які ж гривні на Рубльовці? Ех, лана, позвоню щас Сірожі Курченку, он вродє как шото отжал на Донбасє нєдавно...
Свідків тут не лишають
Поки офіційна Росія обурювалася розбудовою в Україні гетто для дебілів імені Олега Скрипки, у самій толерантній, мультикультурній та багаторелігійній Московщині вирішили заборонити одну з найбільших у світі харизматичних церков — “Свідків Єгови”. Верховний Суд РФ визнав організацію екстремістською та заборонив її діяльність на канонічній території православних скрєп та ведмедів, не забувши конфіскувати церковне майно.
Авжеж, нічого дивного в цьому немає — бо за російськими традиціями церква, як і партія, має бути лише одна і з контрольним пакетом акцій у руках Кремля. Але щоб нарватися на пряму заборону, треба чимось дуже сильно роздратувати російську владу. І хоч “Свідки Єгови” дратувати вміють, як ніхто інший, дуже сумнівно, що хтось із їх проповідників якось розбудив Путіна серед ночі дзвінком у двері і питанням “Ви хотєлі би больше узнать о Бооогє?” — бо тоді би Путін спочатку розігнав свою охорону. Тому наймовірніше, що єговистів підвела під вирок не так їхня діяльність, як назва.
Бо Росія, яка і личить будь-якому досвідченому кримінальнику, при наближенні шухеру перш за все починає прибирати свідків. Свідок — це завжди зайві проблеми й нерви. Нема свідка — нема проблеми. Якби єговісти вчасно замислилися над цим та мудро перейменувалися на “Путіністи Єгови”, “Єдінороси Єгови” або й просто “Любителі Путіна” — ніхто б їх і пальцем не зачепив, ба навіть федеральне фінансування б виділили!
Тож тепер хай не скаржаться, а пошвидше перейменовують хоча би свій агітаційний журнал “Сторожевая башня”. Поки російська влада ще раз не замислилася над магією назв та не спитала себе, чом це на вартовій башті досі нема жодного вертухая.