З тих пір пройшло цілих 22 роки. А ми щойно приступили до реалізації лише окремих із згаданих напрацювань, які проробляли українські державники без копійки державних (як тепер з поліцією), а тим більше олігархічних грошей. А низка напрацювань очевидно ще чекають свого часу.
Найбільшим досягненням за весь період незалежності можна вважати хіба що закріплення в Конституції України прав людини. Закріплено, але ….. часто не виконувалося і не виконується. Крім цього, нас привчили не поважати свого, вірити солодким обіцянкам, не аналізуючи справ тощо.
Про адміністративно-територіальний устрій України і реструктуризацію нашої економіки видання вже писало.
Про основу державної незалежності і національної безпеки – фінансово-банківську систему та енергетику видання писало і, мабуть, ще буде писати.
Позиція українських активістів щодо зайнятості (безробіття) заслуговує окремого викладу. Але, якщо дуже коротко, то:
- Насамперед має бути реформована (реструктуризована) українська економіка у напрямку до її замкнутості і самодостатності держави;
- скорочення, зокрема, державного апарату, не може бути самоціллю, хоча реформувати державну службу обов’язково треба.
Прийдеться скорочувати людей з радянським досвідом (навіть, якщо молоді люди отримували цей досвід в час незалежності), як це зробили низка наших сусідів. Але, скорочувати людей можна лише після відкриття нових привабливих робочих місць. І відповідальність за їх створення покладається на владу. В противному разі, скорочені працівники обов’язково стануть активними і знаючими антидержавниками. У кожному регіоні (області) мав би бути запроваджений граничний рівень безробіття, яке має формуватися лише на ринкових засадах і має бути здебільшого спрямовано на підвищення якості продукції чи послуг.
Так само окремо має бути досліджена, пояснена громадськості та впроваджена тема подолання ментальної різниці між нащадками і послідовниками тих, кого завозили в Україну (для кого Україна – лише територія, а не Батьківщина), зокрема після голодомору 1932-1933 рр, і тих, чиє коріння історично пов’язано з українськими землями. Про цю тему тепер, на жаль, мало говорять і пишуть.
А ось про головний принцип творення незалежної України варто нагадувати:
Основою будь-якого реформування нашої держави мало б бути зміщення повноважень і відповідальності від перших осіб до середньої і низової ланки. Це намагалися замовчувати практично всі політичні сили, які приходили в Україні до влади з 1991 року.
Адже будемо об’єктивними: з часів імперій, зокрема радянської, в Україні, насамперед у державній службі, існує не властиве європейцям правило – всі рішення, і стратегічні, і тактичні, і технічні приймаються першою особою очолюваної ним (нею) структури. Думка фахівця, який веде якийсь конкретний напрямок, часто навіть не враховується. А це, як правило, середня і низова ланки.
В той час, як у демократичних країнах чітко розділені стратегічні, тактичні і технічні рішення, і перші особи (наприклад, міністри, керівники служб тощо) займаються тільки стратегічними питаннями. Тактичними і технічними - займаються нижчі посадовці. А за окремим напрямком чи конкретним питанням рішення приймається тільки з урахуванням позиції уповноваженого фахівця (і ніколи - всупереч!, що у нас, на жаль, відбувається часто). Саме такий підхід (зміщення відповідальності «згори» до «низу») забезпечив би наближення «керівників до народу», а головне – підвищив би відповідальності низової ланки.
Така форма реалізації влади сприяла б її декомунізації. Адже не таємниця, що, наприклад, в СРСР насправді всюди керівництво здійснювала компартія, а не формальні керівники відомств. Відтак при такому «демократичному централізмі» набагато простіше було впроваджувати «рішення партії». В противному випадку, в умовах реальної демократії, при врахуванні позиції низової ланки, було би майже не можливо управляти будь-якою організацією, системою чи державою.
В теперішніх наших умовах, зміщення відповідальності «зверху» до «низу» було б чи не єдиним доступним, дієвим і одним з найдешевших системним механізмом боротьби з корупцією і нейтралізації «кремлівської п’ятої колони», яка дуже міцно засіла у владі України - але ніколи за понад 24 роки з нею ефективно не боролися.
У цьому зв’язку варто звернути увагу на те, що останнім часом через ЗМІ часто чути про нейтралізацію чи арешти корупціонерів або представників «кремлівської п’ятої колони» у владі, але жодного разу не повідомлялося: достатньо цього чи ні, мало чи багато, скільки років триватиме очищення всієї влади при таких темпах тощо? Словом, це все схоже на банальне, перевірене часом, виправдання свого існування правоохоронними органами за старими кліше.
Окремого аналізу заслуговує «децентралізації» сучасних політичних партій в Україні. Адже, нема ніякої таємниці в тому, що всі рейтингові партії в Україні створювалися та існують також за принципом «демократичного централізму», як КПРС, коли Голова партії, який є її власником (або має від власника офіційні чи неофіційні повноваження), визначає у партії все. При цьому навіть не дискутується питання про те, що така партія цілком і повністю відстоює інтереси власника, який часто є її фінансовим спонсором, або ж організовує фінансування партії кількома спонсорами. Часто ідеологія такої партії має чисто декларативне значення. Тобто, насправді в Україні діють партії, які здебільшого фінансуються і відстоюють інтереси олігархів.
«Децентралізація» партійного життя могла б полягати в тому, щоб підвищити вплив і відповідальність рядових членів партії, її керівних органів і суттєво знизити повноваження керівництва. Голова партії та його заступники можуть бути лише спікерами.
Звичайно, що «децентралізація» партій вищевказаним чином може радикально вплинути на її фінансування, аж до повного його припинення, що тягне за собою ліквідацію партії. Відповідно, є шанс органічно скорочувати кількість партій в державі.
У цьому контексті, можливо, варто законодавчо закріпити принцип фінансування партій тільки через членські внески і заборонити, зокрема, (принаймні тимчасово – до повної нейтралізації впливу олігархів на владу і політику) їх фінансування через так звані «доброчинні пожертвування». Також, можливо, варто заборонити всяку політичну рекламу тощо. Адже, це зручні способи для впливу олігархів на партію та її успіхи - в кращому випадку. В гіршому – йдеться про можливий вплив іноземних спецслужб.
Багато надій покладається на фінансування за рахунок державного бюджету так званих «парламентських партій». Однак, в цьому є небезпека «консервації» політичної активності в Україні. Адже тоді «парламентські партії» будуть робити все, аби не допустити розвитку перспективних «непарламентських» партій.
Можливо, треба запровадити порядок, що з держбюджету фінансуються партії, які мають членство вище певного бар’єру. Адже вже сьогодні можна підрахувати: якщо б внески складали, наприклад, 50 гр (що не є накладно нікому) за місяць, то 20-тисячна партія, наприклад, мала б 1 000 000 гр. на місяць, чого цілком достатньо для діяльності партії і навіть накопичення коштів для загальнопартійних акцій, виборів тощо. Більші партії – тим більше. А малі мали б стимул.
У цьому зв’язку пригадуються перші демократичні вибори до ВРУ в 1990 році, коли здебільшого ще не було спонсорів (олігархів). А виборчі кампанії окремим кандидатам у депутати коштували всього лише кілька баків бензину для власних автомобілів (якщо такі були), власних витрат і ентузіазму. Цього не можна порівняти з теперішніми видатками, які часто обраховуються мільйонами. І варто відзначити, що поза відсутністю великих коштів на виборчі кампанії чи завдяки цьому, перша демократична ВРУ була чи не найсильнішою з усіх.
Отже, в Україні, як і в інших демократичних державах, мусить наступити час, коли політичні партії, які формують владу, фінансуватимуться не олігархами, а за рахунок, можливо, лише внесків їх членів і, можливо, держбюджету. Це був би системний крок у напрямку реальної децентралізації партій. Тоді всі інші реформи робилися б автоматично, або набагато легше, ніж тепер.
Чому кілька разів вжито термін «можливо»? Та тому, що ніхто не має однозначної рекомендації з цього приводу.
Але все це у комплексі має розробляти комісія, якій довірятиме народ. Звичайно, що така комісія не може бути створена парламентським або іншим відомим способом, а, можливо, за зразком установчих зборів – з народу.
Із згаданим тлумаченням «децентралізації» часто не можуть погодитися багато з тих, хто виростав у радянській системі, або формувалися у відповідних умовах поваги до радянської влади. Інколи навіть щирі патріоти, державники підсвідомо віддають перевагу радянському досвіду (самі цього не підозріваючи), бо так набагато простіше керувати - коли всі рішення приймають першою особою. Це створює ілюзію контрольованості. І вже не так важливо скільки співробітників у такому відомстві чи організації: кілька тисяч, кілька сотень чи навіть кілька десятків – головне, аби хтось подав «начальнику» чай чи каву і черговий раз запевнив у його окремішності і незамінності, а фінанси забезпечувалися за рахунок держави. Очевидно, що таке відомство чи організація є неефективними, не корисними для держави і народу, а тому можуть безконечно скорочуватися за кожним комсомольсько – комуністичним покликом, формуючи нові антиукраїнські колони. Власне тому, зокрема, і треба дбати про нові, привабливі робочі місця.
Такими міркуваннями, зокрема про децентралізацію, керувалися українські державники, зокрема низка формальних і неформальних лідерів Народно Руху України в 90-х роках минулого століття. Власне тоді вони надто серйозно відносилися до владних функцій: твердили, що в рухівців здебільшого нема правильного досвіду державотворення і тому у владу НРУ не йде. Тоді, на жаль, повірили тим, хто твердив, що знає як будувати державу. В результаті маємо абсурдну державу - з багатими олігархами і бідним народом.
Подібно повели себе і в 2005-му минулого століття деякі лідери українських патріотичних сил, коли новообраний глава держави, формуючи уряд, пропонував окремим патріотам очолити деякі базові міністерства і відомства, а ті не погодились через нібито відсутність досвіду, хоча насправді їх мотивація була зовсім інша – «не йдемо у виконавчу владу, бо підемо у парламент». Мовляв: «хай хтось змінює державу, а не я».
В результаті «маємо те, що маємо». На жаль. Тобто, черговий раз є актуальною байка Крилова про оркестр.
Все це лише додатково підтверджує, що без згаданих системних реформ (ще раз згадаємо: реформа адміністративно-територіального устрою України; реструктуризація, зокрема економіки; реальна децентралізація, включаючи політику) всі інші реформи матимуть лише косметичне значення.
Виходить, що нам практично все треба починати заново. І опиратися треба насамперед на українські напрацювання і українських державників, що не виключає врахування іноземного досвіду. Тепер, певною мірою, легше, ніж наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття чи раніше, оскільки тепер принаймні маємо свою державу, а раніше її не було.