ГоловнаКультура

Задача з п’ятьма невідомими

Якщо пересічного читача попросити назвати сучасних українських письменників, він назве тих, хто постійно у фокусі. Ті, хто не світиться, але попри це, непогано пише, у пересічний список не потраплять, бо звідки про них знати?

Прикметна риса інформаційної епохи: якщо ти не заявиш про себе, про тебе не заговорять, якщо не грітимеш інтерес ‒ тебе забудуть. Якщо ти добре пишеш, це ще нічого не означає. Читачеві треба зав’язнути на зубах, і тільки тоді він купить твою книжку.

Ми розкажемо про п’ятьох хороших, але маловідомих українських письменників. Про них знають, але якимось периферійним знанням. Немейнстрімним письменникам не кортить і не горить, у них нема контрактів на книжку щороку, тому вони спокійно можуть видаватися раз на п’ять років. Але це не означає, що їх не варто спробувати почитати.

Петро Яценко (1978, Львів)

Фото: kurs.if.ua

Написавши два романи на початку двотисячних, Петро Яценко замовк на шість років ‒ до 2010-го. Потім за нього взялась літературна агенція "Піраміда" ‒ і один за одним вийшли "Львівська сага", "Дерево Бодхі" й "Січкарня", яку подавали на премію "Книга року ВВС". Нещодавно з’явилася найновіша ‒ "Короткий путівник із галицького сексу" ‒ теж у ЛА "Піраміда". Попри слово "секс" у назві, роман лишився на периферії.

Яценка більше знають у Львові, ніж у Києві, він їздив на літературні стипендії в Європу, пише про Галичину, бо сам із Галичини.

Про що його книжки? Про родинну історію, про дух Львова, про переживання міста, минущість і забуття. Власне, про те, чим у пересічній свідомості характеризується "галицький магічний реалізм". Яценко атмосферно, затишно й природно пише про вічне. Такі книжки стають бестселерами й хітами продажів за умови хорошого піару.

Для тих, хто любить шукати паралелі серед "відомих": Яценко ‒ це схоже на Прохаська, але інакше, бо про Львів (у Прохаська ‒ про Карпати і Франківськ). Зрештою кожен регіон мусить мати свого "атмосферного автора". По Львів стоїть черга, і в ній просто так на першу позицію не вийдеш. Яценко ‒ далеко не найгірший варіант.

Кому радимо: читачам Прохаська, любителям Галичини.

Олександр Жовна (1960, Новомиргород, Кіровоградська обл.)

Фото: school18.kr.ua

Олександра Жовну не знають. Живе він не в Києві, на столичних презентаціях та літературних вечорах не буває. Тридцять років працює вихователем у Новомиргородському інтернаті. Каже, що там атмосфера людей "із маленьким розумом і великим серцем". Пише кіносценарії, за якими зняли кілька фільмів ‒ "Партитура на могильному камені" (1996), "Ніч світла" (2004), "Секонд-хенд" (2005), "Маленьке життя" (2007). Режисером останнього був він сам.

2008-го літературна агенція "Піраміда" видала товсту книжку вибраного, написаного у 1990-ті, ‒ "Її тіло пахло зимовими яблуками". Доти у Жовни книжки виходили тільки в Кіровограді (й до Києва, здається, не доходили). Ця книжка — переважно про психічно неврівноважених, особливих і специфічних людей з неодмінною любовною лінією в сюжеті — не пішла в маси. В одному з інтерв’ю письменник розповів, що майже нічого не знає про сучасний стан літератури, більшість текстів існує "дрозофільно" ‒ з ранку до вечора; на слуху ‒ «кілька прізвищ, які пишуть один про одного». Саме через це його і не знають ‒ додам я. Література не знає про Жовну, а Жовна віддає перевагу тихій роботі.

2015-го та ж таки "Піраміда" видає другу його книжку, під назвою "Солодка ілюзія життя". Там, як і раніше, ‒ територія людей з особливою психікою, з особливим світобаченням і особливими переживаннями. У фокусі ‒ їх адаптація до "цього світу". Як його відчувають підлітки з інтернату? Як — знервовані опікуни підлітків? Схожі проблеми, схожі типажі, густий витриманий стиль. Думаю, він не зміниться, бо нема причин для його змін.

Кому радимо: шанувальникам несенсаційної, витриманої, вміло написаної психологічної прози старого зразка.

Володимир Діброва (1951, Донецьк)

Фото: ЛітАкцент

Діброву можна було б оминути, бо він видає книжки не просто рідко, а вкрай рідко, та ще й з-за океану. Він викладач Гарварду, який виїхав з України в дев’яності й не повертається через сімейні обставини. Вчився у Києві, представник так званої київської підпільної альтернативи, перекладав Беккета, отримав за це премію. Написав три книжки в дев’яностих, ще три ‒ у двотисячних.

2002-го "Критика" видала товсте "Вибгане" ‒ власне, вибрані твори за 15 років. 2007-го журі "Книги року ВВС" неочікувано дало йому премію за "Андріївський узвіз" ‒ нетовсту повість-рефлексію киянина, що гуляє узвозом і осмислює своє загалом трагічне життя. 2013-го видавництво "Комора" видає "Переказки" ‒ збірку, умовно кажучи, коментарів до відомих казкових сюжетів. Така його літературна біографія.

Головна цінність Діброви ‒ в його, сказати б, шляхетній іронічності. Він уміє писати так, щоб читач не нудьгував. Чи то про те, як радянські персонажі у сімдесяті слухають "Бітлз" на тлі свого помороченого життя, чи то про "зайву людину" Бурдика, що народився в Києві й став "утраченим поколінням", створивши, проте, цикл творів про Леніна (серед яких ‒ "Чому Ленін не дожене черепаху" або "Ленін і вартовий"), чи то про казки, як-от нещодавно. "Переказки" ‒ не тільки коментарі до казок (бо це було б нудно), це той випадок, де з коментарів і казок усе тільки починається: ось нам розказують казку ‒ фахово, з акцентами в потрібних місцях ‒ а ось уже згадують про своє життя й про життя інших, як воно складається, як буває, коли яйце просте, коли золоте, коли не розіб’єш, коли мишка не приходить чи не туди махає хвостиком, і чому дві версії казки ‒ в одній яйце не просте, а золоте, а в іншій навпаки, і як би було краще для діда з бабою? Не знаєте? Ну то я вам зараз приклад із життя наведу…

Доза повчальності й зверхності ‒ мінімальна. Ніякого емігрантського снобства (див. вище). Просто історії, просто люди, просто іронія.

Кому радимо: тим, хто любить добре зроблені тексти.

Галина Пагутяк (1958, Залокоть, Дрогобицький район, Львівська обл.)

Фото: Літакцент

Галину Пагутяк видають, знають, читають, але світиться вона рідко. Вона авторка п’ятнадцяти чи шістнадцяти прозових книжок, її видавали різні видавництва, писати вона не припиняє і, в принципі, не сходить із раніше окресленої стилістичної стежки. Добре, що не сходить, бо так, як пише Пагутяк, і про ті речі, про які вона пише, зараз, здається, на належному рівні не пише ніхто, і якщо вона зміниться, її нішу не буде кому зайняти.

Сама письменниця вважає себе нащадком Влада Цепеша, графа Дракули, який належав до династії Басарабів, як і її мати. Пише на межі готики й магічного реалізму. Місце дії кількох книжок ‒ рідний Уріж, шляхетське село на Франківщині, куди родина авторки переїхала в її дитинстві. Пагутяк послідовно й ретельно опрацьовує міфологію, дослідила родовід і давніх предків і вже багато років лишається найпослідовнішою авторкою готичної прози. Усе починалося з "Записок Білого Пташка" ‒ тоненької майже-брошури, магічного майже-реалізму про звичайних людей, написаної дуже незвичайно, але ще не готичної, а просто одивненої. Потім був "Захід сонця в Урожі", де, власне, й вийшов на яв її рідний Уріж, населений духами, далі ‒ "Слуга з Добромиля" і "Урізька готика". Назви кажуть самі за себе.

Кому рекомендуємо: шанувальникам атмосферної української готики з потужним міфопоетичним складником.

Банди (Андрій) Шолтес (1973, Ужгород)

Фото: www.varosh.com.ua

Банди Шолтес пише давно, і його давно знають ‒ щоправда, довгий час він був відомий лише на регіональному рівні. Живе він в Ужгороді, розмальовує футболки для себе й для відвідувачів різних музичних фестивалів і робить авторські сувеніри. Любить свій регіон, любить свою молодість, любить хороші ілюстративні футболки. З такими початковими даними він став відомим мережевим автором: його читають, коментують і люблять. Пише Банди російською, говорить українською, російською та угорською ‒ регіон зобов’язує.

Минулого року "Фоліо" видало роман "T-Shirtология. Общая теория футболки. Полутрикотажный роман". У ньому ‒ приблизно 250 малюнків різних футболок і приблизно стільки ж клаптикових історій, пов’язаних і не пов’язаних із ними ‒ про дівчат, хлопців і про те, що без творчості життя неможливе. Сюжет надто розпливчастий, щоб його чітко креслити, тому скажемо просто ‒ це книжка про молодість, і написи на ілюстративних футболках там смішні. Це майже арт-бук. Погодьтеся, це принаймні оригінально.

Кому рекомендуємо: любителям книжок із малюнками.

Олександр СтукалоОлександр Стукало, Редактор, видавництво "Темпора"
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram