VictoriaMuseum ‒ приватний музей історичного костюму і стилю вікторіанської епохи
Засновниця і куратор ‒ Вікторія Лисенко, сертифікований коуч, автор книг «Ключі до себе» і «Шлях до VictoriaMuseum».
Нагороди: орден Української православної церкви преподобної Анастасії Київської, орден Української православної церкви святої великомучениці Катерини.
Найзначніші події у Вашій професійній діяльності 2019 року: Рік був дуже насиченим, було багато виставок, і хочеться особливо відзначити дві з них. Почну з тієї, що назвалася «Віяло відкрите до спілкування». VictoriaMuseum, судячи з інформації з відкритих джерел, зараз володіє найбільшою колекцією віял в Україні. На презентації цієї виставки, де були присутні понад 40 осіб, я репрезентувала наш новий каталог віял. Друга за значимістю подія ‒ це виставка «Знаки чоловічого братства». Були представлені відзнаки братства «Буффало» (впливова британська благодійна організація) і масонських братств різних країн, з приватної колекції. До цієї виставки теж видано каталог. Пишаюся тим, що на пресфуршеті впливові бізнесмени, гості з СЕО ClubUkraine, відзначили, наскільки важливо «тримати традиції». І третє досягнення, яке я тут виділяю, ‒ це аудіогід VictoriaMuseum чотирма мовами, який протягом року оновлювався тричі. Під кожну нову виставку я готувала новий контент, щоб відвідувачам було цікаво, щоб вони черпали для себе нові смисли, нові знання, нову енергію, нове натхнення. Я сама записувала аудіогід українською та російською, наш партнер з Англії записувала своєю рідною англійською, а партнери з Китаю ‒ китайською.
Ще хочеться відзначити, що саме 2019 року до мене в музей приїжджав із неофіційним візитом спеціальний гість ‒ Вім ван дер Вейден, провідний експерт EuropeanMuseumAcademy (Європейської музейної академії). Він хотів особисто дізнатися, як можна за два роки з абсолютного нуля підняти музей і, більш того, зробити його успішним. Тож Вім ван дер Вейден був настільки здивований і вражений, що зробив кілька виступів про VictoriaMuseum у музейному співтоваристві.
Життєві принципи, які допомагають Вам досягти поставленої мети: Хочеш щось зробити ‒ стань кращим у своїй певній галузі, керуйся власними стандартами. А якщо щось не подобається ‒ очоль це! І в цьому мені допомагає складений для себе ж «Личный камертон», який, у принципі, і визначає мою «формулу успіху» впродовж 20 років. Колись я зробила його для своєї маленької команди в місті Черкаси ‒ компанії «Веста». Щороку «Личный камертон» трансформувався, апгрейдився під зміни, і тепер він є не тільки моїм «інструментом особистого розвитку», а й помічником багатьох інших людей.
Ким Ви мріяли стати в дитинстві? Перші три класи хотіла бути вчителькою. Мені здавалося, що вчити дітей ‒ це таке щастя! Потім, у 9-10 років, я мріяла бути балериною, як Катерина Максимова. Але я з маленького міста, і у нас не те що балетної школи не було, але й просто студії, та й батьки не дуже прагнули мене кудись віддавати. Потім я мріяла, що стану лікарем. Я думала, що бути хірургом ‒ це взагалі вищий прояв людської сутності. Тому в 14 років я пішла працювати санітаркою в районну міську лікарню, на літні канікули. Працювала там перше літо, друге, а на третє лікар запропонував мені самостійно накласти шви, без слів, жестами ‒ травмував ногу велосипедист. І ось після цього я зрозуміла, що у мене така висока емпатія, що лікарем мені не бути. Я дуже довго думала про життя, про смерть, про шви, про роботу хірурга, тому що я це бачила, і тоді вирішила, що хочу бути філософом. Я мріяла, як буду розмірковувати про високі матерії, вести дискусії, вводити у свою мову різні терміни. Але життя внесло свої корективи. У Черкасах не було філософського факультету. Тому зваживши всі за і проти, логічним шляхом я вирішила вступати на мехмат. Тобто за професією я викладач математики, фізики, інформатики.
Це я розповіла вам, ким я хотіла стати за професією, як було прийнято в Радянському Союзі, для дівчинки, народженої в 1970 році. Природно, жовтеняти, потім ‒ піонерки і комсомолки. Але насправді я завжди мріяла бути... аристократкою. Яка музикує, розмовляє п'ятьма мовами, має вишукані манери, прекрасну освіту, займається благодійністю і розвитком людей, які перебувають під її опікою, і вона пишається своїм статусом. Ось такі дві історії.
Чи є у Вас мрія, що наразі не здійснилась? Виходячи з попереднього питання, в дитинстві я мріяла бути графинею або княгинею, але ця мрія не здійснилася ‒ і, швидше за все, не здійсниться зі зрозумілих для всіх причин.
Зараз я займаюся тим, що мені дуже подобається, тим, до чого я, можливо, йшла все своє життя ‒ це VictoriaMuseum. У принципі VictoriaMuseum ‒ це мій «автопортрет», нанесений на канву історії. Такі речі не робляться на рік-два. Я впевнена, що він увійде в історію. Можливо, через 50 років його будуть ставити нарівні з Прадо! Так що це моя доросла серйозна мрія, яка обов'язково здійсниться.
Говорячи слово «успіх», який сенс Ви в нього вкладаєте? Успіх ‒ це коли ти прожив своє життя не безцільно, а зі значенням, поліпшив щось на цій планеті, привніс щось у світ. Успіх ‒ це те, що залишиться після тебе, твій слід в історії. Він буває різним, до речі.
Ваш улюблений афоризм? Мабуть, я вибрала б не один афоризм, а цілі три. Перший із них ‒ «Життя не таке просте, як здається. Воно набагато простіше!» Це слова Сократа.
Другий афоризм, а точніше фразу з історичної притчі я згадую досить часто. Це співзвучно тому, заради чого я відкрила музей, через два роки після революції, в розпал військових подій.
Під час Другої світової Черчиллю принесли на розгляд бюджет країни. Подивившись документ, він запитав:
‒ А де ж витрати на культуру?
‒ Але ж йде війна! Яка культура?
‒ Якщо немає культури, то за що ж ми тоді воюємо? ‒ здивувався Черчилль.
І третій афоризм, теж один із моїх улюблених: «Любов до себе завжди взаємна», слова Оскара Уайльда.
Що Вам найбільше заважає у Вашій професії? Такої професії, як засновник, власник приватного музею, не існує, тому складно визначити мою нинішню професійну приналежність. «Звичайні» професії, які у мене були (і є) ‒ учитель, коуч, видавець, журналіст. І все ж зараз я куратор і директор музею.
І якщо говорити про те, що найбільше заважає в цій моїй діяльності, то це буде дуже проста відповідь. Заважає брак фінансів для поповнення фондів, щоб брати участь в аукціонах, де можна викупити у колекціонерів сукні, що належали українським аристократкам, тим же Щербатовим, Уваровим, Терещенкам. Такі сукні є.
Також можна додати, що заважає брак розуміння цінності музеїв і музейної роботи ‒ зберігання, реставрування, атрибутування предметів. В Європі музей ‒ цілий соціальний інститут, куди люди прагнуть потрапити. В Україні цієї культури немає, тому що тривалий час вона нав'язувалася, була формальною, дітей змушували ходити в нудні музеї, де сидять бабусі-доглядачки... І цей звичний стереотип радянського музею зараз дуже заважає.
Ми робимо все можливе, щоб VictoriaMuseum був сучасним, цікавим і щоб люди просто полюбили ходити в музеї, як це роблять у всій Європі, Америці і, думаю, незабаром в Азії.
Коли, на вашу думку, творчість стає мистецтвом? Ми знаємо, що будь-яке творіння, яке зробили дитина або доросла людина (зараз, наприклад, модно малювати), ‒ це творчість, таке прикладна творчість. При багаторазовому повторенні, коли людина набуває навиків і стає майстром своєї справи, творчість переходить у мистецтво. Але тільки якщо виконана важлива умова ‒ якщо в цьому творінні майстра є сенс і душа. Тоді творчість стає мистецтвом.
Якщо щастя не в грошах, то в чому? Ну, я сказала б, що людина, яка запитує, ще точно не визначилася з цим питанням, тому всім його і ставить. А я визначилася ‒ і щастя, і гроші!
Кому в цьому житті Ви заздрите? До речі, заздрість може бути мотивацією. Тому що коли ми починаємо комусь заздрити, ми можемо робити наступний крок у своєму розвитку. Можна собі такий списочок написати ‒ «Кому я заздрю і з приводу чого». Цей списочок і буде програмою розвитку. Наприклад, «Анджеліні Джолі я заздрю, тому що вона може так приголомшливо, заворожливо рухатися. Я теж хочу цього навчитися».
Тобто це про те, що я можу брати приклад із людей, які у мене викликають відчуття «Як це здорово! А чому в мене цього немає?»
Тому відповідь: так, я заздрю ‒ музею в англійському місті Бат, у якого приголомшлива колекція костюмів, зібрана за якихось 45 років. І я думаю ‒ а чи зможу я так? Моєму музею лише два з половиною роки, найімовірніше, через 50 років і в мене може бути такий результат.
Ну і цю «програму розвитку» можна продовжувати до нескінченності. Я, наприклад, навіть вам заздрю ‒ людині, яка ставить стільки питань!
Чи є у Вас улюблена книга? Я читаю багато книг ‒ професійних, документальних, історичних, з бізнесу і художніх. Тому що значить «улюблена»? Це та, яку я перечитую? Або та, яка має лежати на тумбочці? Або та, яку ношу з собою?
Мені подобається багато книг. Із прочитаних у 2019 році запам'яталося «Тонке мистецтво пофігізму» Марка Менсона ‒ шикарна книга, я вважаю, що кожному корисно її почитати, бо насправді це про глибинні сенси.
Дуже спеціальна книга, яка дає розуміння, як жили прекрасні леді в кринолінах і турнюрах, називається «Це непристойно. Керівництво із сексу, манер і премудростей заміжжя для вікторіанської леді». Її написала Тереза О'Нілл.
Із задоволенням перечитала у відпустці на пляжі «Смерть на Нілі» Агати Крісті.
Також мені подобається «Таке життя» Марії Метлицької ‒ маленькі історії, які якось доповнюють, збагачують і не дозволяють забути, що поки ти робиш «великі справи» VictoriaMuseum, є і просто побутові проблеми інших людей.
Люблю шикарні детективи Артуро Переса-Реверте і Кари Хантер.
Перечитала «Саломею» Оскара Уайльда...
Скажу, що улюблена книга ‒ це завжди та, яку ти любиш читати в цей момент.
З ким із історичних особистостей Ви могли б потоваришувати, якби були сучасниками? Мій улюблений філософ ‒ Сократ, тому із задоволенням подружилася б, і за пляшкою вина обговорювали б із ним різні питання, філософствували б. Дуже б хотіла подружитися з Рафаелем. Я думаю, що як людина, яка вміє слухати і ставити питання, дізналася б про його життя стільки нового і цікавого! І невідому особисту історію, і як він творив у Ватикані… З сестрами Бронте, звичайно, хотіла б познайомитися, враховуючи, що у мене VictoriaMuseum і я захоплююся вікторіанською історією, вікторіанським періодом моди. І, звичайно, я хотіла б подружитися з королевою Вікторією, щоб дізнатися, чому вона обрала собі білу весільну сукню, як узагалі жила, чому написала 124 томи настільки відвертих особистих щоденників. Мені здається, я і з Черчиллем подружилася б, і з Маргарет Тетчер. І з нашим Іваном Франком! Отак сиділа б, як зачарована, поруч із ним і слухала, як він вивчав санскрит і перекладав із нього. Список можна продовжувати до нескінченності. Адже я ‒ особистість, яка захоплюється іншими...
Чому ви вирішили пов’язати своє життя саме з музейною справою? Тому що інакше я не могла. У 2014 році почалася війна, і я не знала, як можу допомогти країні з цим упоратись. І тоді вирішила, що потрібно на противагу створити щось таке, що буде давати людям нові сенси життя, красу. До цього в мене вже був багатий досвід подорожування, в кожній країні я ходила до музеїв, щоб отримати уявлення про історію та культуру, і переконана, що дійсно саме краса рятує наш світ. Моє бажання не відразу стало ідеєю музею, але я розуміла, що це буде культурний простір у середмісті Києва, де люди зможуть потрапити у світ краси та знайти «примирення» з власною історією.
Як прийшла ідея відкрити приватний музей в Україні? Чому обрали саме одяг? У більшості країн подібні музеї, де виставлено історичні костюми, вважаються культурним явищем сучасності. Але в Україні до VictoriaMuseum не існувало такого місця, де можна було б роздивитися вбрання колишніх українських модниць, «побачити» через костюми, аксесуари, світлини те, що знайоме з романів і фільмів: гарні манери, вміння володіти своїми емоціями, тримати поставу. Це напрацьовується десятиліттями і передається з покоління в покоління. Музей, як от VictoriaMuseum, був потрібен, щоб його експозиція заповнила «прогалини історії».
До того ж саме одяг зберігає ДНК людини, тобто дозволяє не просто подивитися, якою була мода, а ще й відчути дух того часу. Це не містика - світ матеріальних речей дійсно існує.
Чи є музей прибутковою справою, чи це більше меценатство? Це моє меценатство, проте я дуже вдячна нашим відвідувачам за те, що вони купують квитки. Адже гроші потрібні на сплату роботи персоналу, на реставрацію, комунальні послуги тощо. Але музей не є прибутковою справою.
Яка місія Вашого Музею? Місія музею не тільки в тому, щоб представити справжній одяг позаминулого століття, а й у тому, щоб показати, що всі ці вишукані добротні наряди були створені в період стабільності і процвітання, адже тільки мир дає людям можливість працювати, вчитися, подорожувати, стежити за модою і гарно вбиратися.
Які плани на майбутнє щодо розвитку музею? Ми плануємо виїзні виставки у різних містах України. Ми подали документи на участь у European Museum of the Year Award (EMYA) - і маємо намір бути визнані музеєм року. У нас завжди амбітні плани - робити три виставки щорічно. Цього року ми вже відкрили першу виставку - і зараз працюємо над двома наступними. Ми збираємося збільшити число відвідувачів музею до 1500 на місяць.
Що вийшло найдорожчим у проєкті? (Приміщення, експонати?) Авжеж, найдорожчим вийшло приміщення, його ремонт. Тому що придбати музей у середмісті - це не коштує 5 копійок. Музей - це вельми дорога справа. Я вважаю себе амбасадором приватних музеїв і впевнена, що в наступні 10 років приватних музеїв побільшає. Сподіваюся, українські колекціонери стануть більш сміливими і будуть відкривати власні музейні простори для своїх колекції.
Скільки приблизно відвідувачів у вас щомісяця? Що це за аудиторія? Наразі відвідуваність музею становить 600 гостей на місяць. Вважаю це своїм абсолютним успіхом, бо мої прогнози були більш песимістичними, адже поки що наша країна перебуває у стані війни. Але навіть у мирний час велику конкуренцію музеям становить сфера розваг. На жаль, багато наших співгромадян не звикли ходити в музеї.
Аудиторія дуже різна. Ми виділили 4 категорії людей.
Це пенсіонери, які залюбки ходять до музею безкоштовно, і ця можливість - мій «комплімент» літнім людям за їх працю та їх внесок у те, як ми зараз живемо.
Це школярі, які приходять групами.
Це фанати музею, які слідкують за новими виставками, тобто приходять раз на три місяці. Їм подобається атмосфера нашого музею, де звучить музика, де є аудіогід чотирма мовами та фотозони.
І четверта група відвідувачів - це люди, які шукають нових вражень і натхнення, бажають перезавантажитись, знайти нові сенси. Найчастіше це сімейні пари.
Людям подобається наш музей, бо вони ніби потрапляють через «портал часу» в інший простір.
Чи траплялися якісь незвичайні історії в пошуках одягу? Чи могли б пригадати 2-3 такі епізоди? Кілька років тому в Америці на горищі одного з будинків відшукали скриню. Коли її відімкнули, побачили весільну сукню, черевички, світлину нареченої і газетну вирізку. У замітці, надрукованій понад століття тому в нью-йоркській газеті, йшлося про весілля Марти Йокум. Та подія відбулася 30 вересня 1913 року. Новий власник будинку вирішив виставити знайдені в скрині речі на аукціон. І це був справжнісінький щасливий випадок для VictoriaMuseum, а ще - той самий унікальній приклад, коли до музею потрапляють речі з особистою історією. Та й інші експонати, що можна бачити зараз у наших вітринах, ми нібито «телепортували» з далекого минулого - і самі іноді дивуємось, як вони збереглися до нашого часу.
Ще можу розповісти цікаву історію про те, як почалася наша пінакотека.
Картини знайшли мене самі. І першою з них був портрет дівчини, яку ми назвали Ліза-Вікторія.
У Нью-Йорку на блошиному ринці Челсі я купувала брошки, щоб доповнити музейну колекцію. Коли дилер дізналася, що у мене є власний музей, то дуже наполегливо сказала:
- Вікторіє, ви повинні купити в музей оцю картину!
Я відповіла, що вже витратила всі взяті зі собою гроші.
- Я привезу її вам у готель. Адже в готелі у вас є гроші? Ви в якому готелі живете?
Кажу, в якому.
- У вас точно є гроші.
Увечері вона приїхала з іншого міста, щоб привезти мені цю маленьку картину. Іноді пише мені, щоб спитати: «Як там моя дівчинка поживає у вашому музеї?»
Дуже багато дилерів, коли дізнаються, що у мене є музей, з радістю продають експонати. Тому що розуміють - так речі і картини отримують нове життя.
Як і де знаходите експонати? Можу відповісти - всюди, де тільки можна. На жаль, у нашій країні з її буремною історією практично не збереглося дореволюційного міського одягу. Не дуже вірю в те, що десь у прабабусиних скринях ще лежать речі, які придатні для музею. Купую експонати на іноземних аукціонах, на блошиних ринках у різних країнах, у дилерів, колекціонерів. Буває, музеї розпродають «дублі» зі своїх фондів.
Можу сказати, що іноді це полювання, іноді - щасливий випадок, іноді - детективне розслідування, іноді ми отримуємо експонати в подарунок. Наведу кілька прикладів. Такий унікальний експонат, як єдину в Україні весільну сукню від модного будинку Чарльза Ворта, мені подарував мій чоловік. Меморіальну брошку 19 століття нам подарувала сім’я Корсакових. Нещодавно, до відкриття першої виставки цього сезону, яка має назву «Аркани жіночої долі», ми отримали від Наталії Лисенко, власниці галереї «Боско», чудову картину 19 століття, на якій зображено жінку в класичному вікторіанському вбранні. Імена всіх дарувальників є на нашому сайті та залишаться в історії музею.
Чому обрали одяг саме вікторіанської епохи? Вікторіанською епохою ми, доволі ефемерно, позначаємо період 1840-1920-х років, а точніше дореволюційний час, після якого історія та життя людей круто змінилися.
Але у нашій країні, після двох революцій та двох світових війн, майже не збереглися такі артефакти дореволюційного періоду, як вбрання городян і городянок. Тому ми збираємо з різних куточків світу подібні речі, щоб відтворити, як це могло бути і в Києві, і в Харкові, і в Одесі.
Я виросла в робітничій сім'ї, але дуже багато читала англійської класики і з юності була захоплена вікторіанською епохою. Тоді історичними потрясіннями ще не було зруйновано багато матеріальних і духовних цінностей. То був час процвітання, бурхливого розвитку. Час чоловіків, спрямованих у майбутнє. Час жінок, які були по-справжньому жіночними.
Мені хотілося, щоб у моєму музеї люди милувалися чимось вишуканим, красивим, знаходили нові ідеї і відкривали нові сенси.
Ми бачимо, як люди виходять з VictoriaMuseum іншими - з розширеним сприйняттям світу, з новим розумінням власної історії, більш радісними і легкими. Досить сказати, що подивившись на всі ці тісні корсети і громіздкі криноліни, які доводилося носити жінкам, ми починаємо цінувати сьогоднішню свободу від колишнього диктату моди з його суворими правилами. А коли бачиш вишукані речі, які створювали люди, що їм доводилося жити без звичних сьогодні благ - каналізації, холодильників, мікрохвильовок, починаєш більше поважати їх досягнення.