ГоловнаКультура

Мова потребує вжитку

За великим рахунком, неодноразові нарікання творців медіапродукту на те, що акторам телевізійних серіалів незручно висловлюватися українською, взагалі-то не мало б викликати величезного подиву. Адже маємо справу з цілком застарілою симптоматикою.

Фото: pxhere.com

Мова – зовсім не маска, вдягнувши яку комусь вдасться притьмом перевтілитися. В такій спробі лінгвістичні «потьомкінські маскування» дуже швидко даватимуться взнаки. Нехай ти будеш чи не найбільшим Артистом, ніколи не буде достатньо просто завченого тексту, який всякчас видаватиме твою невідповідність ролі. А все тому, що мова потребує регулярного вжитку. Й далеко не на рівні тривіально-повсякденних балачок, а передовсім ґрунтовного читання, обговорення та писання.

Головний аргумент, до якого раз по раз удаються медійники, полягає ось у чому: якщо серіал має продаватися, то відзняти його російською мовою було б чи не найкращим виходом. Коли в такий спосіб міркують носії російської культури, це ніскільки не дивує. Там віддавна спостерігається прагнення призвичаїти властиву федеративному устрою мовну строкатість до спільної основи й поширити цей лінгвістичний стандарт назовні. Без сенсу запитувати, приміром, чому полякам ніколи не спаде на думку, чи не було б і їм зручніше знімати серіали російською і продавати туди, де цю мову розуміють. Передовсім тому, що для них немає проблеми з тим, яка мова є маркером їхньої ідентичності. Тому їх ніде в світі нізащо не сплутають із росіянами, на відміну від багатьох мешканців західної частини колишнього СССР.

Ще в радянські часи було помітно, як у кіно сприймалася, на перший погляд, неймовірно близька до російської, українська мова. Її носія подавали звичайнісіньким простаком, який не годен грамотно артикулювати свою вимову. Це почасти людина периферії, котра має всі ознаки рустикальності, а на додачу – користолюбива, зрадлива, жадібна, недалека. Якщо хочеш зімітувати образ українця, то передовсім «шокай» і послуговуйся перекрученими словами, що демонструють схожість за звучанням в обох мовах. Коротше кажучи, виглядало на те, ніби маєш справу з якоюсь несправжньою мовою, позаяк звучить вона достатньо кострубато, неоковирно, врешті-решт смішно, порівняно з рафінованою мовою, яка надається до створення видатних зразків високої культури.

Напевно, ще Гоголю вдалося запровадити карнавальну традицію в російській літературі вживанням цілого переліку українських слів, речники яких дотепно ними послуговувалися. Відтак доступний широким масам низький жанр поволі ставав нормою. Тому радянський дует Штепселя з Тарапунькою не впав із неба, а досі становить вагомий приклад для вивчення. Один говорить добірною російською сповна поважні речі, тоді як другий нехитро пересипає спрощеною українською дотепами й усталеними кліше штибу «Здоровенькі були».

Хибно відразу пристати до думки, що комедія за визначенням суттєво програє драмі. Створення творів цього жанру теж вимагає неабиякого вміння, бодай із залученням іронії чи сатири. Натомість для телевізійного комедійного формату достатньо образу недолугого невігласа, спроможного не більш, ніж на жартики про первинні потреби чи фізіологічні відправлення. 

Показова ситуація виникає ще й тоді, коли з’ясовується, що навіть обговорення нагальних питань на закритих засіданнях уряду відбувається російською мовою. Щоб усім було все зрозуміло! Справді, навіщо завдавати собі зайвого клопоту, впадати в формалізм і обтяжувати себе вивченням покручу, який тобі видається бракованою говіркою. 

Декому може також здаватися, що мова скидається на особливий інтерфейс, який ми використовуємо, як у випадку з програмним забезпеченням. Достатньо перемкнути потрібні налаштування – і ти володієш нею вправно і бездоганно без усякої практики.

Втім, мова належить до тих феноменів, які потребують солідарної участі всіх учасників творення культури. Людвіґ Вітґенштайн твердив, що межі мови збігаються з межами нашого світу. Та якщо в цьому світі переважають спрощені описи, то вони потребуватимуть переважно тих мов, які радше нагадуватимуть нерозвинений діалект або сленг. Одначе мова народжується в її застосуванні. Якщо не практикується живий щоденний мовний ужиток, то вона залишатиметься ширмою. Тоді справедливо говорити, що така мова надається винятково до загально-повсякденних потреб, а от для вираження складніших сутностей, буцімто, існують цивілізовані мови.

Безглуздо торочити, ніби якась мова краща, а та геть негодяща. Не випадає й наполягати на тому, що потрібно конче заборонити якусь мову. Натомість ідеться про те, що звучання в публічній сфері української мови є чітким маркером того, чому нас не потрібно плутати, передовсім, із нашим войовничим сусідом. Бо практика показує: висловлювання про відсутність різниці стосовно застосування мови в Україні часто закінчуються простим небажанням говорити українською. 

Мусимо визнати: вивчення мови – це завжди зусилля. А по тому, хто послуговується нею «для годиться», неодмінно побачиш, як мова вмить зазвучить неприродно і якось вимушено.

Ці питання виходять за межі медіаринку. Коли публічні лектори обирають російську, мотивуючи тим, що більшим буде покриття аудиторії, за цим направду криється нехіть формувати термінологічний апарат і артикулювати важливі речі українською. Гайдеґерова теза «мова – це дім буття» означує не приватну затишну оселю, збудовану суто для себе. Бо якщо ми будуємо спільний дім, то і зводити його потрібно разом. Але якщо для когось слово «український» – тільки вивіска, то навіщо займатися ошуканством себе й інших?

Мова починається не просто з називання всіх елементів довкілля, як Адам уперше давав імена всім речам світу. Важливу роль у формуванні мови посідає також проблема перекладу. Безперечно, важливо читати і розмовляти багатьма мовами.

Та не маючи перекладів своєю мовою не лише дитячої, шкільної чи художньої класики, а головне гуманітарної літератури, ми не зможемо висловлюватися про складні проблеми. Тоді, справді, мова комусь видаватиметься лиш милозвучним щебетанням та цвіріньканням, з якого те й залишається, що глузувати. Тому імперські укази про заборону української мови в радянські часи змінилися тим, що світова соціогуманітарна лектура нею не перекладалася.

Навіть переклад класиків марксизму робився з російської (!). Видно, звідси й береться переконання, мовляв, навіщо нам зараз перейматися українськими перекладами, якщо є готові російські. Української достатньо лишень для того, щоб забезпечувати повсякденне аудіальне тло. Не страшно ж, що ми обговорюватимемо екзистенційні, психологічні й професійні питання іншою знайомою мовою, всі ж і так розуміють.

Українська культура, подібно до всякої іншої, потребує вираження важливих сенсожиттєвих позицій, виходячи з того, як в її мові закарбувалися й осмислилися уявлення про світ і людину. Наприклад, треба зрозуміти чому в нашій культурі важливим поняттям є свобода, а не сліпе поклоніння владі, або як тлумачиться героїзм і справедливість. Разом з тим, усяка мова має обмеження, її не варто робити понадміру універсальною. Ба більше, не забуваймо, що в будь-якій мові криється здатність впливати насильницьки. Та, зрештою, всі важливі поняття й уявлення навряд чи можна запозичити деінде. Порівнюючи свій досвід категоріального апарату з його відповідниками в інших мовах, ми тільки згодом матимемо шанс побачити не тільки схожість, а й принципову відмінність. Адже мовні структури часом фіксують те, чого не виявиш мовою іншої культури.

Насамкінець, мовно-культурна особливість пов’язана ще й з питаннями про людську природу. Різні спроби перейти на якусь спільну мову, часом спеціально сконструйовану, як-от есперанто, зазнавали невдачі. Напевно тому, що конкретна мова виникає в осередку життєвого світу твоєї культури, який водночас формує людину і неможливий без її постійної залученості.

Тарас ЛютийТарас Лютий, Філософ
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram