ГоловнаКультура

Андрій Хливнюк: «Я живу в реальності, тому що ми з вами в одній черзі стоїмо у молочному відділі»

Гурт «Бумбокс» відзначає 15-річчя новою платівкою. «Таємний код: Рубікон» – це сьомий альбом з сімома ліричними композиціями і драматичними безоднями. Презентувати альбом один із найпопулярніших українських бендів вирушив у тур, який закінчиться великим концертом у столичному Палаці спорту. 

Під час туру LB.ua зустрівся з лідером гурту Андрієм Хливнюком, аби поговорити про нову платівку і про трансформації, які відбулися за цей час як з музикантами, так і з українським суспільством.

«Мені доведеться завжди бути 16-річним хлопчиком»

У вас зараз триває тур з презентацією нового альбому «Таємний код: Рубікон». Чим він емоційно й атмосферно відрізняється від інших?

Відчуття музиканта у турі не можна порівняти ні з чим. Людям, які не їздять у тури, ніколи цього не зрозуміти. Друзі, котрі просяться з нами, витримують щонайбільше три-чотири дні, а потім благають купити квиток на літак. Кажуть: «Мені обіцяли вечірки, фанатів, фанаток і веселощі, а це серйозна праця на межі фізичних можливостей». Але я не скаржуся, бо люблю це. 

Вашому гурту уже 15 років. Як ліричний герой «Бумбоксу» змінився з часів першого альбому «Меломанія» до «Таємного коду: Рубікон»?

І повністю змінився докорінно, й одночасно не змінився ніяк. З'явилося багато соціальних підтекстів, але це все ще гурт, який може дозволити собі грати стилістично будь-яку музику, хоча й здебільшого лірику. Змінилися студії, на яких ми записуємо музику. Це більше не такий прозорий і не такий ідеалістичний матеріал. Принаймні, так говорять знайомі, бо об'єктивно оцінювати творчість команди я вже не можу. 

Як автор, відчуваєте зріст?

Ні, ми всі деградуємо. Ми навчаємося грати, і в якийсь момент, можливо, нам це вдається. Надяскраве багаття перших концертів і першої творчості неможливо якось осягнути, математично прорахувати і знову туди повернутися. Єдине, в чому ми стаємо більш цікавими, той факт, що відвертість нікуди не дівається. Інакше це було б грою, кон'юнктурою, як хочете назвіть. Але це дуже і дуже цікава штука – спочатку без глядача, а потім вже на очах у десятків тисяч людей намагатися не сховати те, що ти хочеш лишити тільки для себе.

Фото: Артур Радько

Чи міг би Андрій Хливнюк сьогодні написати щось на кшталт «Поліни», «ТНТ» чи «Кеш-бабулес»? Останній альбом видається дуже драматичним.

Так, міг би, звісно. У цих піснях нічого пафосного немає – це сатира, гумор. Великі альбоми без сатиричних пісень – це сумно. Будуть і сатиричні, і веселі, і щасливі, пісні. Чому б ні? Нецікаво бути заручником тільки якоїсь меланхолії.

В інтерв'ю ви говорили: «Якось за останні 15 років нам щастило. Ми були спочатку дуже популярними, а потім якимись легендарними». Як приходить це відчуття легендарності? 

У певний момент перед вашим виступом якийсь дядько чи тітонька почали говорити: «А зараз виступить легендарний гурт». Усе, більше ніяк.

У цей проміжок між популярністю і легендарністю для вас щось змінилося? 

Ви бачите в люстерко трішки старшого чувака. Більше нічого не змінюється.

До речі, про вік. Ви якось говорили, що в душі залишаєтесь 16-річним хлопцем. Дорослішання може вплинути на творчість?

Мені доведеться завжди бути 16-річним хлопчиком. У тому і сенс вічного сяйва рок-н-ролу, що тут не старіють. Незалежно від віку, це юні люди. Я багато зустрічав і старших, і молодших за мене музикантів. Якщо вони відверті, знайшли своє місце і кайфують від того, що роблять, то у душі лишаються юнаками і дівчатами.

Фото: Артур Радько

«Будь-яка творчість – це діалог з собою перш за все»

Джамала розповідала, що після того, як вона записує альбом, у неї стається творча криза. Таке відчуття, ніби всі сентенції виписані, і є страх, що нічого більше не напишеться. Були у вас схожі переживання?

Ні, є певний «синдром відміни», коли ти не хочеш, щоб цей процес закінчувався – запис на студії, робота з матеріалом, репетиції. Я розумію, про що говорить Джамала. Не слід її слова сприймати аж так буквально. Це тільки невеличка крихта навіть не страху, а, може, остраху. Мене, наприклад, турбує не те, що я більше нічого не напишу, а те, що доведеться пояснювати написане в інтерв'ю. 

Мені здається, що все зрозуміло та й не так уже сильно глибоко – один-два, максимум три якісь сенси чи підсенси – і ті на поверхні. Не розумію, як мені іншими словами пояснити про що та чи інша пісня. Теми всі ті ж самі, що і були. Життя настільки наповнене емоційними переживаннями, що завжди знайдеться щось, що зачепить за живе.

Перестрибувати успіх? Так. Але це тільки, якщо ви на цей успіх зважаєте. 

Вам довелося докладати зусиль, щоб стати незалежним від успіху? 

Нам всім доводиться вчитися приймати себе такими, які нас не влаштовують, які нам не подобаються; себе втомлених, себе старших. І все це боротьба з уявним «я». Це звичайний нормальний процес усвідомлення того, що ми тут ненадовго і що все минає. Тоді успіх вас перестає турбувати. Ви просто звертаєте увагу на те, як кайфово займатися тим, що любите. І неважливо – це рибальство чи запис на музичній студії.

Фото: Артур Радько

Ви сказали про минучість. Музика – це не спосіб залишити слід у вічності?

Ні.

А будь-який інший вид мистецтва?

Я не думаю. Це все діалог автора з собою або із космосом, залежно від того, наскільки він глибокий. Видатні художники спілкуються на іншому рівні. А у нас, популярних виконавців, це пасивна медитація чи похід до психолога.

Чи це спосіб залишитись назавжди? Людей це турбує. Вони хочуть, щоб їх пам'ятали. Але ми не знаємо, що станеться завтра - чи забудуть про ваші твори, чи пам'ятатимуть. Насправді слухачам прикольно бачити себе у чиїсь творчості. Ось і все.

Чому люди так бояться цієї тимчасовості? 

Цій темі вже не одна тисяча років. Люди просто бояться смерті. Це нормально. 

Вам вдалося подолати цей страх?

Звісно, ні. Але ми всі постійно з цим стикаємось. 

Громадянська лірика – це теж діалог з собою?

Безумовно. Ви ж і є ця країна. Спілкуючись з собою, ставите запитання до всієї спільноти і до себе самого. Будь-яка творчість – це діалог з собою перш за все. Аби побороти дракона, треба стати самому драконом.

Фото: Артур Радько

«Я живу в реальності, тому що ми з вами в одній черзі стоїмо у молочному відділі»

«Я знаю, як часом буває самотньо» і «Ти один у цьому світі, як у клітці звір». Описані у піснях відчуття – це метафізична чи все-таки фізична самотність?

І метафізична, і фізична.

Вона нахлинає моментами чи є перманентною, постійною і непоборною?

Намагання усвідомити свої слабкі сторони і показати їх теж може підпадати під слово «творчість». І фізична самотність, і просто усвідомлення того, наскільки людина одна у всесвіті, мені здається, це одне і теж саме. Коли я писав ці рядки, мені було дуже самотньо. 

Вам зараз комфортно з цим внутрішнім «Я»?

Ні, інакше я б не писав.

«Таємний код: Рубікон» – це ваш особистий Рубікон. Чи вдалося його зараз перейти?

Це не залежить від нас. Ми переходимо Рубікон тому, що так має статись. Суть не в тому, хочемо ми цього чи ні. Так відбувається. Я не хочу використовувати слово «заручники», але ми самі куємо свої мечі. Зупинитися – значить перестати існувати. Я десь на 2/3 переходу цього Рубікону.

Можна сказати, що аби перейти його, потрібно все життя?

Ні. Це не такий довгий період. Я думаю, що мій Рубікон триватиме не більше 30-40 років.

В першій частині альбому, «Таємному коді», дуже багато образів прірв, безодень. Що відбувається з цим ліричним героєм?

Давайте слідкувати за ним, а не за мною, тому що образи розійшлися, безумовно. У побутовому житті ти не є ліричним героєм своїх платівок. 

Не так цікаво, чи існують у нас з вами внутрішні прірви, чи зростає порожнеча, а те, як ми з нею справляємось, це по-перше. По-друге, коли ми вже її зрозуміли і змогли записати, намалювати, відзняти, вона живе своїм життям і вже нас не стосується. Тоді цікаво з нею гратися. Наприклад, з цією артисткою, з якою ми записали пісню «Безодня» (Тіною Кароль, – ред.), між нами реально безодня. І в творчому сенсі також. Ми з різних світів. Октави у нас дуже різні. Я співаю внизу, а вона дуже-дуже нагорі. І це безодня також. Півкроку між мною і мікрофоном можуть бути метафорою. 

Кожен шукає щось своє. Я чув від людей, що вони проживали схоже у сім'ї: не з коханими, а саме з рідними. Інший слухач сказав, що мав аналогічні відчуття, оскільки фізично втратив кохану. Я йому відповів: «Дуже і дуже вам співчуваю, але тут не йдеться про фізичну втрату». До чого це я? Ми всі бачимо у піснях відображення свого життя, з яким виконавець може не мати жодних точок перетину. Але це і є таємний код. Дивує, як над вигаданим люди плачуть і сміються (вибачте за цитату із Пушкіна), а ми не помічаємо цього самі. 

Складно, що публіка ставить знак дорівнює між автором текстів і ліричним героєм? 

Ні. До цього звикаєш. Якщо ти будеш гучно і голосно обурюватись, то люди ображатимуться на всю банду і на її легенду, зокрема. Давайте спробуємо лишати свій поганий настрій вдома. Хоча, може, це і нечесно. 

З одного боку, так звані медійні особи дуже хороші в кадрі. Просто таки святі. Наше суспільство якраз шукає святих, постійно хоче когось ними назначити. Хай от цей буде класним, а я буду поганим. Якщо ж він не класний, то ми його знесем і знайдемо ще класнішого. Тоді він наспіває чи нацарює так, що одразу настане рай на землі. Але ні, не настане.

Давайте краще медійні тітоньки і дяді будуть не суперкласними, а справжніми, живими. Тоді глядач чи слухач зрозуміє, що зірки так само какають, значить, телевізор – це не ікона, і вклонятися нема чого.

Фото: Сергей Сараханов

Сьогодні у мене була фотосесія на вулиці Олександра Довженка. Я ніс клунки зі своїми речами. Якась дівчина помітила мене і сказала: «Хливнюк? Невже так буває?». І ти думаєш: «Як «так буває»? Ходити пішки, носити свої речі чи з'являтися в індустріальній зоні?». 

Я часто зустрічаю коментарі про себе: «Він, мабуть, живе у нереальному світі». Ні, я живу в реальності, тому що ми з вами в одній черзі стоїмо у молочному відділі. Усе нормально.

Вам важливо почути відгуки, коли зустрічаєте своїх слухачів, слухачок десь на вулиці?

Якщо вам дуже погано, то можливо. А так – ні. І це не мої слухачі. Вони такі ж мої слухачі, як і слухачі тих музикантів, яких давно нема. Чиїсь глядачі, слухачі, читачі, як і я. Ми нічим не відрізняємося. Чи це для мене важливо? Це дивно. 

До речі, про реакцію. Нещодавно у соцмережах знайшли натяк на наркотики у пісні «Вахтерам». Вас тоді це вразило.

Мене вразило те, що пісня 15 років була суперхітом, а алегорії і метафори стали очевидними лише тепер. Ви 15 років слухаєте пісню, щоб це зрозуміти? Там є така метафора – «между нами чивава». Скажімо, хлопець і дівчина не в найкращих стосунках, вони люблять одне одного, але сперечаються. І це також метафора про район в Мексиці, в якому відбувались найбільш жорсткі наркотичні війни. 

Ще помітили, що «плюшки» на жаргоні – це гашиш. Здрастє-приїхали! А ви що думали? Знову два варіанти – обирайте собі, який хочете. Це не значить, що автор наркоман. Це означає, що, мабуть, ви дуже прямолінійно все бачите. 

Тому що художник (дайте мені себе потішити, що я теж трішки художник) має право обирати фарби для того, щоб донести до слухача гострий сенс того, що людина переживає глибоко всередині.

Так сталося, що в цій пісні, починаючи з диму, є метафори про легкі наркотики, які у 22 роки юнаків і юначок турбують. Ти можеш їх не вживати, а вони десь поряд постійно. І ти можеш взяти частину цього в творчість. Коли їх згадують в піснях, про що йде мова? Ідеться не про вживання чи невживання наркотиків, а про те, що від швидкої ейфорії з'являється важка залежність. Ось чому так часто, як на мене, у ліричних піснях використовують метафору про наркотики.

Фото: Артур Радько

У цій історії мене вразило моралізаторство користувачів соцмереж.

Тому що не святі. А повинні бути святими, розумієте? Ходити по воді, і воду на вино перетворювати.

Ви згадали про слухачів і слухачок, які не лише ваші. Люди, які приходять на концерти, це ваші фани? Ви розумієте, хто ваша аудиторія?

У мене немає фанів. Їх не існує як таких. З цим треба змиритися. Якщо комусь щось і подобається, то це мікс із звуків, які видають різні люди – у нашому випадку семеро музикантів. І щонайважливіше – внутрішні переживання самої людини, яка це чує. Вона не ваш фан, вона просто справляється зі своїм щастям чи нещастям в той чи інший спосіб. І ось знаходить. 

По-друге, на концерти рок-гуртів приходять не за вами, а за рок-н-роллом. Нещодавно до нас приїздила дуже крута банда «Royal Blood». Я не знаю, хто з них коли народився, на якій їздить машині, спить з хлопчиками чи з дівчатками, чим користується в побуті. Я просто хочу їхнього рок-н-ролу – там є свобода, я її відчуваю. І хочу ось саме цих акордів у такому темпоритмі і з таким тембром голосу. Я їх отримав, подякував і пішов додому. Не треба думати, що слухачі – це ваші люди. Інакше вас очікує дуже болюче падіння.

Для вас важливо періодично ходити на концерти інших бендів?

Безумовно. Я дуже люблю концерти, особливо коли в тебе є пас на бекстейдж. Музикантам цікаво, як що підключено, де які там пасочки, як працюють прибори, у кого які ноу-хау. Ви не розумієте, як вони досягли от саме такого звуку. Хочеться підняти капот і поритись, як там все влаштовано. Ось чому я дуже люблю концерти.

На концерти українських гуртів ходите?

Іноді. Не можу назвати себе людиною, яка ходить постійно на всі концерти.

Фото: Артур Радько

Було щось серед останнього, що зачепило?

З українських команд? Було, так. Десь там зачепить шматочок пісні «Без обмежень». Десь там зачепить шматочок іншої пісні. Розумієте, для мене тепер вже немає значення все композиційне тіло – мені достатньо десь побачити одним оком. Я не шукаю і не чекаю на ідеальні звукосполучення. Їх немає. Я намагався, чесно. Не виходить. Я чекаю на когось справді крутого технічно і глибоко емоційного або дуже круту. Якщо ці декілька легендарних динозаврів, включаючи нас, це найкраще, що у вас є, то мені дуже вас шкода.

Нові реперки, які зараз набувають великої популярності, це не надія для вас? Не той рівень?

Це просто супер, це мегаклас! Що значить не той рівень? Це ми не той рівень. Ми навчаємось, ідемо вгору. Це Сізіфова праця. Усі інші пурхають, летять. Це вони сяють. Я аплодую стоячи малим, які рвуть шаблони так званого українського шоубізнесу. Це кайф. Усі накинулись на ту бідну Аліну Паш. За що? Чому? Аліночко, зараз водичка стече і підеш далі.

Ми бачимо медійних осіб у телевізорі і робимо висновок про те, чи подобаються вони нам. Ця гострота наших подобається і не подобається і є пальним, на якому їде машина під назвою «шоубіз». 

Якби вас попросили поставити оцінку українському шоубізу, якою б вона була? 

За 12-бальною системою чи 5-бальною?

Давайте за 12-бальною.

Я поставив би трійку.

«Які ти отримаєш відповіді від кулемета? Жодних»

Повернімося до останнього альбому й його драматичності. На вашу думку, існують прірви між людьми, які неможливо подолати?

Не існує. Це тільки прірви всередині нас. Ми завжди ведемо двобій з собою. Людей ми не знаємо. Навіть, якщо 20 років поспимо в одному ліжку, ви не будете знати мене, а я вас. Можливо, якусь більшу частину дізнаємось, але не до кінця. Тому прірви між нами немає – є лише прірва мене з собою. 

У суспільстві існують прірви?

Я просто популярний поп-рок, поп-хіп-хоп виконавець. Я нічогісінько не знаю про це суспільство. Я не політолог, не соціолог. Так сталося, що деякі ліричні мої пісні тепер асоціюються з певними подіями. Але це не означає, що в мене є відповіді на питання про суспільство. Я хотів би знати відповіді і хотів би, щоб мої внутрішні гіпотези були реальністю, щоб я міг дістати картку і сказати: «Це зелене світло, а це – дорожня карта». Але ні.

Коли ви влаштовуєте концерт біля Каланчака на адмінкордоні з Кримом, це не спосіб все-таки подолати якось цю прірву? Або пошукати відповідь?

Я протестую. Це не відповідь – це боротьба. Не лише я роблю цю акцію, а ціла спільнота. Тим самим ми кажемо: «Так не можна!». Ось в цьому суть, а не у пошуку відповідей. Які ти отримаєш відповіді від кулемета? Жодних. 

Волонтер Віталій Дейнега нещодавно зробив пост у Facebook, де попросив підписників оцінити ситуацію в країні. Пам'ятаєте цей допис?

Так. Я підписаний на Віталія. Це мій знайомий, і я пишаюсь цим знайомством.

Дейнега попросив поставити оцінку за шкалою від 1 до 10, де 10 – найгірший варіант. Ви поставили 8,5, тобто дуже близько до кінця. Чому ви так думаєте?

Я б на вашому місці зосередився на тому півтора балу, який лишився. Це надія. Це з останніх сил один із нас, у цьому випадку я, намагається побачити щось світле і класне, що б дало змогу йти далі. Ні для кого не секрет, що в нас у країні зараз відбувається чортзна що. Ми всі тверезі, я сподіваюсь, нормальні і здорові люди, розуміємо, що в країні йде війна, що в нас немає консенсусу в суспільстві. 

Ми розуміємо, що велика частина людей живе в Лалаленді і вірить в телебачення, що люди чекають простих рішень. Думають, що можна назначити когось хорошим і одразу все піде як слід.

Тому я і поставив 8,5. Бо це лякає. У мене діти. Мене так просто з моєї країни не виштовхнеш. Я хочу жити нормально в мирі. І для цього є все необхідне. Є люди, які обрали своєю професією захищати нас з вами, цивільних осіб. Є люди, які, я сподіваюсь, обрали своєю професією будувати і розбудовувати цю країну. Хай би вони теж займалися своєю справою напряму. Багато чого ми не бачимо. Багато чого справді робиться дуже крутого. Але також багато в чому ми буксуємо. Це мене турбує, як і Віталія і ще мільйони людей.

Фото: Артур Радько

Коли ви опублікували пісню «Злива» 2015 року, ви сказали, що тоді з Україною відбувалося прозріння після багатьох років сліпоти. З того часу ми вже прозріли?

На одне око частково прозріли. Суть не тільки в тому, щоб почати бачити, а в тому, щоб почати бачити себе. Тому що дуже легко вказати на те, у чому помиляється сусід. От він поїхав на жовте світло після перехрестя, і я його засуджую, а сам недопалок викинув у вікно. Треба зайнятись врешті-решт собою. 

Чи ми прозріли? Так, це шокотерапія. Чи всі? Ой, навіть не половина. Чи це прозріння нам дало якусь змогу зростати, рухатись у бік цивілізації? Не знаю. Не думаю, що ще так. Тому що ми забагато, як на мене, опікуємося іншими і мало уваги звертаємо на свою відповідальність. Дуже мало. 

Зараз погіршилася ситуація у Сирії. Війна палає і далі все сильніше і сильніше. Нам з вами за великим рахунком байдуже. Допоки це буде так, всім буде байдуже на нас.

У вас є слухачі з окупованих територій? Можливо, вам іноді щось пишуть?

Люди грають концерти там підпільно. Пишуть, що чекають і слухають. Частину матеріалу для цього альбому навіть супервайзили з окупованих територій – відслуховував і давав поради звукоінженер, який з дуже багатьох причин не зміг поїхати зі свого дому і лишився в окупації. 

Жахіття ситуації – в тому, що мій слухач – по обидві лінії фронту. І пояснити вже нікому нічого не вдається. Ці п'ять років я кричу з усіх сил: «Якщо ви повірили мені, то повірте вже до кінця». З острахом думаю – може, я помиляюсь. Перевірю ще 20 раз. Ні, не помиляюсь. Знов кричу. Але це або взагалі не працює, або працює не на такому рівні, як медіа-пропаганда.

Фото: Артур Радько

«Я не згоден з приниженням будь-якої людини за ознакою національності, релігії, сексуальної чи будь-якої іншої орієнтації»

Хочу вас запитати про віру. Яке місце Бог займає у вашій творчості? 

Якого саме Бога ви маєте на увазі?

Християнського.

Бога-батька чи Бога-сина? Давайте будемо точними.

Триєдного.

Таке саме місце, як і будь-який Бог, котрий усе прощає, з іншої релігії істот на ім'я люди. У моєму розумінні це все-таки любов. На цю любов можете одягнути легенди будь-якого етносу – чи-то міфи і легенди давньої Греції, чи-то давнього Ізраїлю, а хочете – Скандинавії. Мені теж подобаються їхні усілякі дракони.

Що ви читаєте? У кількох інтерв'ю цитували Пастернака, Бродського. Це ваші улюблені поети?

Бродського я не люблю. Він українофоб…

Так, «Щодо незалежності України».

Але це не значить, що він не був геніальним. Він, безумовно, геній і культова особистість, проте не в моєму журналі. Ви можете мати свою думку, але не в редакції мого видання. Я не згоден з приниженням будь-якої людини за ознакою національності, релігії, сексуальної чи будь-якої іншої орієнтації. Це просто смішно вже навіть про це говорити.

Але вірші у нього глибокі – до них нелегко дострибнути. Людина мала серйозні зустрічі із Всесвітом і крутий досвід отримання такого щастя бути ретранслятором справжнього, вічного і доброго.

Пастернак – геніальний письменник і перекладач. Нам, невігласам, які не знають мов, пощастило мати таких людей в історії, як Пастернак. Якщо ми володіємо російською, то можемо в його прочитанні знати Шекспіра. Це була фантастика.

Фото: Артур Радько

Інші письменники?

Беріть увесь Срібний вік і не помилитесь. Там ніхто задніх не пас.

Ахматова чи Цвєтаєва?

Це як порівнювати Юпітер і Марс.

Коли у вас під час інтерв'ю питали, чого вам не вистачає, ви сказали більших крил, аби перелетіти через калюжу і долетіти до своїх слухачів. Крила ростуть?

Так, крила ростуть. То їх обріжуть, то вони знову виростають. Ми з вами як ящірки. У нас тільки не матеріальні хвости відростають знову, а емоційні. Вміння знов прагнути, любити чи вчитися. Бути незахищеними, якщо ви розумієте, про що я.

Наостанок – чесним бути чи розумним?

Чесність – це вибір. Розум або вже є, або його немає. Тому давайте чесним.

Діана БуцкоДіана Буцко, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram